Втеча від себе

Улас Самчук

Сторінка 60 з 73

Перед Миколою, перед Татяною... Оминав лиш далі Нестора. З цим ще треба чекати. Тут ще не знайдено спільного знаку оклику. Самі лиш коми.

Однак... Як вже сказано... І цього було багато... А оце вневдовзі нова ентузіястика — лист. Роки і роки не мав діла з поштою, і враз! Синій конверт, месьє Сенишин, печатка Париж. О! "Дорогий, дорогий Тату!". Це удар, це вдарило... По всіх нервах. Великі Іванові пальці, що це держали, понялись дрожжю. Це вона, це вона! Має її ось в руках. Нарешті! "У мене празників-празник; Таня з Миколою нас сповістили, що Ти між нами. Слава, слава! Нечуване, духзабиваюче! — спішно, ломаним письмом писала Віра. "Я вже, було, скаржилась Божій силі, що Тебе втратила, не знаходила спокою, що Тебе зрадила, бо скориставшись однією нагодою, вирвалась з того кошмарного "смерть фашизму", стала жінкою Олександра опинилась в Парижі, де ми не найгірше влаштовані, одначе не збираємось лишатися тут на постійне, а готовимось до виїзду за океан.

Дорогий, дорогий Тату! Вибач мою розгубленість. Пишу одразу, як тільки цю вість дістала, думки рвуться, не знаю, що перше сказати. Дуже і дуже добре, що Ти вернувся, розумію Твоє розчаровання, але я переконалася, що для нас там вже нема місця. Там ми, як не кажи, колонія, де мусимо вдавати захоплених і кричати ура.

Дорогий, дорогий Тату! Хотілося б, як найскорше з Тобою бачитись, говорити, довідатись, головне про нашу чудову маму. Як вона там бідна? Любимо Тебе, боліємо Твоїми болями, цінимо жертви, які Ти приніс задля мене... І тепер єдине, чого мені особливо хотілося б, хоч би частинно за це Тобі віддячитись. Але тепер... Сподіваюсь... Нарешті... Зустрінемось... В умовах Свободи. Правдоподібно, це станеться в Америці, де нема драконів, які завжди стояли на перешкоді між нами. Головне — Ти тут. По цьому боці. З нами. А там вже, ми з Сашком, приложимо зусиль, щоб... Вибач! Тільки що прийшов з роботи Сашко і він хоче сказати Тобі також кілька слів...

,,Іване Григоровичу! — писав Сашко своїм бароковим письмом. — Нас приголомшила вістка, що Ви тут! Вітаємо! І сподіваємось зустрінутись в Америці. Сашко". А Віра додала; "Це поки все, дорогий Тату! Цілую Тебе! Пиши. Негайно! Багато! Твоя невловима дочка, — Віра".

Так, це удар, дайте отямитись. То ж це безодня, глянеш і крутиться голова. Іван метнувся шукати пера, паперу, а коли знайшов, присів до свого заваленого консервами столика і у нього вирвалось — Дорога дочурочко! — І зупинився, мов би його сіпнули за руку, миттю змінив тон і папір і писав далі: "Дорога донечко! Зворушений Твоїм листом і щасливий, що воно так сталося..." — писав він обережно, вдумливо, шукав справжнього слова, намагався не калічити незвичного українського правопису, бажав сказати багато такого, чого б не сказав ніколи в минулому, не гамувати чуття, бути батьком, другом, людиною... Вперше за все своє життя, відчув виразно й діткливо настрій свободи... Думати, що треба думати, сказати, що хотів сказати, ніяких оглядів, горе лишень, що його думання і його мовлення, за всі ті довгі роки мовчання, мов би вичерпались у своїх джерелах, завмерло високе дихання, погас огонь тепла.

Але в ньому лишився батько, невгасимий огонь роду... Іван писав, писав довго, виривав із себе слова клав на папір. "Дорога донечко! — закінчив він своє писання. — Можливо, Ти вперше почула мою справжню мову і, можливо, ми зможемо також, хоч це для мене і пізно, почати жити справжнім, людським життям".

IV

Таке розповів Іван Мороз, аліяс Сенишин, на своїй фермі канадського Онтаріо, колишньому своєму антагоністові, тепер довіреному Нестору Сидорукові і, здається, без особливих зусиль... Все, видно, було думане й передумане, зведене до ладу і складу, готове для людського слуху і розуму з наміром відслонити частину таємниць його бурхливого життя.

Що ще лишилося сказати, це час його повороту на "родіну". Найпекучіша смуга, найокаяніша зона його життєвого мандру, одна згадка якого наводить на нього спазми нехоті... І чи варто до того вертатися навіть думкою, чи не краще вирвати з пам'яті, як отруйне з городу зілля, запалити і пустити з димом по вітру.

За останні свої роки Іван так і поводився, ні з ким ні слова, що було — було і що кому до того. Але воно не лишень було, воно десь там тліло, і пекло і турбувало сумління, і розпікало сором, і вимагало суду й осуду, сліз гарячих, чому і для чого воно сталося, чому та людина до такого рівня знизилась, де вже нема пізнання а лишень ганьба, як стиль і норма. Такого не обійдеш, не замолиш, не заворожиш.

Іван це пам'ятав... Тієї зморної ночі, з одинадцятого на дванадцяте травня сорок п'ятого року, у тому розторощеному на череп'я Ваймарі це почалося. Старовинна, трьохповерхова будова, брудно-жовті мури, залізна брама, двоє в ній вартових і полотнище ,,Смерть фашизму".

Всіма дорогами стягалися туди молоді люди, хлопці й дівчата, прибрані, причепурені, у очах огники, за плечима крила. Обвантажені тягарями, вони, одначе, не йшли, а летіли, бо ж то додому, бо ж стільки про це мріялось, бо ж так чекалося, бо ж така була та неволя, чужина, ганьба сповнена тугою, страхами, непевністю. І чекалося того визволення, як світла сонця в темноті і холоді, як краплі води в спрагу...

І ось воно щось таке сталося, і вони квапляться, бо хто його знав чи хватить їм там ще місця, чи вони часом не спізняться. І при тому діла дивні з ними творилися.

Чим ближче зближалися вони до тих там мурів з тією брамою, тим мінявся чомусь їх настрій. З гарячого ставав поміркованим, з поміркованого — холодним, а коли переступали поріг брами з тими вартовими, їх обдавало морозом, вони, мов на команду, робились сердитими, кричали ура, мов би збиралися у якусь атаку.

Для Івана це ніяка дивовижа, ані несподіванка, звичайний ритуал звичайного приречення. Починалась бо "родіна". Метушня, сварка, гістерія... І тягар страху, мов би з нього зіткане все повітря.

Але ж все це треба перейти, пройти, віддати данину, обсмалити брови, так воно написано на зорях, Іван це знає від коли він Іван, це його клімат і його дім... Тому як тут ще вагання. Він вже в русі... Злигався з тим он Бушлатовим, якого знає ще з Бухенвальду на становищі "капа" одинадцятого бараку, з кличкою Кашалот, тепер керівник репатріяції. А, Мороз! А, Бушлатов! Как там дєла? Как сама бєла. Жівьом! Ждьом родіна!

Просто вам братня зустріч, хоча для Бушлатова, весь той Мороз, що більмо в оці, свідок його капства за яким багато дечого варто б, для ясности, змазати... До того це "фрукт" з тим його ,,У"... Знаємо, знаємо... Самостійництво, незалежництво... З такими балами на "родінє", за винятком Сибіру, нема місця.

Познайомився Іван і з іншими гросмайстрами цього діла... Комендант Пєтухов, начальник перевірки Хомутов, керівник охорони Дерев'янко — вражаюче сузір'я констеляції Бухенвальд, експерти вислужництва, фахівці поганяйства. Що для Івана ніяка містерія, брудне діло вимагає таких саме й рук, головне тут — вихід, перейти трясовиння, вийти на суху путь.

Однак сцена, що тут розігралася, перевищує всі Іванові невражливості. Ні з сього, ні з того, на очах всього табору, не дивлячись на мури і варту, зникає враз Віра... Мов би її поглинула земля... Здавалось, цього не видержать. Само вже те "зникла" наводить жахіття, за Іваном величезний досвід "зникання", але ж це, але ж тут... Це вже вам, як не кажи, над міру. Кинулись в розшуки ... Але ніч, але тіснота, тіло на тілі, ніде ні сліду Віри, камінь у воду.

І як його тепер, тож на ранок виїзд, що йому скажуть, що скаже він, їхати, а чи не їхати, головне ж де вона ділась? Тож під цією будовою, кажуть, є льох, а це значить... Іванова думка від цього обертається в камінь. Господи Боже! Він же мусів це знати, він же це зна... Тож вона боронилася, тож її розірвуть.

До самого ранку Іваном це шарпало, години повзли смолою, він, зі своєю валізкою, притулився внизу біля діжи, ген від людей, сну не було, лишень чад, та кошмар, та змора, душила спрага, не знав де вода, а тільки вибила шоста, жовтий будинок усіх трьох поверхів, почав кипіти, на подвір'я виливались юрби молоді, все рухалось, появилось також начальство, почулись оклики, наказувалось шикуватись, середнього росту парубій, з червоною на кашкетці зіркою, перебрав команду, викликав прізвища, читав літанію, головне ті пакунки.

— Мать вашу перемать, ви що? Барахлом обліпились... Думаєте, американці це вам повезуть? Викидай, викидай!

Даремно. Не в ту ноту пісня. Барахло не барахло, тобі зась. Колона валіз, мішків й куфрів стояла муром, готова до якої хоч баталії. Це ж майно, скарб, тяжко зароблений, там вдома неоцінимий. Не дамо! Через наші трупи!

Іван Мороз від раннього рання також тут, по дочці ні слуху, вдававсь по начальству, а Бушлатов лишень гаркнув:

— Слухай, Мороз! Та твоя дочка цікавить нас, як здохла курка, обійдемось без неї, а ти краще ставай он і мовчи. Ради власної шкури.

От воно як, Іване, говорить "родіна". Зустрів, було, таку Рябову. Нюрка. Пригадуєте? З Мелінґену і та, до самого його вуха просичала:

— Не бачила і добре, що не бачила, не туди їй дорога. — А сама Нюрка — на грудях червоний бант, довкруги вантажі, у очах рішучість. А Іван відчув і зрозумів, що єдине, що йому лишається, це злитись до гурту і втопитися. Стати нічим. Зрівнятись з рештою... Дарма, що це з ним не так просто, він тут єдина, старшого віку особа, виразно осамітнена, обличчя зшерхле, барви попелу, не гаразд голене і зовсім згублене. Для нього, здавалось, нічого тут не існує... Воно навіть не помітило, коли і як появився той гармоніст з його розкамаринським, де взялися прапори, плякати, портрети і як це потрапило до його рук шорстке держало з портретом Сталіна.

— Тєбє, дядя, асобая честь — Сталін, — почув він при тому. — Ура, таваріщі! Ура Сталіну! — чув оклики.

— Ура! Ура! Ура! — гримнуло зо всіх боків. — Ура родінє! — Ура! Ура! Ура! — Ура побєдоносной армії! — Ура! Ура! Ура! — Виступила, інтелегенського вигляду, жінка у сірому, англійського крою, костюмі з червоним у руці прапором, яка, спочатку українською, опісля російською мовами, почала говорити, який це для всіх них, особливий сьогодні день. Повертатись назад до своєї отчизни... До дорогих і рідних...

57 58 59 60 61 62 63