Якась жінка сказала, що перед кількома літами чула, як він казав підпалювати людські доми. І тоді нарід убив його, а його дім спалив. Але більше пожежі не було".
Знов відітхнула і говорила дальше:
"А ще передтим Борис, брат Настасі, просив міщан, аби не допустили до того всего. Мій брат Іван буй на тій нараді і казав, що потому міщани жалували, що не помогли князеви. Бо Настася не була чарівниця; инакше святий старець Данило не був би дав їй розгрішення перед смертю; бояри були люті на нього, але що мали робити? Він не боїться вже нічого, над гробом стоїть. Ще тої ночі їздив до замку, взяв від Боринича малого сина Настасі і благословив його і всі кажуть, що він через те буде князем в Галичі, а не син Ольги. Княгиня Ольга вернула до Галича, до князя"...
— "Щож зробило віче?" перебив ніжним голосом Мирослав.
— "Та я до того хочу дійти! Зараз. Як же то було?... От, бачиш, ти збив мене... зараз"...
Старенька матір потерла чоло і сказала:
— "Ага, знаєш, Стефан приніс все срібло, яке ти взяв зі собою; казав, що від тебе самого одержав його.— Гадаю, чи ти не вмер, а він не хоче сказати. Але він каже: ні, поїхав, каже, до Византії, а там досить є срібла; пощо мав ще воду везти до криниці. Ми зараз віддали весь довг, бо ще були ті гривни, що ти лишив, але я вже забула, кілько їх було, й Ітіль вернула до нас і грамота, ось тут в скрині є, а Ітіль померла; то її дочка та, що пішла до грушки; але бо пішла! Таж за той час пів саду можнаб обнести! О, вже йде! Вибирай ті ,жовті"...
— "А щож віче зробило?"
— "Ага... Там то народу було, тьма тьменна. Навіть старенький ігумен Данило приїхав і щось говорив. І жінки пхалися, але я не йшла. Де мені до того?! Як би так ти був, або твій покійний батько" — зітхнула — "а що з хрестом на його могилі? Гарний? Ти певно вже поправляв — таж то такі літа, Господи! За той час що народу померло. От не стало й нашого сусіда Гарасима Берези; добрий був небіщик, нераз поміг мені в господарці; лишив донечку; гарна, якраз для тебе, синку, і майно гарненьке є, а його задусили тоді на вічу,— такий здвиг народу був. Найгірше горлали Суздальці, аби вибирати князем Всеволода. Але ніхто його не хотів, бо його брат добре опорядив Київ, кажуть,— тай він сам дивиться як опудало. І люди і бояри закричали: "Таки Ярослав нехай княжить!" Всеволод втік ще тої ночі і більше не приходив до Галича".
Відітхнула.
— "А князь мусів підписувати якусь грамоту і присягати, що не каратиме так бунтівників, як карав його батько і що закличе жінку до замку. Княгиня вже вернула з Кракова, але Стефан каже, що князь ще не був у неї і не хоче її бачити. А Судиславич утік також і всі Микуличі й оба Надітичі. Не ждали, заки повернуть княжі полки, що пішли на Київ, помагати Великому Князеви Мстиславу. Позавчера вернули перші кінні відділи, давідавшися про те, що сталося в Галичі; кажуть, що за ними вертає все військо, покинувши в потребі князя Мстислава. Говорять, що тепер князь пімстить страшно смерть Настасі"...
Тут старенька глибоко зітхнула і тричі перехрестилася тай говорила дальше:
..."Кажуть, що в трох церквах попадали ікони... Коби хоч не дуже мучили нарід... Бо найбільш винні втікли. Решта боярів пє і гуляє, що Господи! Що вони доказують! На драбинах несуть їх пяними до дому! І так день в день! А князь ніщо на те. Кажуть, що його скарбник і кількох жидів на приказ князя позичають гроший тим пяницям"...
Мирослав задумався.
Матір довго оповідала ще про всіх і вся, а він думав про свого приятеля.
На другий день з полудня пішов до замку.
Всіми вулицями Галича плили як повінь кінні полки княжі, що вернули назад зпід Київа на вістку про бунт. їхали наємні Торки і Половці на некованих конях і відділи Варягів в сталевих кольчугах і різун-ські чети Берендіїв з обсмаленими лицями та чорними, лискучими очима. Вони співали дикі воєнні пісні, пісні про кров і пожежу... Всі площі Галича були битком заповнені військами, а кругом княжого замку аж кишіло від них.
Галич був тихий, мов місто померших. Вікна і двері всіх домів були щільно позачинювані і безмежний жах стояв над престольним городом Осмомисла. Той жах уділився й Мирославу і він помалу йшов
чо замку.
При брамах побачив сторожу, зложену з Угрів і Берендіїв. Перепустила його і він пішов дальше.
Перед сторожевою гридницею зустрів Мирослав гурт варяжських сотників і старшини инших наємних полків. Завагався, чи йти дальше, чи вертати, бо князь тепер певно занятий. Але щось пхнуло його, йти дальше. І він зголосився в сторожевій гридниці. По кількох хвилинах завізвав його до князя якийсь незнакомий йому бирич. В кімнатах, які переходив, ждали варяжські полководці та начальники Половців, Берендіїв і Торків.
Його зараз впустили до кімнат князя. В передостанній кімнаті застав кількох жидівських купців. Бирич провадив йго дальше. Мирослав, почувши крізь двері, що князь занятий розмовою з кимсь, хотів тут пождати. Але бирич сказав:
— "Князь приказав, зараз припровадити вас до себе!"
Мирослав вступив до кімнати Ярослава і побачив таку картину:
князь Ярослав сидів на застеленім ослоні якийсь змарнілий і блідий та з таким виразом лиця, як би двигав величезний тягар. Перед ним стояв поважний купець жид в покірній поставі.
Князь постарівся сильно.
Мирослав вклонився свому князеви, а той встав на привитайнє приятеля з хлопячих літ і сказав, усміхаючися:
— "Як же ти спізнився з посольством! За той час я вже вспів розійтися з ріжними союзниками і з тим, до якого ти їздив"...
Привиталися сердечно, як колись, за хлогьячих літ.
— "Зараз весь віддамся тобі, твоїм оповіданням і справам тай переловім тобі неодно зі своїх. Вже кінчу з сим купцем. Сідай!"
Мирослав ще раз вклонився і сів. А князь говорив до купця; мав притім якось дивно стягнені уста, мов до кусання:
— "Отож які видатки має внук покійного Лисинича?"
Купець відповів словами старої мудрости свого народу:
— "Є три трудні річи а четвертої зовсім не знаю: дороги орла в повітрю, дороги вужа на скелі, дороги корабля в морі, дороги мужа в мо-лодости його"...
Ясним було, що він боявся говорити при незнакомім, хоч князь так незвичайно сердечно витався з ним. Князь не налягав більше на старого купця, тільки сказав:
— "Отож ми завтра покінчимо наше діло. Скажи дальшим, що ждуть на твій вихід, аби сюди прийти, що я весь день занятий. Можуть прийти що йно завтра".
Купець вийшов, кланяючися до землі.
Остали самі. Так багато мали собі оповідати, що аж мовчали. Довго мовчали. Перший промовив князь:
— "Так, так! Ось при якім ділі застав ти мене: золотом винищую силу бояр. Не такими ділами сподівався я трудитися в силі віку свого! Та що робити?!"...
— "Чи твоя совість говорить тобі, що робиш добре діло?" запитав Мирослав більше для того, щоб щось сказати, чим на те, щоб одержати відповідь.
— "Так, се гарне діло, знищити тих невдячних заговірників, зненавиджених всім народом ізза їх захланности, тільки — поганими способами переводжу гарне діло: моїми скарбами розпускаю до решти їх пристрасти й заберу потому їх землі й богатства. Така боротьба ще найменше коштовна й найбезпечнійша. Чи зустрічався ти коли в своїй довгій блуканині з подібною боротьбою князя зі своїми підданими?"
— "Я зустрічав всілякі дива й одно можу сказати: на нашій гарній землі ще найменше страхіть і крови й терпіння... Люди скрізь невдячні".
Мав вражіннє переваги над своїм княжим приятелем, що весь час сидів в своїй волости і не бачив далеких, незнаних земель, про які мріли колись хлопятами.
— "Так, так. І то невдячні в усіх часах і станах. Але та їх невдячність манить як любов без взаїмности, шукати за нею, шукати, як за рідким, незвичайним кристалом. Я від часу останнього бунту щораз більше дбаю про міщанство й смердів. Може там знайду вдячність, як не для себе, то для сина свого. А бояр продам або куплю. Вони дозріли до того, щоб торгувати ними... Я тепер саме додержую присяги, яку вимусили на мені і не караю бунтівників так, як мій батько, тільки инакше. Вже оглядаю наслідки зовсім нової кари. Ти не знаєш може, Мирославе, яке тяжке золото і як я їх ріжу ним поки що без ножів" ...говорив зїдливо, як би ножем краяв.
Мирослав вдивлявся в свого приятеля.
Худе лице князя зміняло краску, як під вечір движимий пісок арабської пустині, а глибоко розумні очі його дрожали незначно, як мязи у благородного хижака. Гладка і тверда як мармор краса пімсти відбивалася в них. Мирослав почув ще більшу перевагу над своїм княжим приятелем, що не посідав внутрішного спокою душі, який він приніс з собою з далекої Індії разом з наукою тестя. І чув, що не мав вже приятеля. Бо до приязни треба рівности, як до щастя в подружі.
Хотів влекшити бувшому приятелеви страшний тягар пімсти і зробити йому пращальну прислугу приязни; сказав:
— "Коли не хочеш зазнати людської невдячности, то роби добре тільки сліпцям; бо як вони не бачитимуть тебе, то будеш безпечний бодай перед свідомою невдячністю. Так говорять в країнах, які я переходив. Але зустрічав я й инакші річи. І так, в пустинях Ара-бії, де крівавий закон пімсти панує ще більше всевладно, чим закон пророка Магомета, є такий старий звичай: в місяці посту, званім Рамазан, кождий батько родини вивозить як найдальше в пустиню фляшку з водою і там кидає її на блудні дороги в пісках, не уважаючи на те, що ту фляшку з водою може знайти найбільший ворог його роду, конаючий зі спраги, що забрав йому може найлюбійшу жен-щину, або вбив його первородного сина"...
Князь Ярослав тільки раз подивився в очі Мирославу і задумався. По хвилині його худе, втомлене лице змінило краску як движимий пісок арабської пустині над раном. Усміхнувся незначно і сказав мягко:
— "Так, се гарний, дуже гарний звичай. Він робить лекшим прикрий тягар пімсти... Ти мусів запримітити ще не одну цікаву річ в далеких і незнаних землях, про які ми разом мріли колись... Ходім в сади, там свобіднійше говорити. Поговоримо як колись"...
Вийшли в сад і посідали на камяних лавах біля цвітників з осіяними квітами, під золотим галуззєм яворів і червоним як кров листєм буків, обернені лицем до тихих плес Дністра. Його спокійними водами плив довгий ряд суден з далеких гирл Дунаю тай віз усяке добро і тяжке золото з двайцяти вісьмох таможень придунайських, яким князь Ярослав Осмомисл виконував свою страшну пімсту, кидаючи під шинкові лави молодих синів і внуків могутних бояр.
А ген за Дністром видніли все нові й нові княжі відділи кінноти, що тягнула на Галич.