Похитувався на хвилі, дивився У зоряне небо, не вірив, що знову бачить його безмірність, що дихає дніпровським повітрям, що може діяти, жити, горіти. Тепер головне — знайти "Агронома". Оленку. Тепер він повністю вільний. Щезла павутина двозначності, він зможе ясно й чесно дивитися людям в очі. Вмерти незаплямованим жодною підозрою.
Безшумно веслуючи, проплив напівзасохлим стариком на південь, подалі від Сміянів, виплив у Дніпро нижче від дебаркадера, де засів фон Шварц. Плавуче пристанище гестапо чорніло на зоряному тлі, над ним мерехтів прожектор, берегом ходили темні постаті варто-вих. Дід Василь перестав веслувати, течія сама прудко понесла човна вниз. Ще трохи, і він має повернути в рукав до гатки. Там у нього є схованка. Можна відпочити, отямитись. А потім шукати партизанів.
Біля дебаркадера почулися крики, постріли з автомата. Знову тиша. І знову безладні черги.
Дід Василь, сильно загрібаючи воду, підігнав човна до самого берега, плив одміттю, оглядаючись назад. Чи не за ним погоня? Ні, над Дніпром мовчання, лише десь у сутінках стогне розбурхана чайка.
Він зупинився біля входу в рукав. Перепочив. Зачерпнув води з Дніпра, обполоснув об-личчя.
Зненацька з річкового плину щось випірнуло на берег. Заплескотіла хвиля. Застогнала. Темна постать упала на пісок, поповзла. Дід Засиль кинувся до неї, схилився. У світлі зірок впізнав циганку. Обличчя Радуні було мертвенно-сіре, очі заплющені, пальці судорожно ха-палися за кущики бур’яну, вириваючи їх. Вона відчула, що хтось над нею схилився, глипну-ла, впізнала Сміяна. Захлипала знеможено.
— Радуню, — тривожно зашепотів дід Василь, — як ти опинилася тут? Що сталося? Де Оленка?
— Нас схопили, — ледь вимовила циганка. — Замкнули там, у трюмі. Ми були окремо. Мене допитували. Потім той звелів убити. Я стрибнула в Дніпро. Ой! Боляче!..
Вона, повзаючи по піску, схопила діда за руку, стисла з неймовірною силою.
— Не дай… пропасти дитині!.. Врятуй, збережи, молитимусь за тебе… Врятуй!.. Батька вбили, я вмру… Хай хоч вона житиме. Чуєш, батеньку, врятуй!
Дід Василь підхопив її на руки, вмостив на дно човна. Нічого не питаючи, відштовхнувся від берега й хутко завеслував униз по старику. Радуня скулилася на сіні, ти-хенько постогнувала. Старий Сміян подумки підганяв себе: хутчіше, хутчіше! Повідомити партизанів про арешт Оленки, врятувати ще не народжене дитя. Він повинен їх обох вряту-вати! Бо для чого ж він виповз із задушливого підземелля, з-під вогню і попелу?
Незабаром він був біля свого притулку на прадавній гатці. Втягнув човна у плетиво лоз і чагарів, між рогозу та ситнику. Радуня знову закричала, тамуючи біль і муку, схопилася руками за борт, намагаючись вилізти. Він лагідно притиснув її плечі до сіна, шепнув:
— Заспокойся. Дозволь мені, я вмію. Натужся, Радунечко… Натужся, дитятко…
На руках Сміяна забилося маленьке тільце. Закричало, заплакало. Він одірвав довгу нитку від рибальської сітки, перев’язав пуповину, відкусив. Сполоснув новонародженого. Підніс голе тільце до матері. Радуня затихла, дихаючи судорожно й слабенько. Її глибокі бездонні очі дивилися в небо, ніби не помічали вже цього світу.
— Донька в тебе, — прошепотів дід Василь. — Донька.
— Ім’я… ім’я дай, — прошепотіла циганка. — Будь їй батечком.
— Русалія, — хвилюючись, сказав Сміян. — Хай буде Русалією. Дніпровська дитина.
— Русалія, — болісно всміхнулася мати. — Будь щаслива, Русаліє. І прости…
З її вуст зірвався останній подих. Груди опустилися, завмерли. Дід Василь з безпомічним дитям на руках розгублено стояв над нею.
Інтродукція
НУЛЬОВИЙ АРКАН
"Ракета", стишуючи хід, підпливала до причалу "Сміяни". На березі хвилювалася юр-ба, вишикувалися піонери в червоних галстуках, тримаючи квіти в руках. Делегати конґресу виглядали у вікна, жваво перемовлялися.
Фон Шварц закрив книжку, заплющив очі. Ось воно, пророцтво тієї циганки. Вона справді не втопилася тоді, а народила дитя. І дивакуватий, затаєний Сміян, котрий був ста-ростою, можливо, ще живий. Що йому ці далекі, чужі люди? Навіщо йому пірнати у безодню минулого? А вона клекотить, притягує, нагадує… Боляче б’є бумеранґ часу.
…Циганку ввели тоді до його кабінету на дебаркадері ввечері. Поклали на стіл речі, знайдені при обшуку: засмальцьовані гадальні карти, кілька антифашистських листівок, на-писаних від руки. Він здивовано перечитав текст, хмикнув. Ковзнув поглядом по великому животу. Внутрішньо гидливо пересмикнувся, але зберіг на обличчі посмішку. Звелів солдатові вийти, залишити їх вдвох.
— Готуєшся стати матір’ю? — майже лагідно запитав він.
Циганка з гідністю кивнула.
— А це ж для чого? — іронічно запитав фон Шварц, вказуючи на листівки.
— Для того ж, — просто сказала вона. — Щоб дитя моє жило.
Відповідь була настільки смілива й достойна, що офіцер вражено замовк, пропікаючи поглядом Радуню. Вона не відвела очей, ніби дивилася вдалеч, крізь нього.
Він затамував шаленість, що рвалася зсередини. Кивнув на карти, відібрані в неї.
— Гадаєш?
— Буває…
— І збувається?
— Те, що суджено, — збудеться.
— Хто ж його судить — "суджене"? — іронічно хмикнув фон Шварц.
— Кожен несе долю в грудях. Ближче близького.
— Погадай мені, — раптом запропонував фон Шварц. — Якщо вгадаєш, я тобі, можли-во, подарую… життя.
— Не треба "якщо", — відсікла Радуня з гідністю. — Я погадаю…
Почала розкладати карти на столі. Просто, спокійно, ніби гадала десь бабам під се-лянською хатою. Криваві плями на скронях ("хлопці перестаралися", — подумав фон Шварц), сплутане волосся, чорні огненні очі, забрьохана спідниця і карти Таро, древні сим-воли мудрості, в тонких пальцях ворожки. Фон Шварцу здалося, що він бачить химерний надісторичний сон, в якому сплелися всі віки. Свідомість намагалася збагнути дивну мозаїку тисячоліть, що тепер, перед ним, спліталася в таку парадоксальну картину.
— Ну що? — недбало запитав, пихнувши сигаретою.
Циганка охопила поглядом розташування карт, глянула суворо на гестапівця.
— Що ж. Зламав ти долю свою.
— Як то — зламав? — криво всміхнувся фон Шварц.
— Глянь сюди. Твоя стежка вела в астральні простори, до зір. Велика і ясна путь. Та на перехресті, біля каменя…
— Якого каменя?
— Біля каменя вибору. Там, де… як це, в казці?.. Направо підеш, наліво підеш… Біля цього каменя ховалися гієни і вовки. Ось вони, поглянь.
— Які гієни? — хмикнув фон Шварц, вражений фразою про "астральні простори". Проклята циганка, звідки їй це стало відомо?
— Гієни? — перепитала вона. — Ті, що в душі. Людина, буває, глянеш — ніби, як усі люди. А в душі — звіринець. Скрегіт зубів, ляскання щелепів. Ось твої звірі й повели тебе на шлях крові.
— І що? — тихо запитав він.
— Страшний шлях. І страшне спустошення в душі твоїй. Жити будеш довго. Дуже дов-го. Але краще б тобі не жити.
— Он як? — злобно засміявся фон Шварц. — А то ж чому?
— Пустеля в душі… кров на руках… і безнадія. Ти вернешся на шлях зір, але вже вони відвернуться від тебе. Глянь, ти прикований до скелі диявола ланцюгом. І всюди, всюди криваві сліди… І каяття… І неможливо вернутися назад.
— Досить! — крикнув він, відчуваючи, як шалена хвиля ненависті заливає груди. — Якщо ти така мудра, то спробуй відгадати свою долю! Що станеться з тобою? Га?
— Можу відгадати, — просто сказала вона. — Я вмру сьогодні.
— Прокляття, — скреготнув зубами він, втрачаючи владу над собою. — Тут ти вгадала, брудне поріддя! І якщо не відкриєш своїх спільників, пророцтво твоє здійсниться негайно… для тебе! І для щеняти твого, котре ще й не з’явилося в світ!..
— Дитя моє матиме славну долю, — заперечила Радуня, — Даремно лютуєш, офіцере. Веди розстрілювати. Я спокійно піду на свою стежку.
— Що ти робила у Сміяна? Де ти була останні дні? Де переховувалася? Хто дав тобі листівки?
— Так багато слів, офіцере. Даремно кричиш. Я лише бідна циганка. Веди розстрілювати!
Фон Шварц гукнув солдата. Радуню вивели з кабінета, поставили на край дебаркадера. Над ними сяяло урочисте небо, пломенів Чумацький Шлях, заглядаючи в мерехтливе дзерка-ло Дніпра.
— Ще одна, остання можливість, — крізь зуби процідив фон Шварц.
— Для тебе її нема, — одрізала циганка і впала, крутнувшись, у річку. Хлюпнула вода, заторохтів "шмайсер". Фон Шварц, перехилившись над перилами дебаркадера, дивився в дніпровську течію, але у воді не було жодного знаку.
Фон Шварц повертався із того далекого спогаду, ніби з довгої мандрівки. Невже вгада-ла? Невже дитя лишилося живе? І той старий перевертень? Яким же він був сліпцем! Гадав, що тримає в руках ниті людських доль, гадав, що творить новий світ, нову реальність, а насправді руйнував світ свого дитинства, своїх юнацьких мрій. О прокляття! Як далеко тяг-неться коріння долі й причинності!
Дівчина-ґід торкнулася його руки.
— Гер фон Круфт! Сміяни, пора виходити. Чи, може, ви не бажаєте?
— Як ви сказали? Сміяни? Ах так… Дякую вам, фрейлейн. Ні, ні, я піду. Хоч і не дуже розумію, чому ви так кохаєтесь у минулому, чому досі не можете забути лихоліття?
— Таке не забувається, — серйозно відповіла дівчина. — Якби ви бачили, що тут діялося під час війни, то зрозуміли б нас.
Він підвівся, важко рушив за нею. Дурне дівчисько! "Якби ви бачили!" Якби ти бачила те, що бачив я, чи говорила б так привітно зі мною?
Фон Шварц ступив на палубу, його колеґи вже сходили по трапу на берег. Їм вручали квіти. Квіти… йому теж вручать квіти? Нащадки тих… кого він?.. Як йому дивитися в їхні ясні дитячі очі? Як?..
Мелодія одинадцята
ОСТАННІЙ ІСПИТ
ГОЛГОФА
Пливе, пливе кривава ріка… Не видно їй кінця-краю, нема берегів. Чад в’юниться над страхітливим виром, жарке полум’я підноситься до небес, застилає зоряну далеч непроник-ливою коричневою запоною.
Люди, Земля в небезпеці!
Люди, де ви! Хіба не бачите, новий потоп заливає ваші міста й села, вашу кохану пла-нету! Люди, єднайтеся, зупиніть багрову лаву руїни, щоб дітей знову зігріло ясне сонце, щоб квіти для них розквітли.
Серце виривається з грудей, йому тісно в клітці, йому боляче й несила терпіти нелюдські тортури. Наближається та грань, де кінчається міра страждання.
Оленка розімкнула тяжкі повіки. Крізь червоний туман побачила мерехтливі постаті своїх мучителів. Що вони ще придумують, що вигадують?
Солдат з дегенеративним чолом уздрів, що вона відкрила очі, зрадів.