Тепер дівчина встала, випрямилась у весь ріст та, затискаючи немічні кулаки марненьких рученят, стала кричати:
— Кари на вас, бузувіри, вбивці, нелюди! Підождіть! Коли моя матуся була чарівниця, то я ще більша буду і всіх вас у собак перекину.
Ця погроза припечатала її долю. Той самий драбуга хопивТі за волосся, кинув на землю і з цілої сили копнув ногою. Інші пішли слідом за ним і так скопали нещасну жертву, що зробили з неї спотворену масу.
Олексій з закривавленим серцем протиснувся крізь товпу і йшов швидко на Бляхарську вулицю. Напроти нього надійшов зі святими дарами православний священик до хворого. Та лиш показався у ринку, та сама товпа кинулась на нього з криком: "Піп! Шизматик, пес!"
Олексій оглянувся і завернув назад. Товпа окружила священика, рвала на нім ризи, била, шарпала за бороду. Дари впали на землю і розсипались. Піп припав до землі і став згортати. Тоді товпа з пекельним вереском стала його копати ногами і місити по нім. Олексій скипів увесь. Хотів іти обороняти, та нагадав, що нічого сам не вдіє, а лише себе зрадить. Завернувся знову, поспішаючи щосили.
Додому прибіг блідий, мов полотно. У нього захоплювало дух, не міг промовити слова. Прикляк перед іконою богородиці і, закривши лице долонями, став гірко плакати. Плакав так, що ціле тіло дрижало, корчилося, мов у судорогах. Уся сім'я Красовського збіглася до нього, не знаючи, що йому сталось. А він страшно плакав. Згодом прийшов до себе, отер заплакане лице і розказав усе, що лиш бачив.
— Це бідна Варвара,— каже Красовський.— Вона справді божевільна. Братство удержувало її з дівчиною в домі убогих, що при нашій Ставропігії.
— Хіба ж вона справді була любовницею Кривоноса?
Куди пак! Вона Кривоноса навіч на бачила. То вдова по шевцеві, нашому братчикові, жінка чесна, та потім таке на неї прийшло. А цей піп, то таки" від нашої, братської церкви отець Дем'ян. Він все такий був, що йшов усюди, куди його закликали, незважаючи на небезпеку, хоч ми його остерігали. І от поліг воїн христовий. Вічна йому пам'ять! Треба буде послати людей, щоб забрати тіло та похоронити як слід.
Може, йому помочі треба, може, ще живий,— каже. Олексій.
Ого! Сину, з-під копит львівської товпи живим не виходять.
Я не мав поняття, щоб так хрещені над хрещеними знущалися!
Хіба ляхи вважають нас за хрещених? Ану, перейди на їхню віру, чи не охрестять тебе вдруге? А те, що діється, то наш хліб щоденний. Нам і до українського повстання було зле, а тепер ляхи посатаніли, начеб ми тут, у Львові, були в тому винуваті, що козаки повстання піднесли. Одинока наша надія — то батько Хмельницький. Він, певно, город візьме, а тоді ми самі помстимося за нашу кривду і заплатимо їм тою самою міркою.
Олексій розказував далі, що чув на казанні і в ратуші.
— Не кажу ж я, що вони подуріли? Нова халепа. Та що їм з того прийде, що спалять передмістя? Це їх не врятує, а тільки усякого добра пустять з димом, а бідних, людей на голодову смерть дадуть. Я там маю свояків, і треба буде їх остерегти, щоб рятували заздалегідь свою мізерію. Треба зараз когось туди післати.
Він узяв шапку і вийшов.
IV
ПІДПАЛ
Поміж городським шумовинням знайшлося двох сміль-чаків, котрі за добру заплату приймилися перекрастися на передмістя і підкласти вогонь.
Перепустили їх єзуїтською хвірткою, й вони перелізли під вечір через вали. Йшли хильцем попід оплітками з огневим приладдям і зараз розпочали свою злочинну роботу. Передміщани не знали ні про що. Сиділи по' хатах, бережучись перед татарами, котрі частенько забігали сюди і крали. Та вони тим дуже не бентежилися, бо таке саме робили і кварцяні жовніри, що було туди переходили. Татар вони не дуже-то боялись, бо почували за собою батька Хмельницького, що не дасть їм кривди зробити. Вони не раз бачили, як на крик людей прибігали на конях козаки і розганяли напасників нагаями.
Аж відразу того нещасного вечора загоріло в кількох місцях. Почувся тривожний оклик: "Горить!" По церквах ударили в дзвони. Люди вибігали з хат і бралися рятувати. Та не знати було, звідкіля зачинати, бо вогонь вибухав у щораз іншому місці. Люди зміркували, що це не припадкова пожежа. Зразу гадали, що це татари, поки не побачили злочинців, які бігали з вогнем від одної будівлі до другої.
— Ось де злодії! Хто їх надіслав? Ловіть їх. В огонь з ними!
Тепер злочинці побачили, що не жарти, і давай втікати. Одному довелося перебігти місток на Полтві і втекти на вали, другого зачепив хтось гаком від огню за ногу і він упав. Люди схопили його, мов чорти душу, і поволокли до горящої домівки.
— Хто тебе наслав, злодію?
Панове райці нас наслали і підпалити наказали, пустіть мене зараз, а то не мине вас кара.
Та ти, собачий сину, вже того не будеш бачити! — кричав якийсь старший чоловік. Двох дужих людей піймали за руки і ноги, піднесли вгору, розгойдали і кинули в середину полум'я. Він схопився і хотів з вогню втекти, хоч на ньому відразу загорілась одежа, та люди штовхала його дрючками в огонь. Він упав і вже не піднявся більше.
Була погідна днина. Дахи висохли від сонця, вогонь поширювався щораз далі, захоплюючи щораз нові будівлі. До того ще взявся вітер, сипав іскрами, кидав горючими сніпками та ґонтами аж у другий кінець передмістя, під Святоюрську гору. Вітер шалів щораз більше, вогонь розлився в одно огненне море... Тріщали крокви та сволоки і западалися всередину, звідкіля кожним разом стріляв угору високий стовп полум'я, розкидаючи іскрами на всі сторони. Стало ясно, мов удень...
А серед горящого пекла сновигали бідні люди, налякані, розпучні, та виносили з хат свою мізерію, яка потім горіла на вулицях. Виносили з хат немічних старців, хворих та дітей-немовлят.
Настав страшний крик та зойк, почулися прокльони на райців. Вигнаний із стаєн, скот ганяв вулицями, ошалілий від страху, ревучи, і завертався знову до горящих повіток. Не одного захопило в хаті полум'я. Вибігав з хати, мов смолоскип, падав на вулиці і вже більше не в силі був піднятись, гинув у муках. Вогонь дійшов до краю. Сюди прибула тепер чернь Головацького й татари. Вони думали, иІо передміщане нарошне підпалили передмістя, щоб їх звідсіля викурити. І ними заволоділа страшна лють та жадоба помсти.
— Ось, братики, як воно! Ми по гетьманському наказу шанували їх, повірили цим зрадникам... Бийте собак, щоб усі околіли.
І чернь на спілку з татарами стали списами заганяти нещасних погорільців в огонь, а то й різати...
Цілорічна праця, довголітнє змагання до добробуту — усе пішло з димом і то під зиму... А скільки бідних людей пропало...
Гетьман побачив із своєї квартири велику заграву і виїхав зараз на Вовчу гору. Перед його очима розлилось одно велике море, обрамоване узгір'ями, що околіовали столицю Червоної Русі.
— Дну, Михаиле,— каже до осавула,— скачи з кількома козаками та розвідай, хто такого нещастя проти мого наказу накоїв. Злочинця вишукай хоч би під землею і приведи його до мене. Він на колі здохне. З тою неслухняною черню непорадна година!
Гетьман дуже сердився. Осавул поїхав чвалом. По дорозі стрінув посильного від полковника Головацького, що чвалував до гетьмана. Головацький уже вспів довідатись, що підпал пішов на наказ з ратуші. Він припинив різню, і тепер стали козаки помагати бідним людям..
З такою доповіддю вернув осавул до гетьмана.
— Господь відібрав їм розум. Як тепер вітер обернеться на город, то згорять усі, мов ті голуби у замкненім голубнику.
Бідні погорільці з останками своєї мізерії, яку вспіли врятувати з пожару, налякані до того ще нападом татар та черні, втікали під Галицьку браму і благали, щоб їх впустити. Зразу справді браму відчинено, та втікачів стільки напливло, що городяни налякались їх. Комендант наказав зачинити браму знову, та це не приходилось легко. Люди товпилися, попихали одні других. Не одного роздавили, іншим поломили руки та ноги. Бідний народ ревів в одчаю і падав, знесилений під брамою, а по них толочили ногами. Друга юрба кинулася до кляшторів, і сюди чимало їх досталось. Бернардини впускали лише таких, від котрих можна було сподіватись, що не треба їх буде задармо годувати. Бідний хоч і попав сюди, то його виганяли за-браму силою.
Та в тій хвилі сталося те, що передбачив гетьман і що справді вже налякало міщан.
Вітер завернув на город і ставав щораз сильніший. Від того стало в городі дуже гаряче. Міщани втікали з валів і мурів. Сюди йшло полум'я, мов з пекельних челюстей, кидало горящими ґонтами і сніпками. А город не бурена пожар приготований, хоч на це досвідний Арцишев-ський звертав не раз увагу. Не було води, не було чим гасити. Декотрі дерев'яні крівлі стали затлівати. Тепер і тут лунав тривожний оклик: "Горить!" Прокляття перед-міщан зачинало сповнюватись.
Люди бігали безпорадні. Ніхто не знав, за що братись. Погорільці, що лежали під валами, підносили в сторону города затиснені кулаки і кричали:
— То кара Божа за нас, за зраду, бодай ви зійшли на таке, в якому ми оце .опинились.
Налякане жіноцтво збігалося до костьолів, де правилися молебні, де говорили казання:
— То кара за те, що задовго терпіли серед наших мурів католицького города шизматиків і недовірків. Ви знаєте, як господь наказав свому вибраному народові вигубити невірних анамітів. Жиди послухалися Божого наказу, і ні один поганин не остався живим. $а те благословив господь свій вибраний народ і віддав йому анаміцьку землю. Вам наказував господь нашими устами, устами слуг своїх вигубити шизматицьке плем'я дотла. А чи ви того послухали? Навпаки, ви терпіли їх, заходили з ними в зносини, торгували з ними, а вони тим часом багатіли і росли всилу. І за це нас Бог тепер карає... Покайтесь і поправтесь, а коли господь ослобонить нас із цеї халепи і утиску, йдіть за голосом слуг Божих і подбайте, щоб у нашому городі ні одного шизматика не стало.
До Красовських приніс першу вістку про пожар сам він. Прийшов зараз додому дуже стурбований і перше його слово було:
— Передмістя горять, не можна було ніяк передати заздалегідь перестороги. Коли господь караючою своєю десницею заверне вітер на нас, то всі згоримо. Вже не буде що здобувати. Пам'ятайте, мої любі, що коли б і моя домівка зайнялась, а мене тут не було, то ховайтесь усі у підземелля до моїх магазинів.