Життя відчувалось тільки навколо акрополя, під мурами якого тулилися землянки та абияк зліплені саманні хатки й курені. То було все, що лишилось від гомінкої колись і пихатої столиці царя Креза. Навіть од визвольних воєн насамперед зазнавали тисячі маленьких мирних людей.
Сатрап Артафрен не міг упустити до акрополя такий загін присланого братом війська, бо там і так було ніде яблукові впасти, тож дехто з новачків почав ставити шатра, а дехто виганяв погорільців з тих нужденних землянок, хаток та халабуд, і ніхто не мав права ремствувати проти визволителів.
— Мене виручив Багабухша, — розповів прибульцям царів брат Артафрен.
Колишній головний воєвода Багабухша після поразки в Скіфії був призначений сатрапом Фрігії та захопленого персами фракійського узбережжя. Воєвода новоприбулого полку, двадцятирічний царевич Хтайарша, на якого греки для зручності казали Ксеркс, хотів був розпитати в дядька, чи багато іновірців пощастило перебити під Сардами, та Артафрен аж тепер упізнав Гістіея, хоч бачив його зо два рази незабаром після Скіфської війни.
— Ти ж був тираном Мілета? — для певності перепитав він. — Тебе мій богорівний брат випустив?
— Він прислав мене сюди, щоб я закликав своїх земляків до покори, — відповів Гістіей.
— А то правда, ніби ти зробив на голові свого раба наколку й так закликав своїх земляків до повстання проти мене та мого брата Дар'явауша?
— Наклепи! — запально вигукнув Гістіей. — Хіба ти забувся, хто врятував для Персії її царя та її військо? — І все-таки він зблід на виду.
— Тоді ти врятував Персію та її володаря, — кивнув Артафрен. — Але в гріх упадають часом і найбільші праведники...
— Хтось наклепав на мене! — ще дужче збліднувши, вигукнув Гістіей.
— Ну, побачимо, — непевно скривився брат царя Дарія. — Мої люди впіймали того раба й мають за тиждень привезти його до мене. Я довіряю тільки своїм вухам і своїм очам...
Якщо Теодор справді потрапив у полон до персів, то тільки втеча могла врятувати Гістіея.
Наступної ж ночі йому пощастило купити в рибалки-лідійця, який повертався додому з невдалого влову, старого, але добре висмоленого човника й утекти за течією Герму спочатку до Фокеї, а потім до Ерітр. Але фокеяни й ерітрейці після поразки Арістагора та Мелантія побоялися дати притулок Гістіеєві, й він мусив утікати ще далі, до острова Хіосу.
Подорож з Ерітр через протоку до острова була надзвичайно важка. Ерітрейці все-таки дали Гістіеєві провідника й кращий човен, але в протоці почалась така несамовита течія, що їхнє суденце раз у раз викидало на мілини, а посеред протоки довелося витягти своє суденце на малесенький піщаний острів. Насувалася морозяна ніч, у Гістіея та провідника були кресала, але на піщаному острівцеві нічогісінько не росло.
Вони перекинули човен догори днищем і позалазили під нього. Хоча мороз і не заходив під їхнє просте укриття, довелось цілісіньку ніч вовтузитись і перекидатися з боку на бік, щоб не позаклякали сув'язі та кістки. Та навряд чи це допомогло б їм діждатися ранку, коли б не людська здатність до розмов, які часом заміняють і вогнище, й затишок, і хліб та сіль.
Соваючись і крекчучи, провідник, чийого імені Гістіей так і не встиг спитати, розповів йому про події минулого літа й осені.
Обложивши Сардський акрополь, іонійці разом з афінянами, евбейцями та іншими союзниками не зробили поважної спроби витягти з-за мурів недобитих і сісти там замість них. А потім несподівано з двох боків, мов з-під землі, з'явилися полки фрігійського сатрапа Мегабіза, на якого перси казали Багабухша. Артафрен побачив підкріплення й вийшов з воріт. Греки виявились оточеними. Мелантій наполягав ударити на Артафрена й, скориставшись його розгубленістю, першими вскочити до акрополя. Але Арістагор був головним стратегом усього повстанського війська й наказав пробиватися між двома крилами Мегабізової раті, поки не замкнулося кільце. Елліни кинулися в продухвину й зупинились аж у Смірні, де стояли їхні бойові судна — дієри та трієри.
— А вранці мусили брати Смірну приступом, — сказав провідник.
— Невже за ніч добігли від Сард аж до Смірни?
— Ти ж знаєш, як швидко мелькають руки, вихопивши з вогню надто гарячий каштан! — Провідник заходився лежачи розтирати покляклі руки, наче попік їх на вогні, а не на пронизливому холоді. — В Смірні стався переворот: поки народовладці воювали з Артафреном та Мегабізом, владу захопив тиран Прокл. Арістагор і Мелантій не змогли взяти Смірни з ходу, а коли підійшов Мегабіз, між персами та еллінами зчинилася справжня січа. Наші спирались тилом на берег та свої кораблі, але перси діяли в спілці із зрадником Проклом, тож наступного ранку Арістагор дозволив одступити на кораблі й роз'їхатися по своїх містах...
Гістіей зробив належний з того висновок:
— Раб споконвіку боїться не так меча, як бича.
Тепер він це розумів краще, ніж будь-хто інший. І пошкодував, що мудрість приходить людині з неповоротними швидкоплинними роками, й од усвідомлення цього йому стало ще холодніше, ніж було дотепер. Гістіей скарлючився на холодному піску під перекинутим човном і теж заходився терти долоню об долоню; шкіра починала пекти, але тепліше від того не ставало. А голос провідника-ерітрейця чувся наче крізь товстий мур:
— Веремія знялася тоді чимала, я не потрапив на наші кораблі, а поплив з мілетянами до Мілета. Головний стратег Арістагор знав, що перси пришлють гінців з вимогою видати його і всіх повстанців, тож почав умовляти прітанів переселитися до Міркіна у Фракії, того, що будував ти. Логограф Гекатей же хотів на острів Лерос — у Спорадах. Ну, подалися ми брати Міркін, бо його після тебе захопили фракійці, вже й брами обидві закінчили, тільки мур не встигли довести до кінця. Почали ми брати Міркін приступом, і хоча й не взяли, та фракійці побачили, що не зможуть довго боронитися, й прислали послів з дорогими подарунками. Прітани порадилися й дали згоду випустити фракійців безборонно, але серед фракійців уже виявилися перські гінці, й коли фракійці виходили з Південної брами, гонець підкупив котрогось фракійця вбити нашого ватажка...
Провідник перервав розмову й почав плазом вибиратися з-під човника.
— Я далі не можу!.. — клацаючи зубами, сказав провідник.
Гістіей також виповз назовні, й до самого світанку вони вже тупцювали понад берегом.
Гістіей відчував, чим закінчилася та пригода під мурами Міркіна, але не хотів допитуватися в провідника. Поки останнього слова не було сказано, Гістіей мав право додумувати його сам.
Та коли небо на сході почало сіріти, провідник сказав недоказане:
— Хтось улучив Арістагора стрілою в низ живота... Ми повитягали мечі й кинулися на фракійців, але ті швидко оговталися й поперли нас аж до берега Стрімону. Як ти воюватимеш, коли не стало стратега, до кораблів наших тоді й половини не дійшло... — Провідник помовчав, а далі кивнув рукою на захід: — Онде вже Хіос проступає з туману, ходімо до човна.
Жити на землі предків
Коли холодного зимового вечора смертельно стомлений Гістіей разом з провідником-ерітрейцем уткнулися носом човна в похилий хіоський берег, на них уже чекала десятка добре озброєної міської сторожі, а десятний воєвода запитав:
— Ти Гістіей, колишній тиран Мілета? — Гістіей ледве виліз із вутлого суденця на берег і ствердно кивнув. — Мені наказано привести вас до прітанії!
— Веди, хлопче, — сказав Гістіей застудженим голосом. — Тільки влади тирана мене ніхто не позбавляв. — Йому й досі не говорили, що після його відбуття до перської столиці мілетяни не без допомоги Арістагора запровадили в себе демократію. А хіоський десятник, можливо, взагалі про це не чув.
Гістіей на мить замислився, звідки хіосці могли знати про його прибуття сюди, що навіть вислали назустріч йому сторожу. Це могло свідчити тільки про славу, яка поширилася про нього на іонійських островах. У такому разі Дарій рано святкував перемогу.
— Ще побачимо, найясніший! — посинілими від холоду та перевтоми губами прошепотів Гістіей.
У таку пізню пору нікого в прітанії не виявилося. Тоді десятник підвів його до дверей присадкуватого лабазу, скреготнув засувом, а ті десятеро сторожів силою ввіпхнули туди самого лише Гістіея, а ерітрейцеві сказали:
— Ти можеш пливти, звідки приплив!
"Дурного павича знову посадили в клітку, — подумав Гістіей. — Але цього разу вона не з золотими ґратами..."
До прітанії його повели аж за чотири дні. Найстаріший з них був, певно, й найбідніший, бо в таку холоднечу ходив у старому полотняному пеплосі.
— Гістіею, сину Лісагорів, навіщо ти підбив еллінів на повстання проти перса? — спитав він.
Гістіей ніколи досі не бачив цього діда, але швидко здогадався, що це хіоський мудрець Діодор, прозваний Скіфом. Чи мав він у жилах бодай краплю скіфської крові, того Гістіей не знав, зате всім було відомо, що він був колись одним із найбагатших на Хіосі людей, але все роздав бідним і тепер світив латками.
— Я тобі відповім, Діодоре Скіфе, — відгукнувся на його слова Гістіей.
— Ти мене знаєш? — посміхнувся старійшина прітанів.
— Знаю тебе й твою бідність, але знав тебе й найбагатшим серед усіх ваших остров'ян. Я переповів би тобі байку Езопа — був такий раб у саміянина Ядмона. В тій байці йдеться про те, що краще бути бідним, та вільним, однак байки тієї не переповідатиму, бо біднішого за тебе на Хіосі нема. Я міг би розповісти тобі також бувальщину про красивого птаха в золотій клітці, яка не мала дверцят, але ти не повіриш, як тому птахові пощастило спекатися золотої клітки. Та й ця притча більше стосується мене. Але я хочу тебе дещо запитати...
— Запитуй, — згодився Діодор Скіф.
— Що дає людині найбільшу втіху?
— Оце і є твоє запитання?
— Так!
Інші прітани невдоволено загомоніли.
— Ми тебе привели сюди не для того, щоб ти загадував нам загадки, а щоб сам відповів на наше запитання! — суворо гримнув на Гістіея один з них.
Але в приміщенні сиділо багато простих остров'ян, і вони заходились вимагати від Діодора Скіфа відповіді на Гістіеєве запитання.
— Хай пояснить, що хотів сказати! — махнув рукою Діодор Скіф. — Але потім хай відповість і на наше запитання. Бо не ми прийшли до нього додому, а він — до нас!
Гістіей почекав, коли в прітанії настане тиша, й повторив своє запитання: що дає людині найбільшу втіху?
Діодор Скіф довго не озивався, й аж коли всі почали занепокоєно гомоніти, він показав великим пальцем кудись назад:
— Спогад! Найбільшу радість нам приносять спогади.
— Чому ти так вважаєш? — здивувався Гістіей.
— Бо людина не ясновида.