На Дніпрі я знаю усі глибини і мілини, усі кручі і топелі. Коли б у мене стільки золотих, скільки разів туди переїздив. Тут лише одна є небезпека для нашого брата, що вночі по березі шляється.
— А це що таке?
— Незадовго плистимемо попід берег-скелю, де нечистий собі житло обібрав.
— Невже ж?
— Воно так і є, як кажу, сам я бачив цілу чортову сім'ю о самій півночі. Сьогодні його не побачимо, бо вже по півночі.
— І що ж той чортяка, людей топить?
— Це ні. Нечиста сила на воду не піде, бо Дніпро — свята річка, щороку на Ярдан воду у Дніпрі святять, то чортяка вже не має сили. Та він, клятий, заманює людей під скелю, і тут байдаки розбиваються.
— То розкажи, Артиме, як ти його бачив?
— Чому, розкажу. Поїхав я раз з жінкою та дитиною на прощу у Київ. Жінка не мала з ким лишити дитини і взяла з собою. Миколка тоді у нас одиначком був. Якраз північ була, як ми доплили до того клятого місця. Дивлюсь я, а на скелі стоїть чортяка з рогами. Надворі було місячно, і я усе добре бачив. Стоїть собі та лиш головою помахує, і бородою потрясує. Я не страшків син. По морю плавав, під Трапезонт ходив, не одну біду бачив, а таки мене морозом пройшло поза спиною. Я аж задеревів і не в силі на собі хреста покласти. Жінка каже: "Чого дрижиш, Артиме?" — "А хіба ж я дрижу, а звідкіля ти знаєш, що я дрижу?" — "А чого зубами дзвониш?" — А я кажу: "Подивись на скелю, то й ти задрижиш". І дивлюсь я на скелю, бо очей не можу від неї звести, а там вже і другий, і третій, і четвертий чортяка, цілий чортячий курінь, вийшов нам на стрічу. Моя небога, як це побачила, та у сміх: "Хіба, — каже, — ти цапів так налякався? Ей ти, небоже, забагато сьогодні випив, та чортяки тобі привиджуються". Я, щоправда, випив тоді одну, другу, але п'яний я не був, що то й казати. Я думаю собі: що жінці сьогодні сталося, що їй цапи привиджуються? А тут як скрикне мій Миколка, може, йому що в животі заболіло. І зараз начеб хто свяченою водою покропив: всі пощезали. Я опісля думав над цим, чого я так налякавсь, як зі мною була мала дитина? Мала дитина не має за собою гріха, мов янголятко, відганяє нечисту силу, краще, як свячена вода. Та й ми, коли б не були грішні, то чорт би нам не смів пакостити. Хіба, як чоловік характерником трапиться, то такий і самого чорта окульбачить, не боїться його, та робити собі заставить. Є такі характерники.
— А ти бачив, Артиме, характерника?
— Бачити не бачив, але старі люде розказують, що такі є, особливо між запорожцями.
Конашевичеві хотілось ще балакати, щоб серед цієї мертвецької тиші чути людський голос:
— Знаєш, Артиме, що твоя жінка, здається, розумна людина.
— Дай їй боже, здоровля, гарна вдалась мені, а чому вашмосць так говориш, коли її зроду не бачив?
— А тому, я так міркую, що вона не взяла цапа за чортяку. Правда, вона тоді була твереза. А тобі, Артиме, хоч чорт по п'яному привидівся, то слід було поміркувати це, коли витверезився, а ти ще донині віриш, що ти чортяку бачив. Ти знаєш, що п'яному море по коліна?
Артим засоромився. Він собі розказував от так, щоб ротові була робота, а цей взяв те за щось важне і так йому відрубав. Артим замовк відразу.
Тим часом білолиций місяць підплив високо на небо. Байдак плив рівно і незамітно серединою річки. Далеко від берега, десь із скелі відзивалась сова.
Конашевича став морити сон. Він приліг на дні байдака, прикрився кобеняком і дививсь прямо в небо на ясні зорі, що тепер блідніти стали. Так само горілиць лежав на возі, коли виїздив з Самбора. Став переходити думкою усе, що дотепер пережив. Згадав, і на свою любу дівчину, свою Марусю. Скільки-то часу він її вже не бачив, і жодної вісточки від неї не було. Яка вона тепер? Тоді, як розлучались, вона була молоденьким пуп'яничиком, тепер вже, певно, розкішною квіткою стала. Чи вона ще його однаково любить? Не може бути, щоб перестала. Його душа йому говорить, що вона йому вірна. Тепер вже нічого не перепинить його щастя. Як лише поговорить з кошовим, так зараз бистрою пташкою полетить до своєї галочки у батьківський хутір.
В цю хвилю здавалася йому дорога дуже повільна, і трохи не крикнув на Артима, щоб швидше веслував. Скільки-то часу треба, щоб до Січі добитися, а опісля до хутора. Тепер, як він з Києва вирвався, то кожна хвилина здавалась йому задовга. Чому-то раніше, як зараз, у першому році не приключилася така пригода на Подолі, був би вже давно чоловіком сімейним.
Згадав і побратима Марка. Чи він живий? Може, де у поході пропав? Не без цього, щоби за той великий час запорожці сиділи без діла і не рушались нікуди. Ляхи відгородили Запорожжя від України, що годі путньої вісточки звідтам дістати, та підождіть, ми розіб'ємо ту стіну і злетимо на Вкраїну, що аж вам лячно стане.
Далі думав про те, щоби то в першу чергу зробити, як приїде на Запорожжя? Ба, коли ж бо він мусить, одружившись, посидіти якийсь часок на хуторі при молодій жінці?
Вколисаний такими думками, які щораз більше переплітались і путались, він заснув твердо.
Вже було геть з полудня, як Артим збудив Конашевича:
— Вставай, вашмосць, вже недалеко. Вже би і перекусити час.
Конашевич відкрив очі. Сонце стояло геть з полудня, Десь здалека чути було якісь голоси. Він присів у човні і побачив, як по Дніпрі увихалися човни, мов осінні листочки, що поспадають на воду. Він придивлявся щетинуватій голові Антошка. Вона нічим не була замітна, і ніхто б не відгадав, що вона така міцна.
— Антошку, вставай! Може, і ти дещо перекусиш. Антошко розплющив очі і замкнув знову. Повернувся на бік і спав далі.
— Покропи його водою, зараз очуняє.
Артим повернув весло і переступив на зад човна. Тут із скриньки вийняв узлик з поживою:
— Це наладили мені у Лаврі для вашмосці, от і пляшка, і риба, і хлібець біленький.
— Чому ти, Артиме, не сказав цього зразу, були б ми і вночі випили по чарці і закусили.
— Ні, цього не можна. Я в дорозі не п'ю нічого, а особливо тепер не пив би, коли довелось мені везти таку важну особу. Я відвічаю за все, і не хочеться мені анахтемою стати. Вже-то наш брат-рибалка любить випити, але в супокою, як нічого на голові не має. А козаки у морських походах п'ють?
— Хорони боже! Під карою горла не вільно. Який би то похід вийшов, коли б козаки пили? А воно на воді і небезпечно пити. Раз тому, що чоловік мусить про те тямити, що йому під ногами нема землі, лиш вода. Опісля вода має то до себе, що на воді можна багато випити, так вона хміль з голови відтягає. А станеш ти на суші так і на ногах не встоїш, зараз і спати лягай.
— Та тепер, коли ми вже близько дому, то і я можу чарку випити, коли мене почастуєте. На байдак то я ніколи з собою горілки не беру.
Вони сиділи усі три і частувалися. Байдак і далі плив прямо серединою річки. Артим каже:
— Глядіть на мій байдак. І без весла, і без керма, а пливе прямо, мовби свій розум мав. Інший човен-то вертівся би з нами, мов навіжений. Чому? Бо це я його робив оцими руками, при помочі оцієї голови. То не штука збудувати байдак, хоч би такий, що каплі води не пустить. Але треба знати, як байдак скроїти, де перед, де середину, а де зад поставити, чи ширина відповідає довготі. То так, начеб одежу краяв.
— А від кого ти цієї штуки навчився?
— Я від батька, а батько від діда, і так як вгору, вони всі рибалки були. Та вже коли перекусили, то спасибіг за хліб та сіль, і треба далі до весла братись. Коби хоч під вечір наспіли.
— Може би, ми тебе оба виручили, а ти спочинь, бо цілу ніч не спав.
— Що то, то ні. Жоден з вас на воді не був і не знається з нею. Весла я неопитному в руки не дам. Вже я собі відпочину дома.
— А звідкіля ти знаєш, що ми на воді не бували?
— От вигадав! Як це зараз не пізнати? Питаєш мене за такі речі, про які мій Миколка вже знає. — Десь далеко з правого боку почулись дзвони. — Це у Каневі
дзвонять. Вже ми незабаром будемо на місці. Та ви оба познімайте з себе ці чернечі ряси та перевдягніться на козаків. Тут нам вже нічого боятися.
— А до Канева ляхи не доходять?
— Доходять інколи і б'ються з нашими. Та тут начеб під високим берегом вода хлюсне, та й відплине назад. Тут і ляцький староста є, та вони не мають вже такої сили, що у Києві. У нас вони не зважились би налазити своєю унією. У нас козацтва досить, і то знатного. А наше міщанство? Як один, усі би повстали.
Як наблизились, щораз більше стрічали байдаки та судна різної величини. Рибалки затягали свої сіті та ловили в Дніпрі рибу. Усі вони були знайомі з Артимом і здоровили його весело, вигукуючи.
Артим робив завзято веслом, поки причалив до берега. Відтак вискочив швидко на берег і притягнув байдак до палі. Конашевич з Антошком позбирали свої статки і повилазили. Антошко ніс клунок Конашевича, і так пішли з Артимом до міста. Зараз над берегом роїлось багато людей.
— Кого привіз, Артиме? — питали сусіди.
— Не бачиш, що козаків? Та ще й запорожців.
— Цей другий то хіба не запорожець.
— То чура пана Конашевича. Та ти його не займай, бо як вдарить лобом, то полетиш, мов м'яч.
— Еге ж, то якийсь цапів син, мабуть. Всі стали сміятися.
— Кажу, не займай його, щоб опісля не каявся.
Довкруги дорожніх зібралась велика юрба, що вертали тепер додому.
Артимова хата стояла при вулиці, що йшла від річки. Вона була гарно побілена з сивою пасмугою довкола вікон і дверей.
Артим ввійшов у хату і звітався з жінкою.
— Ну, жінко, гостей я тобі з Києва привіз, почастуй нас чим добрим з дороги.
Артимиха, здорова і рум'яна молодиця, сиділа якраз на лаві між вікнами і кормила товстенького хлопчика.
На привітання чоловіка вона встала, прикрила грудь білою мережаною сорочкою і поклала дитину в колиску.
— Здорові будьте, ми раді гостям, сідати просимо.
Конашевич звітався і присів на лаві. Антошко стояв коло мисника.
Із-за припічка виглядав старший хлопчик з кудрявою головою і чорними, мов терен, очима, та цікаво, хоч несміло, приглядався гостям.
— Ходи до мене, козаче, — каже Конашевич, підморгуючи.
— Та йди, Миколко, коли тебе кличуть, — каже батько, — та гарненько привітайся.
Несміло посуваючи ногу за ногу, наблизився Миколка до Конашевича, а відтак, простягаючи до нього руку, каже:
— Здорові були!
— Здоров був, козаче! — відповів Конашевич, узяв хлопця попід пахи, посадив на коліна і став цілувати.
— От таких-то я дуже люблю.
Артим був з цього дуже радий.
А тим часом молодшому у колисці стало заздро, бо став викидати ноженятами і кричати з усієї сили.
Батько мусив його взяти на руки.
Як Артимиха вернула в хату, то Миколка вже держав Конашевича за шию і бавився його вусами.
— Та де ти поліз, поганий, геть, пана обмараєш.