Але це було неможливо, бо друга бригада літостатів ішла, як вогненний вал, вздовж фронту, знищуючи щогодини п’ять-шість кілометрів лінії укріплень. А перша бригада проривалась у ворожий тил і збивала ворога з тих пунктів, де він намагався затриматись.
Під землею працювали ще сотні легких машин. Вони підтягували кабелі, подавали технічну допомогу тим літостатам, які чомусь зазнавали аварії, підвозили бойове спорядження та стиснений кисень у балонах для бойових кротів.
Наша флагманська машина деякий час ішла на поверхні, обстрілюючи тилові резерви. Але ось навколо нас почали падати важкі снаряди. Ворог намагався обстріляти літостат з великих гармат. Коли перші осколки задріботіли по броні нашого корабля, це ще було байдуже. Але раптом один із снарядів влучив у машину. Ми здригнулися від сильного струсу, і командир дав наказ негайно зариватися в землю.
В машині були перші поранені. Я не бачив їх, лише чув, як Тарас сповіщав про це телефоном Барабаша. Поранені знаходилися в кормовому приміщенні по лівому борту. Саме туди ударив перший, а потім другий снаряд, коли ми ховалися під землю.
В нашу кабіну зазирнув Барабаш. Він був блідий, голос його звучав суворо, а очі горіли якимись вогниками, яких ще ніколи не доводилося спостерігати в цієї флегматичної людини. Він просив викликати санітарну машину, щоб відрядити поранених в госпіталь.
Передати його прохання я міг, але щоб до нас швидко підійшов санітарний літостат, це було неможливо. Я пояснив Барабашеві свою думку.
До нашої розмови прислухався Ярослав Макаренко.
— А що трапилося? — спитав він Барабаша.
— Одному з поранених треба зробити складну операцію, — пояснив лікар. — Інакше він не проживе і двох годин. Тут це зробити неможливо.
— А коли б викликати броньований санітарний автомобіль?
— Якщо це можливо...
Макаренко переговорив з флагманом, і я дістав розпорядження передати на поверхню виклик санітарного броньовика. Було умовлено про місце зустрічі. Цей санітарний автомобіль мав супроводити танки середньої ваги, що йшли за танками прориву.
Через годину ми знов були на поверхні. Я припинив роботу на своєму апараті і передав свої обов’язки радистові. Скориставшись цією перервою, попросив дозволу піднятися на верхню палубу. Мені дозволили, я залишив кабіну і вийшов на повітря.
До нас наближалися танки. На ближчому з них тріпотів червоний прапорець. Це були наші. Ми стояли серед руїн якогось міста. Всі будинки перетворені на гори щебеню та уламків. Скільки сягало око, ніде не було видно жодної цілої деревини. Сталевий ураган попередніх тижнів зрівняв усе з землею, повиривав глибочезні ями.
Але найстрашнішим були численні трупи, що валялися навколо. Зовсім недавно тут проходили люди, які потрапили під артилерійський обстріл. Вони були страшні, ці понівечені мертвяки, розкидані голови, руки, перемішані з землею шматки м’яса і одежі.
Поруч мене стояв Барабаш. Обличчя його вкривала смертельна блідість. Він, здається, щось шепотів. Лише одне слово я розібрав:
— Війна...
І в тому слові відчувалась величезна ненависть.
17. ОСТАННІЙ БІЙ
Протягом місяця лінія фронту відсунулась на тисячу кілометрів і перетворилась на оборонні острівці, розкидані на території Західної Європи. Гуркотіли останні залпи невеликих фортець, які здавалися одна за одною. Ніщо не могло встояти перед підземними бойовими кораблями, які вирішували долю війни, незважаючи ні на авіацію, ні на важку артилерію, ні на атомні бомби.
Було зрозуміло, що наближався кінець війни.
Протягом місяця я перебував у флагманській машині, яка все частіш і частіш з’являлась на поверхні, щоб піддати обстрілу наземні об’єкти. Все менше доводилося літостатам зариватися, бо глибинні оборонні лінії були не так близько одна за одною. Та ось бойові машини спинилися перед останньою лінією, що будувалася і зміцнювалася протягом багатьох років. Вона мала ім’я легендарного звитяжця дофеодальних часів. Це остання надія ворога.
Як завжди, наступ почався на світанку. Літостати стояли готові до атаки, глибоко зарившись у землю. Тут ворог побудував численні укріплення. Залізобетон завтовшки в десятки метрів, глибоко закопані фугаси, спеціальні електричні загороди, щоб, коли на них наскочить літостат, вони розрядилися, запалили терміт і викликали нестерпну спеку в машинах. Але ніщо не могло стримати підземних бойових кораблів. Вони пробивались повільніше, частина залишалася пошкоджена, але більшість проривала останню оборонну лінію й руйнує її.
Коли флагманська машина виповзла на поверхню і командир почав шукати в перископ об’єкти для обстрілу, він побачив кілька білих прапорців.
Флагман не випустив жодного снаряда. Ще чулися поодинокі постріли з окремих машин, але й вони поволі стихали. Тимчасом літостатів, що виповзали з землі, ставало дедалі більше.
Раптом над головами загули літаки. Хвилина настороженості. Так, це ворожі бомбовози. Вони кидають не білі прапорці, а бомби. Швидко зачиняються кабіни літостатів. Одні машини поспішають закопатися, інші відкривають огонь із своїх зеніток. Але черговий радист передає флагманові, що наближаються радянські літаки.
Змовкає зенітна артилерія, і під хмарами чути постріли маленьких гармат винищувачів. Вони швидко розганяють ворогів, навантажених смертоносними бомбами.
На все життя запам’ятався мені цей день.
Наче зараз бачу, як після повітряного бою кілька винищувачів приземляються поблизу літостатів. З великого тримоторного флагманського літака вилазить командир і підходить до флагманського літостата. Йому назустріч виходить командир першої бригади літостатів. Разом з ним Ярослав Макаренко, Юрій Барабаш, Тарас Чуть і ще кілька бійців.
— Шелемеха! Привіт! — гукає командир бригади, впізнавши льотчика.
— Поздоровляю, товариші, з перемогою, — відповідає Станіслав.
Він підходить до нас ближче, підносить руку до шолома і каже:
— Викликайте вашу команду. Війна закінчена.
Через кілька хвилин льотчик розповів останні новини. Він дізнався про них у штабі перед вильотом на операцію. Фронт на заході остаточно розвалився. Ворог на сході звернувся з проханням миру. На заході опір чинять лише окремі невеликі частини, серед них декілька авіаційних, але їм припинено псстачання бензину.
Ми гукаємо "ура", але наче у відповідь на це чуємо постріли. За руїнами якихось стін і розбитими броньовиками укріпилася жменька ворогів. Це останній бастіон, за яким вони знайшли притулок.
Один з літостатів стріляє прямою наводкою по тій барикаді. Снаряди здіймають стовпи піску та уламків, і над укріпленням показується білий прапор. Кілька людей вибігають звідти з піднятими вгору руками.
Це відбувається метрів за двісті від того місця, де ми стоїмо. Люди біжать до нас, але серед них не всі звели руки вгору. Двоє чи троє біжать, тримаючи револьвери. Ми певні, що вороги здаються, і спокійно ждемо, коли вони наблизяться.
Літостат, що обстріляв барикаду, сповзає на інше місце.
Ворожі бійці зупиняються кроків за шістдесят. Мою увагу привертає офіцер, що не кинув револьвера. Він когось мені нагадує. Наче я його вже десь бачив. Ураз він підіймає револьвер і стріляє в нашому напрямку. І лише коли тріснув постріл, я впізнав Черепашкіна. Він встиг вистрілити ще раз, але йому відповів Станіслав, що вихопив свій пістолет і поклав ворога з першого ж пострілу.
Та вже було пізно. Я відчув, що хтось схилився на моє плече і одразу впав на землю. То був Ярослав Макаренко.
Барабаш перший кинувся до Ярослава. Він розстебнув йому шкіряну куртку і розірвав сорочку. Якусь мить всі наче скам’яніли, стежачи за лікарем. А він, стоячи на колінах, оглядав рану, мацав пульс, хотів підвести Ярослава і раптом немов розгубився.
Інженер лежав непорушно з напівприкритими очима. Щелепи його міцно стиснуті.
ЕПІЛОГ
Унизу, над берегом, лежало невеличке біле місто. Навколо горби, вкриті зеленим чагарником, що збігав униз парками і садами, обрамляли курорт спокійними, приємними для ока барвами. Весняне сонце золотило спінені хвилі південного моря, що сповнювали увесь простір, ген до самого обрію, і набігали з молодечим запалом на мури набережної, шуміли могутніми сплесками на піщаних пляжах. Повітря, сповнене подихами весни і солоного моря, видавалось прозорим напоєм, що викликав невгасиму жагу до прекрасного.
На широкій веранді санаторію знаходилося четверо: юнак — спортсмен у смугастій майці — крізь бінокль озирав морський виднокруг; прекрасна молода блондинка в блакитному платті з білим бантом, що нагадував хмарку в синьому небі, схвильовано перебирала пальцями ремінець своєї сумочки; сивий дідусь теж хвилювався, бо раз за разом то здіймав, то одягав окуляри і, хмукаючи, запитливо позирав на своїх компаньйонів; четвертий... Четвертим був я.
Треба сказати, що всі четверо прибули в це місто лише кілька годин тому і негайно розшукали санаторій-лікарню професора Барабаша. Власне, санаторій іменувався якось інакше, але офіціальної назви ніхто не вживав, а найвидатнішою ознакою цієї установи було те, що головним лікарем тут працював Юрій Барабаш, відомий своїм особливим комплексним методом лікування. Той метод поєднав і хірургічне втручання і застосування різних ліків, психотерапію, але головне — суворо індивідуальний підхід до хворого.
Всі четверо нетерпляче ждали відомого лікаря. І незабаром у дверях показався його білий халат. Очевидно, Барабаш знав, хто його жде, і поспішав.
— Який я радий... який радий! — промовив він, обіймаючи старого професора.
Потім міцно стиснув руки жінці та мені й потряс за плечі юнака.
— Я ждав тебе з самого ранку, — говорив лікар, звертаючись до жінки, — і потім ніяк не сподівався, що ви приїдете усі разом.
— Через те я й затрималась, що зустрілась з ними. Як Ярослав? — спитала вона.
— Так, так, як Ярослав? — схопив Барабаша за руку старенький.
Приїжджі запитливо дивилися на лікаря.
— Зараз, зараз, друзі мої, — посміхаючись відповів він, — зараз його побачите... Але ж Ліда розповідала вам про нього. Вона ж бачила його три тижні тому, коли виїздила звідси.
— О, це було так давно, — стиха промовила жінка. — Я так хвилювалася, коли під’їздила сьогодні до санаторію.
Її голос злегка дрижав. Лікар глянув на Ліду, і в очах його промайнуло щось, ніби він внутрішньо зітхнув, але, враз заглушивши це зітхання, весело посміхнувся і знов повторив:
— Через хвилину він буде тут.
— Він уже ходить? — скрикнула Ліда.
— Хвилинку терпіння, і ви усе побачите.