Де не взявся баяніст, заграв гопака. Враз Ганна Олександрівна вдарила об землю закаблуками і вихором закрутилася навколо поважного гостя. Дмитро Іванович задоволене всміхнувся.
— Досить, досить. Це добре, що ви не розучилися танцювати.
Потім він сфотографував її і ці фотознімки надіслав Реніну для якоїсь картини.
Через деякий час коштом та за вказівками Дмитра Івановича пошили український костюм і Володі: червоні з підківками чоботи, козацькі широкі штани, вишиту сорочку та сиву смушеву шапку з червоним верхом, а до того ж оперезали кашеміровим поясом. Коли Володю одягли, прийшов Яворницький з фотографом і кілька разів сфотографував парубка в різних позах. Ці фото Яворницький теж надіслав Репіну.
...Одного разу, будучи в запорозькому відділі музею, старий сусіда спитав Дмитра Івановича:
— Скажіть, що це за прапор, де ви його здобули?
— Е, козаче, любий, це запорозький прапор, тільки це копія. Оригінал прапора — в Ленінграді, в Ермітажі.
— А хіба не можна оригінал сюди привезти?
— Та я хотів був доскочити того прапора, та не дали. Я вже віддав для Ермітажу кілька десятків дублетних експонатів з археологічних розкопів, але й це не допомогло. Довелося погодитись на копію, а на додачу взяв од них кілька запорозьких пістолів, шабель тощо.
Дмитро Іванович підвів гостя до вітрини й показав цікаву знахідку, яку йому пощастило здобути під час розкопування могил,— бронзове люстерко з держальцем. Хоч це люстерко пролежало в могилі тисячоліття, але воно добре збереглося. Археолог пишався ним і частенько розповідав відвідувачам історію, як це люстерко хотіли в нього забрати в Петербург.
— Якось у столиці чиновники з міністерства освіти дізналися, що я викопав оце люстерко. Прийшов лист — негайно вишліть бронзове люстерко в Петербург на огляд. Що тут робити? Я й подумав: "Як тільки вишлю, то вже не побачу його, як свого вуха",— а мовчати не можна: начальство ж вимагає! Покликав я сторожа музею та й кажу: "Ось тобі, Іване, тридцять копійок, піди на базар і купи старе відро". На другий день іржаве дно з цього відра я послав у міністерство. І що ж? Через п'ять днів мою посилочку повернули назад, а слідом за нею — лист. У ньому чиновники писали: "Повертаємо через непотрібність!"
Дружба з добрими сусідами була в нього щира й міцна. Про неї не забув Яворницький і в останні години свого життя.
За день перед смертю Дмитро Іванович послав хатню робітницю Катерину Іванівну до Подолинного, щоб зразу ж він прийшов до нього.
— Здрастуйте, Дмитре Івановичу! — шанобливо вклонився сусіда.
— А-а-а! Це ви, Ларивоне Омеляновичу... От і добре, що ви прийшли. А я вже вмираю... Попрощаймося.
На очах слюсаря виступили Сльози. Академій обняв його.
— Перекажіть, Ларивоне Омеляновичу, щоб зайшли до мене Ганна Олександрівна й Володя, треба й з ними попрощатися, бо вже ніколи не побачимося.
Другого дня не стало Дмитра Івановича.
МУЗЕЙ ПРИ МУЗЕЇ
Ще напередодні революції в Катеринославі, з ініціативи вченого-хіміка Л. В. Писаржевського, утворилася група професорів та викладачів, які поставили собі на меті — організувати в місті Вищі жіночі курси. До цієї групи входив і Дмитро Іванович Яворницький. Створення жіночих курсів було викликано тим, що царський міністр Кассо видав наказ — вигнати всіх жінок з університетів. Отже, вчитись їм ніде було.
Ініціативна група багато зробила для того, щоб підібрати викладачів, опрацювати плани й програми навчання. Жіночі курси мали давати жінкам освіту, яка прирівнювалась би до вищої. Здавалося, все йшло гаразд, та коли постало питання про кошти на утримання курсів, ініціативна група зайшла в безвихідь.
Виручив Дмитро Іванович Яворницький.
Одного разу він сказав професорові М. О. Лебедеву, який потім став директором жіночих курсів:
— Ходімо до Копилова. В нього грошей — хоч лопатою горни! Я спробую його умовити, щоб він трошки потрусив своїм гаманцем.
Дмитро Іванович частенько знаходив ключі до таких жмикрутів — то він випросить у них гроші на обладнання музею, то на археологічні розкопки, то на видання потрібної літератури.
Курси почали діяти. З Харкова було запрошено професора Л. В. Рейнгарда читати на цих курсах лекції з зоології. Леонід Володимирович вважав за честь собі зробити візит Яворницькому і ближчим часом пішов до музею ім. Поля.
Дмитро Іванович, дізнавшись, що гість — зоолог, повів його в екологічний відділ музею, де була виставлена місцева флора й фауна.
Знайомлячись з цим відділом, створеним з ініціативи Дмитра Івановича, професор Рейнгард побачив, який широкий діапазон інтересів у Дмитра Івановича: цікавила його не тільки історія народу, його вабили до себе і тварини, рослини та птахи рідного краю.
Гостеві-зоологу було приємно дізнатися, що до його приїзду в Катеринослав тут знайшлася людина, яка подбала про створення в музеї екологічного відділу.
— А ось перед вами і сам завідувач цього відділу — Микола Іванович Подосинников. Знайомтеся! — відрекомендував Яворницький.— В нього золоті руки. Бачите, скільки тут вітрин, чучел,— усе це витвір його рук. Довгенько мені довелося його шукати для нашого музею, а все ж таки надибав!
Коли в Яворницького визріла ідея відкрити в музеї відділ флори й фауни, він обійшов майже всіх міських природознавців та мисливців. Йому пощастило натрапити на рідкісного знавця природи і неабиякого майстра виготовляти чучела звірів та птахів.
Подосинников був так закоханий у фауну, як Яворницький в історію. Певно, це й зблизило їх. У Подосинникова цікава біографія. Вчився він у Харківському технологічному інституті, але з другого курсу його виключили за участь у страйках. Трохи пізніше він здобув природничу освіту, й це дало йому можливість стати викладачем природознавства в гімназіях та реальному училищі.
Знайомство з Дмитром Івановичем відкрило йому нові перспективи в житті.
— От що, Миколо Івановичу, кидайте, мабуть, свою педагогіку та переходьте до мене в музей. Тут ви таке зробите, що увічнить ваше ім'я. Згода?
І Дмитро Іванович не помилився. Подосинников став одержимим колекціонером і збирачем, великим любителем природи. Таких, як він, інколи називають диваками: коли доросла людина з сачком бігає за метеликами або навпочіпки повзає по траві, щоб знайти комашку, а потім до дрібниць описати її. Багатьом невдогад, що такі люди залишають для покоління неоціниму спадщину: експонати і наукові праці.
Директор музею знав, що природничий відділ — це не археологія, туди готовеньких експонатів не покладеш, треба виготовити чимало чучел і макетів. А як це зробити? І Яворницький надумав організувати на Басейній вулиці (нині ім. Писаржевського) спеціальну майстерню. Привів туди Подосинникова й каже:
— Тут буде майстерня й лабораторія з усіма приладами. Тепер слово за вами. Беріться, не гайте часу!
І майбутній помічник усю душу вклав у нову, але улюблену роботу.
Яворницький розповів професорові Рейнгарду, як Подосинпиков сам знімав із забитих птахів і звірів шкурки, робив чучела, готував ескізи для вітрин.
Усі ті звірі, птахи, гадюки, комахи виставлені в музеї не механічно, як звичайно,— одне за одним, порода за породою, а так, як вони живуть в своїх природних умовах,— в лісі, в траві, в норі, в дуплі дерева, на гілочках дерева, па скелі, в річках, озерах. І вся та обстава коло звіра, чи птиці, а чи гадюки — зроблена не тільки гарно, а, можна сказати, артистично, рукою талановитого, щирого, невтомного Миколи Івановича.
— Ви тільки гляньте, Леоніде Володимировичу, на оцього зайчика, або на оту качку, чи на орла. Вони ж як живі, все в них на своєму місці. Щоб так зробити чучело — треба мати велику любов до природи й покликання ентузіаста!
І справді, Подосипников зробив 120 художньо оформлених вітрин, виготував 700 чучел різних тварин і птахів, зробив понад тисячу зразків молюсків.
У природничому відділі дуже багато було зразків руди, вугілля та інших мінералів, якими багатий наш край.
— А тепер гляньмо ще на оті великі вітрини,— запропонував гостеві Дмитро Іванович.— Там ви побачите саме те, що приваблює сюди зоологів.
Перед очима гостя відкрилася величезна палеонтологічна колекція. Цікавий був, зокрема, повний комплект кісток мамонта, голова первісного бугая та чучело триметрового полоза.
— Між іншим, цей полоз має свою кумедну історію,— зауважив, посміхаючись, Дмитро Іванович.— До катеринославського поліцмейстера дійшли чутки, що десь на околиці міста об'явилося страховище, яке... пожирав людей. Ця звістка наполохала начальство. Негайно споряджено цілу експедицію озброєних поліцаїв і кинуто на розшуки "страшного змія". Шукали його, капосного, три дні й нарешті таки надибали і спільними зусиллями хвацьких поліцаїв якось там убили гадину. Але того ж дня до поліції звернувся адміністратор звіринця і заявив, що кілька днів тому з клітки втік рідкісний полоз, і просив допомогти розшукати його.
— Ви не хвилюйтесь! — заспокоїв поліцмейстер адміністратора звіринця.— Ми вже його вбили.
— Як убили?— жахнувся адміністратор.— Таж полоз цей мирний, він нікому ніякої шкоди не чинив!
— Е, це ви так думаєте, а до нас дійшли чутки, що змій людей пожирає. Нам ніколи розбиратися, з'їв він там кого чи не з'їв,— бахнули по ньому з гвинтівок, баста! Ми вже й вищому начальству рапортували про це! — гордовито сказав поліцмейстер.
Коли я почув, що вбили полоза, прибув до поліцмейстера і сказав йому:
— А полоза ви дарма знищили. Він зовсім не шкідливий.
— Як не шкідливий? Усі кажуть, що він людей їсть. От ми й убили його.
— Адміністратор звіринця хоче подати на вас скаргу губернаторові. Може бути велика прикрість. Поліцмейстер зблід і розгублено питає:
— Що ж тепер робити?
— З губернатором я сам поговорю, а ви, поки не пізно, накажіть зробити з забитого полоза чучело й передати його в музей.
Поліцмейстер одразу пристав на пропозицію вченого. Викликав свого помічника, й через два дні в музеї було вже виставлене величезне чучело полоза.
Взаємне почуття приязні дедалі більше зближувало двох учених — археолога й зоолога.
1918 року у Катеринославі відкрито державний університет з чотирма факультетами: історико-філологічним, юридичним, медичним та математичним. Першим ректором університету призначено професора Лебедева. Яворницького запрошено читати курс лекцій з історії України.