Такому стрибкові міг би позаздрити колгоспний жеребець Електрон.
Я біг вулицею, весь час озираючись, чи не женеться за мною привид старого Захарка. І часом мені здавалося, що позаду в темряві щось біліє. Тоді я вмикав надзвукову швидкість, бо навіть вітер уже у вухах не свистів.
Я не пішов, звісно, спати в хату, але й надворі лишатись побоявся. Заліз у сарай, де стояла наша корова Контрибуція, і зарився там з головою в сіно. Мені треба було, щоб поряд була жива душа, хай навіть коров'яча. Мене заспокоювало її сонне зітхання. Під ці зітхання я й заснув нарешті.
РОЗДІЛ ШОСТИЙ. Іду до Бардадима. Бий! Нокаут! Мій тріумф
І дивно, незважаючи на такі страшні переживання, мені нічого-нічогісінько не снилося в ту ніч, і я спав як убитий. Тільки заснув, як одразу й прокинувся. Уже був ранок, і мати доїла Контрибуцію. Коли я заворушився, вона одразу побачила мене і не здивувалась. І не лаяла. Тільки спитала насмішкувато:
— Ну, як риба? Щось не бачу.
Дід таки повірив моїй брехні про нічну рибалку з Бар-дадимом, а той увечері так і не приходив.
— Та... — махнув я рукою: мовляв, не питайте, нема чим хвалитися, і, вибравшись із сіна, боком, ховаючи під сорочкою апарат, вишмигнув повз матір із сараю.
До Бардадима! Негайно! Поки він не прийшов. Бо подумає, що я таки насправді вкрав. Може, вмовлю. Все йому поясню. Все-все! Там же в апараті доказ. Ой, тільки б вийшло щось на плівці. Тільки б вийшло.
У голові в мене все крутилося, стрибало і переверталося...
Бардадим, пирхаючи, умивався на подвір'ї біля криниці. Я важко зітхнув і рішуче підійшов до нього.
— Грицько!
Він підвів на мене мокре обличчя. Я простяг йому апарат.
— Бий, Грицько! Бий! Це я твого апарата вкрав. Бий! — Я підставив йому свою пику і замружився, чекаючи удару
Але удару не було.
— Для чого брав? — пробасив Бардадим...
— Привида вночі знімав... На Горбушиній могилі.
— Зняв?
— Зняв.
— Бре!
— О! — черконув я себе долонею по шиї.
— Ану ходімо проявимо.
— Ходімо, — писнув я, ще не вірячи, що так легко минулося.
На ходу втираючись рушником, Бардадим повів мене в хлівець, де в нього була обладнана фотолабораторія.
Потім у цілковитій темряві, що аж очі боліли витріщати, він щось клацав, шарудів плівкою, хлюпав у якихось мисочках. Я лише здогадувався, що він дістає з апарата плівку і пхає її у проявник, промиває і знову пхає у фіксаж.
Я з трепетом ждав. Невже нічого не буде?
Нарешті він одчинив двері хлівця і вийшов, тримаючи в руках мокру плівку. І одразу підніс її до очей, роздивляючись.
— Ну що? Що? Що? — аж підскочив я од нетерпіння. — Та цить! — кривився він спершу і мружив очі, вдивляючись у плівку. І раптом вигукнув:
— Є!.. От чорт!.. Є!.. Щоб мене грім побив, щось є!.. От чорт!..
Обличчя в нього було по-дитячому розгублене.
— Дай! Дай! — схопив я його за руку.
І він, який іншим разом обов'язково дав би мені за таке ляща, покірно схилився, показуючи мені плівку.
Ой! Є! Таки є! Правда, не дуже чітко, навіть дуже не чітко, але є! Видно білий обрис Горбушиної каплиці (негатив же!) і на ньому темний силует — тулуб, руки, а голови нема...
Мене враз охопило таке почуття, що я й переказати не можу. Ото є російське слово "восторг". Так ото саме той "восторг" мене охопив. Отой "вос", що ніби до неба торгає. А мені здалося, наче я стою вже не на землі, а на якійсь повітряній подушці (як оті сучасні кораблі). І та подушка росте й підносить мене все вище й вище.
Матінко моя! Невже ж це я зробив таке, чого ніхто в світі ще не робив! Сфотографував привида, живого привида сфотографував!
— Ану, розказуй, як це було! Тільки не бреши, бо... — Бардадим підніс мені до носа свій кулачище. Але я спокійно одвів його від свого носа. Чого мені боятися? Чого б це я брехав?
І я розказав Бардадимові чистісінько все, навіть як наввипередки хрсіпли племінник-москвич і льоха.
— Чортівня якась! Привид! — знизав плечима Бардадим. — Який у біса привид? Нема ніяких привидів! Які можуть бути привиди? Люди в космосі літають, а ти — "привид".
І тут я йому видав суть теорії про цілком наукове перевтілення за законами фізики розуму і душі людської у привиди.
— То! — сказав Бардадим. — Дурницю якусь верзеш — купи не тримається.
Але в очах його не було переконання. Швидше були непевність і збентеження. Бардадим, чесно кажучи, не був відмінником. Він більше вмів працювати руками, ніж головою. Що-що, а академіком він не стане — це точно.
— А що ж це тоді таке, як не привид? — спитав я.
— Лихий його зна! Може, хтось перевдягнувся, щоб тебе налякати.
— А голову куди подів? Одрізав на врем'я? І ніг не було. Він наче в повітрі витав... Я ж бачив.
— Ну, от хай плівка висохне, надрукуємо — буде видніше.
Зненацька з-за тину вигулькнула голова Антончика Мацієвського.
— Га? Що? Є щось? Є? — криво усміхнувся він. Я кинув на нього вбивчий погляд і одвернувся.
— Ну чого ти? Чого? Мене мати не пустила. Клянусь. Що я — винен? Замкнули в хаті. Клянусь.
Я мовчав, не дивлячись на нього. Тоді, звертаючись до Бардадима, він знову спитав:
— Є щось? Є? Так?
— Та є, — неохоче озвався Бардадим. — Схоже на привид, але хто його зна...
— Я гляну. Можна, я гляну? Ну, будь ласка, будь ласка! Я гляну Можна?
Він так просив, що навіть у мене не вистачило духу відмовити йому
— Іди, — сказав Бардадим. — Тільки руками не мацай. Отак бери двома пальцями за край.
Витягнувши шию, Антончик благоговійно глянув на плівку.
— У-у! Справді! У-у! Привид!
І раптом рвонув з усіх ніг з двору.
— Ти куди?
— Зараз! — уже з вулиці гукнув він.
Хвилин за десять у Бардадима на подвір'ї було повно люду Всі хлопці з нашого кутка збіглися сюди: і Вась-ко Деркач, і Коля Кагарлицький, і Степан Карафолька, і Вовка Маруня... Не було тільки Павлуші...
Горобцями стрибали вони навколо Грицька Бардадима і, одпихаючи один одного, без угаву галасували:
— Ану-ну!
— А дай я!
— Та пусти, я гляну!
— Та я ще сам не роздивився.
— Ух ти! Оце так!
— Диви-и!
— Ох ти!
Нарешті плівка підсохла і Бардадим пішов друкувати знімки. Я попхався у хлівець слідом за ним, хоч мені там і нічого було робити. Хлопці шанобливо розступилися, даючи мені дорогу Васько Деркач сунувся було й собі за мною, але Бардадим, пропустивши мене, мовчки одіпхнув Васю і зачинив двері. Гордість сповнила мене по вінця і навіть перехлюпнулася через край. Я з Бардадимом, а ви всі — "атвалі!" (як казав Будка, наш київський приятель).
Бардадим заклав плівку у збільшувач, ввімкнув його — негативне зображення відбилося на фотопапері. Вимкнув і поклав фотопапір у ванночку з проявником.
І в неприродному цирковому світлі червоного ліхтарика я бачу, як на фотопапері починає проступати справжнє зображення темної Горбушиної каплиці і білого при-вида на ньому. Серце моє на мить зупинилось, а потім забилося з подвійною швидкістю.
Є! Є фотографія привида! Хай тепер хтось скаже, що я брешу. О! О! Речовий доказ! Самому Патону, президентові Академії Наук, покажу, як треба буде!
Ур-ра!
Коли ми винесли ще мокре фото надвір і показали хлопцям — говорити хлопці вже не могли. Вони тільки мовчки перезиралися круглими півнячими очима і здивовано витягали свої мармизи.
У боксі це називається нокаут. Це коли суперник від нищівного влучного удару гепається на землю і лежить догори ратицями, як неживий...
Такого тріумфу перед хлопцями я ще не знав ніколи. Навіть коли ми ото з Павлушею викамстролювали різні штуки, то я усе-таки ділив славу з ним. І для мене то була не ціла слава, а півслави. Лише тепер я зрозумів, що справжня слава неподільна. Справжня слава — це коли ти сам, сам-один п'єш її повними барилами, не даючи нікому ні краплі. Ото насолода! Ото щастя!
Ех, який жаль, що нема зараз тут того юдівського Павлуші! Ото б закрутився дзиґою, ото б застрибав, як карась на сковороді. І де він ходить, чорти б його взяли? Мабуть, водить десь пензлякою на папері, мазило нещасне. Ну, нічого, він сьогодні все одно довідається рано чи пізно.
Все одно!
Я уявив собі, як це все буде, і мені стало щиро, від душі його шкода. Як він переживатиме! Але — сам винен.
РОЗДІЛ СЬОМИЙ. Антончик намагається висунутися на перший план. Історія Карафольчиної гулі. Атака баби Мокрини. Атаку відбито
Неприємно було тільки те, що своїм подвигом я підтверджував філософську теорію страхополоха і зрадника Антончика Мацієвського.
Оно він уже крутиться і весь час радісно вигукує:
— А що я казав! Га! Що я казав! Людський дух не може зникнути просто так, без сліду Він мусить у щось перетворитися. Абсолютно! За законами фізики! Що я казав!
Висуває, бач, себе на перший план. Черв'як! Ну, мене так просто не відштовхнеш.
— Ти б, — кажу йому, вкладаючи у свої слова якомога більше зневаги, — ти б краще розповів людям, як ти мене вночі самого кинув, як ти здрейфив і не прийшов. Тепер-то ти герой!
Він одразу скапустився.
— Та я... Та що... Я ж казав... Мене мати не пустила... Що я — винен?
Хлопці презирливо запхекали. Антончик був мені уже не страшний. Він був уже знищений. Сонце моєї слави неподільно засяяло на небокраї.
— Так — на мене! — закопилив губу Антончик. — Карафолька онде-о Бардадимові сказав учора, що то, мабуть, ти апарата вкрав, так йому нічого, а все на мене.". Так...
— Чого ж нічого! — усміхнувся Бардадим. — Він своє получив. Більше не клепатиме.
Карафолька налився, як помідор, одвернувсь і, схилившись, почав чухати ногу (нога йому, бач, засвербіла!). Он воно що! Он звідки тая ґуля на Карафольчиному лобі! Бардадим, виявляється, шляхетний хлопець — не любить донощиків.
І злості на Карафольку в мені не було зараз. Шкоди ж він своїм доносом не зробив мені жодної. А слава моя від цього засяяла ще яскравіше.
— Ану ходім до каплиці, глянемо, що воно там і як, — сказав Бардадим. І ми вервечкою потяглися за ним на кладовище.
І хоч зараз був ранок, серце в мене чогось тенькало, коли ми пробиралися серед могил до каплиці. Після того як я побачив та ще й сфотографував тут привида, це місце стало для мене по-справжньому страшним. Навіть удень.
Біля Горбушиного склепу ми, звісно, ніякого привида не вгледіли. Замість привида по кладовищу ходила баба Мокрина, двоюрідна Деркачева бабуся, і рвала в мішок траву для кролів. Васько відразу підбіг до неї і випалив:
— Бабо! Бабо! А Ява сьогодні вночі тут привида сфотографував.
— Свят! Свят! Свят! — обкидала себе хрестами баба Мокрина.