— Нам треба поговорити. Чиновники усердно сплять — час маємо.
— Я на своїх. Поїхали до мене в Ісківці, а звідти вже, як наговоримося, доставлю тебе до Віктора.
— Воістину впав у гаразд, як муха в сметану! Гайда?
Надворі сіяв дощик, зривався вітер полем, а їм в колясці було так зручно й затишно.
— Ну ж, ну, розказуй, — квапив Тарас Чужбинського. — Ти довго був там?
— Довго... Природа там!.. Вершини гір покриті білим снігом, по схилах — сосни, скелі, біжать річки в долини, де все цвіте...
— А люди? Які там люди?
— Чорні та довголиці. Похмурі, горді, ходять усі при зброї... ще й озираються весь час довкруг...
— Мабуть, їх зацькували?
— Якось я свідком був, як наші йшли в атаку на їхні саклі...
— Що це?
— Хати, по-їхньому. А хліб — чурек... Всю гору вкрили білі рухливі цятки, зблискують багнети, шаблі... То тут, то там пов'ється димок од пострілу, впаде ядро... А потім — ура, ура!.. Черкесів ніде не видно, ніби їх і нема, а схил гори встилають білі трупи...
— Чи знаєш ти, що там загинув Яків? — спитав Тарас похмуро.
— Граф де Бальмен?!
— Він. Ще у липні...
— Сволота!..
— Хто.
— Черкеси. Для них людину вбити!..
— Сволота шле туди солдатів, братику, — сказав, немов одрізав. — А ті — за волю б'ються, за рідні гори.
— Жаль Якова...
— Гадаєш, мені не жаль? А ще жалкіше, друже, що він поліг, примучуючи чужий народ, пригнічуючи свободу... Смерть має сенс лише за праве діло... Так я кажу?
— Напевне...
— І хрестять їх, підкорених? — спитав Тарас.
— Аякже. Йдуть священики, десь там когось навернуть до віри істинної та просвітять, і вже, гляди, брат постає на брата...
— Попи, ті діло знають! Гадюками залазять в душу, нівечать, беруть її на прив'язь... Псарі цареві!..
— Господи... — зітхнув Чужбинський. — їх би хоч не займав! Без церкви усяке благе діло зійде на пси...
— Ти не попович, бува, соколику? — спитав Тарас у приятеля. — Ні? То скажи, будь ласка, а злі діла не творяться з благословіння святих отців? Хіба вони осуджують сваволю панську, війни, в яких щодня лягають трупом тисячі невинних солдатських душ?
Замовкли. Вже в далині над річкою виднілося село, в якому жив Олександр Чужбинський і благоденствували його ж таки кріпацькі душі.
Будинок був не з перших, проте зручний і затишний. Тарас бував тут, як приїздив два роки тому на Україну, й не церемонився. Коли ввійшли в світлицю (чи кабінет?), метнувся до шафи з книгами.
— Нове щось є? Ти знаєш, мені бракує Байрона. Весь час чомусь здається, що мало, мало його читав... Ех, знав би я англійську мову!..
— А як французька, вивчив?
Махнув рукою.
— Пізно за мови братись, друже. Вони зосталися в моїй неволі...
— Я чув, поляки в Києві вивчають нашу мову, аби тебе читати в оригіналі.
Звістка була приємна, та він якраз побачив свою поему "Тризна", узяв до рук і запитав господаря:
— Ти це читав?
— Звичайно... Коли казати правду, ти пишеш краще рідною.
— Затуркали мене... Не можеш писать як слід, то й пишеш по-малороському...
Поклав у шафу книжку, ліг на диван. Згадав княжну Варвару і Яготин... Зітхнув і мовив:
— Цур йому! Ось сядь лишень та розкажи ще дещо мені про той народ та про Кавказ.
— Навіщо воно тобі?
— Почав писать поему, а знань чортма... Коли задумав "Гуса", то скрізь хватав, де тільки міг. Бодянський дав прочитать Шафарика, в Родзянка стрівся з Єдлічкою, що став мені в пригоді, а в Києві добув книжок по Чехії...
— Ну й що твій "Гус"?
— Написаний. Оце скінчив недавно. В Мар'янському, у Лук'яновича.
— Не зміг би щось прочитати з нього? — сів на диван Чужбинський. Він теж писав і розумівсь на віршах.
— Це зробим потім. Нині ж я прочитаю тобі новішу річ, містерію...
— І де воно береться в тебе?
— Душа болить... Не можу я спокійно дивитися на те, що твориться довкруг на нашій милій, святій землі!..
— Згориш завчасно.
— Краще згоріти враз, ніж тліти усе життя.
— Ти згущуєш, драматизуєш...
— Ні. Є межа, яку не можна переступити, не втративши свого лиця, душі своєї, власне, всього себе... На сотні тисячі квадратних верст — фільварок, хутір, миза, з якої йдуть панам раби, харчі та гроші!.. Галерою земля вся наша стала, а ми на ній — гребці прикуті...
Чужбинський слухав мовчки, не сміючи на нього звести погляду. Збагнувши, що перед ним розумний, та все ж панок, Тарас притих, отямився. Вже скільки так бувало, що він розпалювався і виливав зболілу душу марно. Глас вопіющий!.. Господи! Одні ще сонні, темні, а другі вже зреклися за ласий шмат незрячих своїх братів, штовхаючись, шукають місця ліпшого на шиї в них, де й так завізно!..
— Може, піти сказати, щоб нам дали щось випити і попоїсти? — спитав господар тихо.
— Незле, незле, — зрадів Тарас нагоді перемінити тему. Та й зголоднів.
Коли накрили стіл й поплив світлицею чарівний запах борщику, не став чекати, поки його попросять тричі, а вже за першим разом уволив щиру просьбу: кивнувши, мовчки випив. Чужбинський рушив слідом.
— Закушуй салом... — мовив, хапаючи повітря ротом.
— Колись, було, в Гребінки ми ласували таким сальцем, — сказав Тарас, згадавши і Петербург, і друзів по Академії, і земляків, які збиралися то тут, то там і мислили про свій народ, про землю рідну, звідки вони пішли й куди не всі повернуться, бо там нема до чого докласти рук...
— Не смачно?
— Що ти!
— Хмуришся...
— Та-а, всяке лізе в голову...
— Про що ж твоя містерія? — спитав нарешті Олександр. Кортить йому послухати.
— Про те, як у Суботові розкопували Богданів льох.
— Скарбів шукали?
— Марно. Знайшли лише мерця в кайданах.
— Козак чи шляхтич?
— А хто його тепер збагне... Дочубилися!..
Борщ їли мовчки. Одне, що вже було надвечір, а друге — кожен думав про щось своє і не бажав ділитися думками тими з ближнім.
— Родзянко тобі читав свої "стихи"? — спитав Чужбинський з посмішкою.
— А що ж мене турнуло звідти, як не вони! Так дременув, що й зошита свого забув, якого давав читати Єдлічці.
— Всі сороміцькі, певно?
— А то ж які... Щоправда, гірш од віршів його промови про запорожців та гайдамаччину. З Одеси хтось привіз йому Скальковського...
— "Историю Новой Сечи"?
— Та ні, "Наезды гайдамаков". Мерзенна книжка! А пан Родзянко аж захлинався, хвалячи її за те, що гайдамаки у ній — розбійники, бандюги, злодії... Для нього справжнє лицарство — лише гетьмани, пани полковники та іже з ними!..
— Налити ще?
— Не треба. І так пече... Піду провітрюсь трохи, — підвівся важко. Останні дні зробився якимсь сирим немовби...
— Там вітер, дощ.
— Пусте. Од вітру ми ще не хилимося... Розбійники!.. За волю, за свій народ розбійник піде на смерть?!
— Чого ти так мордуєшся? Собака, кажуть, бреше, а вітер носить...
— Е-е ні, його читають, цього Скальковського, і наша слава в очах людей читаючих стає ганьбою! Виходить, ми не мали держави, війська, принципів та ідеалів; були одні розбійники. Кумекаєш, куди він б'є? У саму душу!..
Надворі справді вітер зривав останнє листя, котив бур'ян. Бр-р!.. Добре, що одягнувсь виходячи... Важкими стали ноги... Чи не захворів, бува, Тарасе?.. Бездомному хворіти зле... Щоб віддали Федосю, напевно, він вже мав би своє пристанище... А як то їй, сердешній!..
Криниця, з якої він два роки тому вночі брав воду, була довкіл засипана кленовим листям. Тихо рипів, погойдуючись на дужім вітрі, журавель.. А хмари — ніби гори...
Чурек і сакля — все твоє;
Воно не прошене, не дане,
Ніхто й не возьме зa своє,
Не поведе тебе в кайданах.
А в нас!..
О господи! Чи буде йому колись хвилина миру й спокою на цій землі? Де б він не був, що б не робив, печуть, снуються думи, складаються в слова, рядки!..
Вечір надходив темно-сірий, який буває тільки о цій порі. Ще сонце десь світило, та чорні хмари щільно прикрили землю... Холодно!..
Його злегка морозило. Пострелювало над лівим оком у голові... Щоб не піддатись хворості (якщо, звичайно, це вже вона), прогнав думки й прискорив крок. Важкі, холодні ноги вгрузали в листі... Хати, лелечі гнізда, — немов шапки черкесів, — були розмиті, ніби на акварелі... В тепло, до хати!.. Добре, що є на світі друзі, товариші... Він прочитає "Івана Гуса" й "Великий льох"... О! Може, й назвати так містерію?.. Якщо вже є, назветься якось... Завтра або позавтра виїде до Лемешівки, а звідти вже — в Переяслав, до Козачковського... Недобре щось з ним діється останні дні... Бурлаці осінь — мачуха...
Та нема в світі гірш нікому,
Як бурлаці молодому,
Гей-гей, як бурлаці молодому!..
Голос немов чужий, якийсь далекий ніби... Він прочитає зараз, що обіцяв, ще розпитає трохи про ті далекі, залиті кров'ю гори, переночує і вранці рушить далі... Що за напасть? Забув початок "Льоху", сиріч містерії...
Як сніг, три пташечки летіли
Через Суботове і сіли
На похиленному хресті...
Попереду, неподалік, з'явився освітлений квадрат вікна, і він зітхнув полегшено...
...Краще б він був найняв якусь підводу, щоб перебратися із Переяслава в село В'юнище! На Козачковського, що віз його, найшла якась стихія погомоніти, й Тарас, згадавши свою недавню поїздку в Київ, так знервувався, що знов відчув, як біль розходиться йому по тілі мороком. Місяць Андрій виходжував його в своєму домі, дозволив, як покращало, поїхати на кілька днів до Києва і скласти звіт комісії й тепер привіз — здорового — у затишний і дружній дім Самойлова, оскільки власний його будинок перероблявся. Тарас тут мав свій кабінет, із грубкою, що так ласкаво гріла, господаря, що був тактовний, тихий і ненабридливий, і господиню — лагідну, мов рідна мати. Та, попри всі ці блага, душа його не мала й години спокою. Нарешті це помітив Степан Никифорович і, стурбувавшись, зайшов надвечір уже на восьмий... ні, на дев'ятий день до гостя в його кімнату.
Тарас сидів і грівся, оскільки кожен вечір його морозило.
— Нездужаєте? — спитав Степан Никифорович.
— Сам не збагну... Щось діється таке зі мною...
— Живіт болить чи груди?
— Якийсь увесь зболілий ніби, збуджений... Погано сплю... Душа болить, напевно...
— Вам тут у нас погано, може, то ви скажіть...
— Чудово! Спасибі вам... Можливо, прийшла пора...
— Ну що ви! Я ледь не вдвічі старший, та й то про це не думаю. Хоча, як був молодший...
— А правда, що двадцять років тому ви теж були між декабристів? — спитав Тарас, коли господар сів у глибоке крісло біля вікна.
— Свобода вабить многих...