— Викапаний батенько. Навіть ніздрі так, як у тебе, тремтять, коли ти сердишся.
Дмитро через плече зирнув на сина, усміхнувся, подобрішав:
— Візьму тебе, Андрію, на річку, як потеплішає. Ну, біжи до хати — замерзнеш.
— Чого б це я замерз? — сумовитими очима поглянув на батька, але той, не обертаючись, трохи пригнувся і розгонисто, чорніючи та збільшуючись, підіймається на високий перемет. Два чистих, рівних сліди прорізали сніг, і світанок зразу ж їх наповнив темнішою синню.
— Поїхали, — з жалем і болем вирвалося з грудей хлопця. Він довго слідкує за двома чорними постатями, що спадають в долинах і знову підносяться на пагорбках. Здається, зараз вони їдуть не до Бугу, а піднімаються хвилястими кручами на горбовини прихмареного неба, що вже трепетало свіжими барвами і розколювалось матовою смугою ранку.
Уперто мотнувши головою, хлопець легко біжить до хати і ледве не збиває з ніг невеличку метушливу дівчинку.
— Андрію, чого ти роздягнутий бігаєш по холоді? Я мамі скажу.
— Ет, помовч мені, розумниця.
— А як простудишся?
— Нічого мені до самої смерті не буде вадити.
— А як буде?
— Ольго! — і Андрій гримає на сестру таким самим голосом, як нещодавно батько на нього.
Дмитро, тільки-но сковзнув лижами, почув радісний приплив сили. І зараз, у дужому пориві, злітав на живу димчасту кручу, що круто обривалась над самим Бугом.
— Куди тебе чорти несуть? — стурбовано гукнув позаду Варивон.
Дмитро навіть не оглянувся. Іще один ривок уперед, і він у захваті зупиняється перед самим обривом, що де-не-де просвічується іскристими обвислими сотами граніту.
Звідси за широкими плесами чистого, незавіяного льоду на багато кілометрів розтяглося низинне Забужжя, і небо над ним здавалося незмірне вищим, аніж за тими пагорбами, що залишились позаду.
Неначе з птичого польоту, внизу рельєфно вирізьблявся чотирикутник села Івчанки, оторочений з усіх боків засніженими садами. В центрі села, над стрімкими пірамідами молодого парку, височіло кілька двоповерхових будинків — колбуд, школа, лікарня, правління колгоспу, а далі, понад рівними вулицями, неначе лялькові, біліли нові будівлі колгоспників. Здалеку все здавалось таким легким і прозорим, що без звички більше скидалось на розкішну зимову картину, закинуту серед снігів, ніж на справжнє живе село, яке саме то тут, то там гасило яскраві огні.
Дмитро рукою стер з брови самотню сніжинку і трохи подався праворуч.
Зараз він стояв на тому самому місці, де в двадцятому році його батько стрічав останні години свого життя.
— Ой, матінко моя, як тут, значить, страшно! — розчервонілий кряжистий Варивон вибрався на кручу і косо подивився униз. — Упадеш — і кісточок не позбираєш. Ой, ой! — Він перелякано замахав руками, наче справді вже валився з кручі, круто повернув лижами і, репетуючи та дивовижно присідаючи, помчав із гори до ріки. Подивишся збоку — от-от упаде чоловік: так незграбно перехиляється, орудуючи не лижними палицями, а довгим рибальським бовтом.
— Виробляє, мов хлопчак. — Дмитро пружно, відчуваючи кожну жилку в тілі, почав спускатися слідом за Варивоном. З кожним кроком все більше і більше опускається, немовби входить у сніги, чітка панорама села, і зрештою тільки видно срібну узорчасту стіну саду з розчахнутою широкою брамою, од якої розмахнулись в Забужжя вигнуті крила доріг. Тепер на округлому, як гніздо, виступі берега яскравіше, голубим пароплавом, випливла електростанція, піднімаючи вгору п'ятикутну зорю і ранкову зірницю.
Посеред ріки, де протікала бистрінь, зашипів, увігнувся і тріснув кількома сліпучими промінцями ясний лід. Перейшовши Буг, друзі опинились на льодовому просторі, покритому міцною, наче перепеченою, травою: літо цього року було дощовите, вода вийшла з берегів, і колгосп не зміг навіть викосити отаву. Так її, високу, зелену, і прихопили заморозки, перепалили морози. Поміж травою блискавкою викручувався зарічок, стрілою тягнулася довга фоса.
— Отут спробуємо! — вдарив обчасом по льоду Варивон. Дмитро скинув теплий, піджак, поклав його на траві і, схопивши обома руками сокиру, почав спірно рубати клинцювату ополонку для топтухи. В усі боки розлітались дрібні крижини, холодний пил запорошував очі, пощипував лице.
— Ти так смачно рубаєш, що й мене аж підмиває взятись за сокиру, — змінив Варивон товариша і почав вирубувати невеликі віконця для бовта. Розігрілись.
Дмитро звичними рухами обережно втиснув топтуху в тісний проруб, опустив на замулене дно. Варивон вдарив бовтом, і навколо держала закипіло, заклокало сиве шумовиння. З внутрішнім тремтінням прислухається Дмитро, чи не обізветься хвилюючим здриганням держало топтухи, чи не стукне бистра щука в дубці немудрої снасті.
— Тягни! — застигає Варивон в напруженім чеканні. — Нічого не вдарило?
Дмитро мовчки зриває з дна снасть, і швидко півмісяць її отвору виринає з води. Весело токують блакитні переливчасті струмки, і заріг дзвенить, як цимбали. Щось хлюпнулось в топтусі, і Варивон, не чекаючи, поки збіжить вода, запускає руку в снасть.
— Виблиця, Дмитре! Виблиця! — вигукує з таким тріумфом, немовби в нього в руці не рибина, а саме щастя.
— Виблиця. Невелика. — Бере в руку округлу, як долоня, рибину.
— Почин добрий. Став-но іще. А я вдарю з дальшого віконця. — І Варивон почав завзято місити бовтом воду.
На цей раз попався довгий і гладкий в'юн. Варивон так його схопив за голову, що він зразу ж тонко і жалісно запищав, звиваючись усім темним тілом. Знову немилосердно рубали лід; вода і піт об'юшували обличчя товаришів, дубіли руки, але скупий заріг туго дарував із свого багатства по одному-два в'юни.
— Не напали на свою тоню. Але, значить, нападемо. Ану став, Дмитре, ось тут, а я здалека сполохаю таку рибину, що і в топтуху не вміститься. — Сильно вдарив бовтом Варивон. — Тут ми такого менька спіймаємо! Вони саме нерестяться. Тільки ти одним льотом вихоплюй топтуху.
Але на новому місці нічого не спіймали.
— Не може такого бути. Вдар-но ти, Дмитре. Ти, бач, сердитий, як огонь, а риба сердитих боїться. Вона любить таких лагідних, як я. От побачиш: зараз півтоптухи буде. Ну, ловись рибко, велика й мала, велика й ще більша. — Варивон витягнув снасть і розвів руками: — Нема. То ти бовтом неправильно бив. От коли ми вирубаємо ополонку на тому вигині — вся риба наша. В мішок не вмістимо. Доведеться штаненята скидати.
Вирубали нову ополонку.
— Ну, прислухайся, Дмитре, жену цілий косяк до тебе.
І не встиг Варивон удруге вдарити бовтом, як в руках Дмитра затремтіло сухе держало і трепетним хвилюванням обізвалося в усьому тілі. Миттю рвонув снасть до себе.
— О! — тільки й вирвалось у Варивона. Кинув бовт і побіг до ополонки. Заклекотіла вода в топтусі. Звиваючись, велика щука так била міцним крапчастим хвостом стіни снасті, що аж вигинались вони.
— А що я казав? — обома руками вихопив рибину Варивон і кинув на лід. — Бач, яке здоровило. Добре, що увесь час примовляв: ловися рибко, велика й ще більша. Став скоріше, Дмитре, бо душа з терпцю перерветься... Ти подивись, подивись, — раптом показав Варивон рукою вдалину. — Що то за рибалка понад кручею ходить?
— Хто його зна, — обернувшись, глянув Дмитро поперед себе. — Хлопчик якийсь.
— Даю голову на відріз — це твій рибалка.
— Андрій?
— Андрій. Як же він міг не прийти до нас, коли ми рибу ловимо?
— Я йому прийду!
— А ти не дуже. Твоя, горицвітівська, порода в ньому, — і Варивон кілька разів махнув у повітрі бовтом.
Невеличка чорна постать почала швидко наближатись до зарогу.
— Що, неправду я говорив? — сміючись, запитав Варивон, коли Андрій з бігу перейшов на хід, з опаскою поглядаючи на батька.
— Йди вже, йди, — примружившись, Дмитро з любов'ю оглядає хлопчака, який нерішуче зупинився біля куща червонолозу, що не в пору рясно бризнув ніжними сріблясто-синюватими котиками.
Хлопчик зразу ж повеселів і бігцем кинувся до рибалок.
— Тату, спіймали щось? — в чорних блискучих очах запромінилась радість, розрум'янене довгасте обличчя здригалось од хвилювання, а все пальтечко було як забите димчастою порошею.
— Скільки разів упав, поки з кручі спустився?
— Тільки один раз. О, яка щука!
— Бери її, значить, — і миттю додому, щоб, поки ми прийдемо, була свіжина на столі.
— Добре. Я зараз, — вхопив рибину обома руками.
— Тільки обережно мені, — наказав Дмитро. — Там, де бистра — тонкий лід. Заломиться.
— Проворне бісеня, — схвально примруживсь Варивон, коли Андрій побіг льодом. — Тільки дикувате, як і ти. От Ольга в тебе — дівчина. Та за словом в кишеню не полізе.
— В тебе вдалася. Недарма з твоїх колін не злазить.
— Пішли, Дмитре, до фоси. Знаєш, туди могло стільки риби набитися...
Шарудячи травою, пішли до рівної неширокої смуги льоду, зрідка отороченої напівпрозорими опуками верболозу. Дмитро зірвав суху, жилаву стеблину, перекусив міцними зубами, і присмак, і напівзабуті видіння далекого літа непомітно війнули на нього. Як з туману, колихаючись, випливали ті картини, що уляглися в серці, як зерно в ріллі, і відпливали, залишаючи по собі неясну тривогу і жаль.
— Заєць, заєць! — Варивон, кинувши бовта, побіг уперед. Великий вухань, міцно підкидаючи задніми ногами, стрімголов мчав із кущів на Буг. Ось він пересік ріку і зник в узбережжі. Вслід за ним іскристо задимівся наполоханий шеляг, руйнуючи крихку тканину легких узорів.
— От, жаль, Дмитре, що ми рушниці не взяли. Тут зайців, як гною.
— Завтра візьмемо. — Дивився на засніжений берег, а сам чув, як іще позаду, коливаючись, стояло минуле грозове літо.
— Завтра. Теж думаєш рибалити?
— Ні.
— Зайців бити?
— Ні.
— Так прогулятись? На поле подивитися?
— Ні.
— Ні, ні. А що ж думаєш робити?
— Та щось думаю, — оглянув довгим поглядом низину, ще вирвав цупку шершаву билинку. І знову літо війнуло на нього споминами, що, здається, тремтіли у співучій сітці зернистих блакитно-сонячних дощів. Навіть повітря міцніше втягнув — так запахло грозою.
— Ти знаєш, Дмитре, я б тебе фігурою біля великого шляху поставив. Якраз професія по тобі.
— Чому?
— За цілий вік не довелося б тобі й слова промовити.
— А я б тебе в цирк опреділив би. Даремно талант загибає. Ні, ні, граєш ти на сцені непогано.
— Зарікаюсь. Після ролі отого нещасного череваня, будь він неладен, в селі проходу не дають.