У тисяча вісімсот тридцять четвертому році в місці Городку барон Гейснер збудував перший тут цукровий завод, його дружина — порцелянову фабрику, а граф Вейнмарн-Лідерхе — зразкову гуральню. Зразкову! Уся ж броварна промисловість на Поділлі цілковито була створена німцями.
— О, як інтересно! — вдячно підвів очі гер крайсляндвірт на пані Пасикевич.
А Снігурський тихенько шепнув їй:
— Я не здивуюсь, коли пані скаже, що першим жителем і першим орачем на Поділлі теж був німець.
Пані Пасикевич спалахнула: чи не забагато дозволяє собі цей перекладач? Вона косо зирнула на нього, а він вже спокійнісінько пив каву.
— Вам не подобаються соти історії? — запитала майже словами крайсляндвірта.
— Соти мені дуже подобаються, а от черва — навпаки,— посміхнувся до неї Снігурський.— Яка чудесна ваша кава! Так уже надокучили ерзаци!
Вона недовірливо запитала:
— Які пан мав на увазі ерзаци — харчові чи політичні?
— О, нащо так гостро, пані?
— Ви ухиляєтесь од відповіді?
— Моя відповідь напевне вам не сподобається,— так само приязно посміхається Снігурський, але навіть посмішка не може змити сум розчахнутих очей.
— І все-таки? — настоює пані Пасикевич.
— Я думаю, жодна політика не обходиться без ерзаців.
— Га-га-га,— зареготав Пасикевич, якому сподобалась ця відповідь. Її треба запам’ятати, але не поширювати.
Не в начальника поліції, а в його дружини народилася підозра. "Розчахнуті очі, розчахнута душа".
Снігурський інтуїтивно відчув, що його підозрюють, і нахилив до пані Пасикевич передчасну сталеву сивину:
— Ваша богоматір у селянській вишитій сорочці — шедевр, гідний Лувру.
І ці слова підтопили підозрілість пані Пасикевич. Вона поглянула на притемнений образ богоматері, біля якої, наче зжовклі послушки, плакали чистим воском дві свічі і за якою прадавнім віком золотився килим з майстерні Данила Апостола.
— Спасибі вам,— щиро подякувала.— Це, може, тепер єдина пам’ятка, яку залишило нам побузьке козацтво.
Вони підвелися, підійшли до образу богоматері. Пані Пасикевич, не торкаючись рукою святої вишивки, показала на маленькі отвори в ній.— Тут були перли, виловлені з Дністра.
— У Дністрі виловлювали перли?! — не повірив Спігурський.
— Так, перли, а не ерзаци! — віддячила йому пані Пасикевич.
Їхньою розмовою, вірніше, їхніми вигуками, зацікавився гер крайсляндвірт. Коли він почув, що в Дністрі водилися перлові скойки, враз так витріщився на богоматір, неначе ждав, що на ній з’являться розграбовані скарби, потім щось занотував у записну книжку. При нагоді він добереться й до вод Дністра. І не здивується, коли у цьому дикому краю геологи відшукають діаманти й золото. А поки що він буде вивозити у третій рейх зерно, жири, шерсть і дерево. А який тут дуб! Теж як золото. Таки ледачими були князі Вюртемберзькі та Нассау-Зігени, видно, проциндрювали добро й життя, як тутешні магнати, і не полишили по собі ніякого наживу.
— Хайль Гітлер! — У дверях з витягнутою рукою застиг пронозуватий перекладач начальника жандармерії Сидір Щур, який на кілька днів від’їздив до славного Лемберга — так він, разом з фашистами, називав тепер Львів.
— О пан...— запнулась Антоніна Аполлінарівна: якось незручно сказати — пан Щур.— Може, вам кавички?
— Охоче вип’ю! — Пан Щур нахилив до її руки гострий ніс.— Ви пахнете конвалією.
— Конвалія — рослина отруйна,— грайливо насварилася пальцем і, похитуючи високими сорокалітніми стегнами, підійшла до столика налити кави.— Вам з цукром чи з щільником?
— Тепер завше волію тільки з щільником: це нагадує мені літо і ваш обрис.
— Пане Щур, ви стаєте солодким, як мед.
— Солодким, але, сподіваюсь, не липким,— показа" усю стоматологічну довершеність власних і вставних зубів. "Не дай бог потрапити на них",— подумав Пасикевич і запитав:
— Які новини?
Пан Щур подякував пані Пасикевич, неприязно зиркнув на Снігурського і, присівши біля Шинкарука, стишив голос:
— Що робиться на фронті, ви знаєте, панове. А львівські новини чули?
— Ні.
— І про Ярослава Стецька нічого не знаєте?
— І про пана прем’єра нічого не знаєм.
— Та що ви! — Пан Щур злякано охопив руками спадисте чоло.— Який він прем’єр! Він уже арештант!
— Арештант?! — одночасно вигукнули Пасикевич і Шинкарук.— Хто ж його заарештував?
— Нова влада. А в ним заарештували й Степана Бандеру.
— Мотиви ж які? Мотиви?! — мало не застогнав Пасикевич. "Воно, може, з прем’єрів починається, а нами закінчиться".
— Важко сказати, панове. Правда, є вірогідні чутки, що зараз Бандера і Стецько під домашнім арештом розробляють план подальшого співробітництва з німцями. Може, тепер на політичну арену вийде гетьман Скоропадський, кращий друг Германа Герінга.
"Міцновладці не можуть жити без маріонеток",— подумав Снігурський, не дивлячись на Щура, але відчуваючи на собі його жандармське око.
— Невже Скоропадський дружить з Герінгом? — заспокоївшись, запитав Пасикевич.
— Так, панове. До вашого екс-гетьмана раніше дуже прихильно ставився фельдмаршал фон Гінденбург, а тепер Герінг,— поважно ствердив гер крайсляндвірт.
— А як же інакше може бути? — запитав сам себе Щур.— Адже гетьман Скоропадський у своїй програмі написав, що Україна зараз може безперешкодно прийняти понад десять мільйонів німецьких переселенців і що цим переселенцям будуть гарантовані всі привілеї.
— О боже! — мимоволі вирвалось у Снігурського, і він почав перекладати "програму" Скоропадського.
Така "програма" приголомшила навіть Пасикевича й Шинкарука. Зате крайсляндвірт весело поглянув на Снігурського, зробив руками такий рух, наче гойднув колиску, і засміявся:
— Пана Снігурського нещодавно вразила вербова колиска. Буде ця колиска тепер колихати на Україні наших дітей. Десять мільйонів арійських дітей! Так хоче екс-президент Скоропадський, так хоче і наш фюрер!
Філіжанка з кавою випала з руки Снігурського. І тихо, як у домовині, стало в покоях пана Пасикевича. Тільки воскові свічі виплакували свою тугу і перед образами, і перед тими, що звалися людьми.
Несподівано, як вибух, задеренчав телефонний дзвінок. Пасикевич схопився з фотеля, зірвав телефонну трубку.
— Начальник української допоміжної поліції слухає.
— Пане начальник, неприємність, ох яка неприємність! Якісь три типи викрали німецьку вантажну машину.
— Де вони викрали?
— Біля таверни, що раніше звалася райчайною. Прямо на очах у всіх викрали та й поїхали.
— А де шофер був?
— У машині. Вони і його викрали. Що накажете робити?
— Підняти на ноги всю поліцію!
— Та що ж ми зробимо ногами?
— Мовчать!
— Та мовчу.
— І в нас починається! — Щось щурине з’явилося на вузькому виду пана Щура, і він нервово поклав руку на кобуру.
XV
Здається, його ніколи не гризли так господарчі турботи, як тепер гризли партизанські. Куди не кинь, усе чогось не вистачає, а найбільша досада — немає вибухівки. Підірвали вони кілька машин — і все. Мінне поле, з якого Шаламаї мали пожиток, уже розмінували німецькі сапери; спробував був Василь поворожити біля якоїсь із секретом міни і мало не наклав головою. Ще й досі, наче лялька, лежить у землянці та все прохав братів, щоб вони грали йому, оглухлому. Чоловіка не так турбували рани, як глухота, бо як він буде після війни грати на весіллях?
Правда, загін і тепер не сидів склавши руки: робив засідки на шосе, провчав поліцаїв і зрадників. Уже раз одчайдушно стявся із каральним загоном і розігнав його, захопив майже на добу перевалочний пункт, і селяни почали розбирати з нього худобу, збіжжя та різні продукти, що мали відправлятися в рейх. Але цього було мало — все думалось про більше. За всяку ціну треба було стати господарями на залізниці! А щоб стати ними — потрібна вибухівка, потрібно зробити свої міни, а для цього треба мати досвідченого сапера.
Нарешті Максим Туровець напав на слід: дізнався, що на станції лікарських та ефірно-олійних рослин працює колишній лейтенант-сапер Македон Мирківський, і вирішив піти до нього на розвідини. А щоб усе було чин чином, він, оброслий і відповідно одягнений, подався на станцію з мішком сухого споришу, за кілограм якого німці платили десять карбованців. При вході до міста Туровця зупинив припухлий од відомого зілля рухливоокий поліцай, він сидів на щойно змайстрованому шлагбаумі й при животі тримав карабіна, як німці тримають автомата. Позіхаючи, поліцай підвівся, підійшов до Туровця, обмацав поглядом його і мішок.
— Що це ти, дядьку, несеш до міста?
— Спориш.
— Що, що? — здивувався і насторожився поліцай.
— Спориш на ліки.
— Отака нікчемна травичка і йде на ліки? — здивувався поліцай, поторсав мішок.— Що ж вона може лікувати?
— Та, кажуть, кров’яний тиск знижує, коли його перепій високо занесе.
— Ти дивись! Корисна, виходить, рослинка! — Поліцай стишив голос: — А в тебе інших ліків немає?
— Це ж яких? — ховає під повіки презирство Туровець.
— Самогоночки, слив’яночки чи шпірту? Бо службу маємо собачу, а зиску — ніякого.
— Яка служба, такий і зиск,— не витримав Туровець.
— Ну, ну! — одразу визвірився поліцай.— За такий язик я й до партизанів тебе можу пристебнути.
— Так хіба я що, пане поліцай? Я ж кажу: тяжка ваша служба, а гроші легкі, дрібні, значить.
— Вірно,— погодився поліцай.— Ти ж з якого села?
— Я з присілка, що біля Озерного.
— Ох і препаскудне село це Озерне.
— От не сказав би.
— Бо що ти тямиш? — зверхньо поглянув на нього поліцай,— Там одне таке щастячко, як Туровець, чого вартий? Оце ж і шлагбаум робили, щоб він не проскочив на своїй машині в місто. З нього живцем треба шкуру здирати. Живцем!
— Ви таке страшне говорите,— з удаваним переляком мовив Туровець.— Чим же він так надозолив вам?
— Хоча б уже тим, що вислизнув із моїх рук,— гордо випнув груди поліцай.— А це, значить, вислизнув із моїх рук цілий хутір.
— За Туровця обіцяли хутір? — здивувався Туровець.
— А що ж ти думав? Коли за голову простого партизана гебітскомісар дає два гектари землі чи хату й корову, то за Туровця можна й хутір. Тільки хитрий він і дуже сильний.
— Ви ж його бачили? — спокійно допитується Туровець.
— Як тебе! Здоровенний він лотуряка, наче Кармелюк, не те що ти, споришник. А дужий — кулаком вола з ніг валить.
— І я чув, що він руками підкови ломить,— підсміюється в душі Туровець.
Поліцай хмурніє:
— Дарма, йому не довго лишилось ряст топтати.