На стіні погасав рожевий чотирикутник од вікна. Дідусь на ліжку поворухнувся, позіхнув.
Марійка хотіла встати з стільця. Мечик рвучко затримав її за руку.
— Хвилинку! Твоє запитання, ти пробач, просто безглузде! Тому, що бачити тебе і розмовляти з тобою... одним словом, приємно. І я розумію, що ти й запитала про це жартома.
— Але ти приймаєш мою пропозицію? Приймаєш, Мечику? Мені ніяково, я неначе прошу тебе...
— Що ти! — скрикнув хлопець.— Для мене це така радісна несподіванка, що я навіть не повірив одразу. І... я ж за тебе турбуюсь.
— А я за тебе, Мечику. Отже, згода?
— Договір підписано,— усміхнувся він і потім серйозно додав:— А мені все ще не віриться...
Марійка присунула ближче стілець і нахилилась до Мечика.
— Зараз побачення закінчиться,— сказала вона,— але я хочу взяти з тебе клятву.
— Страшно як!
— Ні, не клятву, а чесне слово. Я вірю, що коли ти даси мені таке слово, ти його додержиш.
— Щось довга передмова в тебе, Маріє.
— Ні, слухай. Дай слово, що ніколи не візьмеш у руки карти. Можеш витримати? Чи ти, як безвольний алкоголік, якого...
— До чого тут — алкоголік?
— Скажи, Мечику, можеш дати таке слово?
— Навіщо це тобі? — чомусь пошепки запитав хлопець.
— Тому, що я хочу, щоб ти й справді був такий, яким я тебе іноді уявляю...
Мечик відхилився, мовчки затиснув у кулаці край ковдри.
— Ти... уявляєш мене?.. Ти думаєш про мене?
— Думаю, уявляю,— хвилюючись сказала Марійка.— Більше навіть, ніж ти можеш догадатись.
Обоє якусь мить мовчали. Нарешті Мечик глухо сказав:
— Маріє, можна думати, що це з твого боку справді не... не самопожертва?
— Ну, що ти, їй-право!
— Гаразд, я даю тобі слово, Марійко: ніколи не візьму в руки карти. Переключусь на шахмати. Слово назавжди, розумієш? Тільки... тільки умова...
— Умова?
— Ні, дурниці. Я маю пограти один раз... Востаннє!
— Послухай, навіщо це тобі треба?
— Сказати? Добре, скажу. Один з тих, з ким я часто грав,— шахрай, ну — шулер, такий є термін. Це мені спало на думку тільки оце в лікарні, зовсім недавно. Досі я тільки іноді сумнівався. А тепер згадав деякі факти, і взагалі дещо згадав... ну, проаналізував. І я хочу впіймати його на грі, і ну і той... провчити. Не заспокоюсь, доки не провчу. Ні, ти не бійся, легенько: по ліхтарю під кожне око.
— Чи не занадто багато буде світла, Мечику?
— Ні, якраз за нормою.
— А навіщо тобі з ним зв’язуватися, з тим шахраєм? Та ще з ліхтарями?
— Та він же вважає мене за дурня! Ні, я його розкрию перед усім світом, щоб і інші не ловились до нього на гачок.
У коридорі почулись кроки.
— Йдуть,— сказав Мечик,— побачення скінчилось.
Марійка встала.
— Гаразд. Пам’ятай — ти дав слово! Один раз можна... Тільки щоб без І ліхтарів.
— Єсть! Хоча з приводу ліхтарів за себе не ручуся...
Він несподівано зніяковів і спитав:
— А ти коли ще прийдеш? Ждатиму, Марійко.
* * *
Був вихідний день. Тітка Оля бряжчала посудом, готувала сніданок.
Варя сиділа біля вікна над книжкою, час від часу щось записувала в зошит.
Кімната була сповнена сонячного світла. На паркеті тремтіли золоті плями. Так коливаються водяні лілії у тихому ставку.
Марійка підійшла до дзеркала, постояла, поправила укладені на голові коси. Знову й знову надходив давній, знайомий біль від непоправної втрати. Він уже був безсилий затамувати всі інші живі почуття, але ще ятрив серце, щемів у грудях...
Повернулась до тітки:
— Мені треба піти на пошту. Ви будете вдома?
— Ой ні, Маріє, я теж хочу піти. Мені на півгодини треба в крамницю. А що тобі на пошті? Якщо — марок чи листи здати, давай, я можу...
— Ні, ні, я сама, сама. А якщо вам треба в крамницю, я можу по дорозі...
— Е, ні, ти не знаєш, я сама.
— Я ж буду вдома,— обізвалася Варя.— Ви йдіть.
Марійці хотілось побути на самоті, вона вдяглась і, не чекаючи тітки, вийшла на вулицю. На розі вона сіла в трамвай, який ішов у напрямі до кладовища. Їй не треба було ні на яку пошту, а хотілось відвідати могилу матері. Їздила на кладовище часто, при першій можливості.
Біля залізних кладовищенських воріт бабусі продавали квіти й білий пісок у цеберках.
Марійка йшла алеєю старих осокорів. Від головної алеї відбігали вбік алейки вужчі, які вели в кущі з старими хрестами і надмогильними пам’ятниками.
Євгенію Григорівну було поховано на краю кладовища, біля старої стіни, обвитої хмелем і плющем. У стіні зяяв великий пролом, і крізь нього, мов у вікно, було видно, як зеленіли поля і синіли далекі ліси.
Марійка була приємно вражена: навколо материної могили стояла нова залізна огорожа. Біла фарба ще не встигла висохнути і вилискувала глянцем. Зворушена дівчина обережно відчинила хвіртку, зайшла всередину і сіла на лавочці.
Могила недавно була обкладена дерном, та на ньому вже встигла вирости молода трава, а якийсь скороспілий вівсюжок навіть заколосився.
"Напевне, поставили мамині друзі з інституту,— подумала Марійка, розглядаючи масивну гратчасту огорожу.— Мине тридцять і сорок років, могила осяде, лишиться від неї тільки невеличкий горбок, зарослий степовими травами, а така огорожа, мабуть, усе ще стоятиме".
І Марійка побачила себе. Ось вона через тридцять років приїхала з далекого міста і прийшла відвідати дорогу могилу. Ледве знайшла її. Фарба на гратах давно облупилась, облізла, залізо почорніло, його їсть іржа, хвіртка зірвалася з петлі, та огорожа ще стоїть. Лавочки вже немає, і доведеться сісти просто на густу траву. Навколо ширяють, як і зараз, ластівки, світить сонце, поскрипує старий осокір, десь поблизу співає цвіркун. І вона, Марія Климентівна, вже, може, заслужений професор, сидить і згадує, згадує... Вона думає, коли б її мати захворіла зараз, вона б уже не вмерла, бо її дочка винайшла могутні ліки проти потворної смертельної пухирчатки і ще — проти рака, проти туберкульозу... Смерть відступила! Людина вирвала в неї ще кілька десятків років...
Між огорож і зелених кущів майнула дуже знайома Марійці постать у сірому платті і в такому ж сірому капелюсі.
Ольга Григорівна поспішала до могили з букетом бузку і глечиком. Вона йшла, не помічаючи племінниці.
Марійка сумно усміхнулась: "Ось куди зібралась тітка, а говорила — до крамниці!"
Ольга Григорівна раптом зупинилась:
— Марійка? Ти тут? А говорила ж, що — на пошту...
— Роздумала, тьотю Олю.
Ольга Григорівна глянула на бузок, розправила гілочку.
— Ну і я теж... теж роздумала.
Вона поставила глечик з квітами на могилі і сіла поруч з Марійкою.
— Люблю бузок,— сказала.— Пам’ятаю, ще в гімназії вишукувала в ньому квіточки, які мали п’ятеро пелюстків... Ковтала, було, таку квіточку, на щастя... А от білого бузку чомусь не люблю...
Вона нахилилась, зірвала на могилі якусь травинку, розтерла її і понюхала.
— Дивись ти,— здивувалась,— чебрець! Женечка дуже любила чебрець. І ще, пам’ятаю,— волошки й материнку. Такі собі степові квіти... Дуже любила...
— Материнку ми заварювали колись замість чаю,— сказала Марійка.— В евакуації. Пам’ятаю, як нам дали козу. Мама її доїла, тільки молока вона давала щось дуже мало.
— Там же більше такої породи, що дає шерсть.
— Ну, отож, ми й стригли її. Сіра така коза, з ніжним пухом... І, подумали, тьотю, це було десять років тому. А мені здається, що було зовсім недавно, і я так добре пам’ятаю себе дівчинкою... Пам’ятаю, як пасла козу в степу під сопкою і одного разу знайшла гніздо перепілки.
— А ти звідки взнала, що то перепілка?
— Бачила ж її, перепілку. Та в нас і жила одного часу перепілка просто в хаті, принесла сусідка-казашка. В гнізді були яєчка. А потім, коли другого дня знову навідалась до гнізда, в ньому лежали самі шкаралупи. Щось випило, мама казала, що тхір.
Вони говорили про сторонні речі, а кожна думала про ту, що лежала в могилі. Та й розмови не зовсім сторонні — все було для Марійки пов’язане із спогадами про матір. І материнка, яку вона пила колись з матір’ю замість чаю, і сопка в степу під Карагандою — все, все дитинство, і всі шкільні неповторні роки...
— Навколо Караганди,— говорила задумливо Марійка,— всюди шахти, терикони... Терикони часто жевріли вночі, спалахували... Ми з мамою не раз дивились. Мама пояснювала, що то загорялось вугілля з сіркою, яке випадково потрапляло з породою. А потім, пам’ятаю, повертались на Україну, і поїзд ішов через Уральські гори. Я дивилась на кручі, дивилась на ущелини. Зажмурювала від страху очі, а мама кричала, щоб я не висувалася з вікна. Я вже тоді перейшла в другий клас... Це б мама хвилювалась за мене, як я складу екзамени. Нічого б мені не говорила, а сама, знаю, дуже хвилювалася б...
Вона замовкла. Мовчала і Ольга Григорівна, думала свою думу.
В пролом у стіні влетів на кладовище вітрець, і зашуміли старі осокори та липи. На стежці між могилами заграли сонячні зайчики, заметушилися вирізьблені ажурні тіні від листя. І небо у височині було таке блакитне, дзвінке...
41
Ось і прийшов цей день, який колись уявлявся таким далеким-далеким, наче стояв він на краю світу, але до якого завжди мимохіть сходились усі думки.
В ті короткі хвилини перед першим екзаменом, які тяглися невимовно довго, Марійкою оволоділо дивне почуття — наче все навколо і вона сама оповите легким прозорим серпанком. І водночас усе було значущим, усе мало в собі якийсь захований смисл.
Але прозвучав дзвінок — такий звичайний, такий знайомий, і все враз стало на своє місце.
Десятикласники вже написали твір з української літератури, склали усний екзамен з української мови. А попереду ще була письмова робота з російської літератури, геометрія, алгебра, хімія, фізика, історія, іноземна мова!
В день чергового екзамену Марійку рано-вранці розбудила Варя.
— Ой Марієчко, у мене дуже погане передчуття.
Марійка скинула ковдру, залопотіла босими ногами до вікна.
Десь за високими будинками сходило сонце. Місто щойно прокинулось. По вулиці ще снувала ранкова мла, але місцями вона вже зникала від сонячного проміння. На підвіконні стояв розкішний букет лілового і білого бузку. Марійка занурила в нього обличчя, обома долонями притиснула свіжі грона до щік.
— Варюшо, ти глянь, який золотий ранок! Іди понюхай бузок! Ну що за краса!
Варя сиділа на ліжку похнюпившись.
— Тобі — краса,— промовила з сумом.— А я от передчуваю, що сьогодні зріжусь.
Марійка сіла поруч з подругою, обняла її, зашепотіла на вухо, як маленькій:
— Варюшо, дурненька ти, й більш нічого! Дурниці твоє передчуття! Слухай мене, я тобі кажу, що сьогодні ти напишеш роботу на п’ятірку! Не віриш? Побачиш, побачиш сама! А знаєш, що таке п’ятірка з письмової російської літератури? Це ж чудесно!
Варя недовірливо посміхнулась:
— Ну звідки ти знаєш? Так тільки...