ід синяви дніпрової, де зводять додаткові переправи, від парких плавнів, де рубають дерево для плацдарму, і до просторів сухого, з гарячим повітрям степу — всюди напружено трудиться люд. Працюють бійці, працюють командири, все населення придніпровських сіл піднято на ноги і теж кинуто на будування оборонних укріплень червоного плацдарму. Проходячи степом крізь розвирова-ний людський мурашник, вже й не розбереш, де бійці, а де місцеві селяни — однаково зблискують, лисняться потом оголені спини, однаково заповзято орудують лопатами огрубілі натруджені руки. Чоловіки вергають землю, жінки розносять їжу, і навіть дітвора цілий день тягає понад окопами відра з водою. Всі п'ють, п'ють, п'ють...
— Ну як: "Кую і пою"? — жартував Данько над Левком Цимбалом, що, гехкаючи поблизу, прокладав траншею в сухій, ніби зцементованій землі.— Не вгризеш? Тут, брат, земелька тверда: це ми з твоїм батьком колись її втоптали... Отим он шляхом Гаркуша нас із Каховки на Асканію гнав.
Не розгинаючись, гехкає молодий Цимбал. Здається, вся його лють на світову буржуазію та її чорного барона повернулась тепер в роботу.
— До води докопаєшся, доки вириєш "для стрільби стоя з дна рову",— підшпиговують хлопці Левка, маючи на увазі його здоровенний зріст.
Росте хлопець, як із води: чи давно з дому, а вже й рукава короткі, і з штанів виріс — холоші до колін. А ноги... Товариші запевняють, що на таку лапу, як у Левка, по всій Червоній Армії обувачки не знайдеш. Не раз уже земляки під'юджували його, щоб спробував свою силу з латишами, які люблять у вільний час боротися французькою боротьбою, збираючи біля себе натовпи глядачів.
Усе глибше вкопується в землю Левко, не дає рукам гуляти. Тільки тоді й дозволить собі випростатись, коли зачує веселі голоси каховських молодиць, що з кошиками наближаються до окопів.
— Ось цього латиша почастуємо... Хочеш квасу? — звертається до Левка одна з молодиць, чорнява, жар-коока, і подає йому першому кухоль з холодним квасом. Чомусь вона вважає, що Левко латиш, може, що високий такий та суворий.
Хлопці жартують:
— У нашого латиша тільки зуби та душа!..
— А що ж іще треба,— захищає Левка молодиця.— Аби душа, аби серце... Хоч під лободою, аби серце з тобою, еге ж? — І сміється до Левка так, що в нього аж вуха червоніють.
З розмови дізнаються хлопці, що вдовичка вона, сама й хліб косила, ото її полукіпки ген-ген по той бік шляху стоять... Жаліється, що ні з ким їх перевезти та змолотити.
— Стільки солдатів, а снопа не піддасть ніхто!..
— Ось як плацдарм добудуємо, тоді підемо й вам допоможемо,— обіцяє їй Яресько.
— Добре, ждатиму,— каже вона, усміхаючись знов до Левка.
— Єй же єй, накинула оком на нашого Цимбален-ка,— перемовляються хлопці, зоставшись самі.— Ще, лого доброго, й червоне весілля отут, на плацдармі, згуляєм.
Данько в короткі часи перекуру задумливо поглядає в степ: зовсім недалечко ж звідси до Наталки. Десь вона там і не догадується, що він так близько, що вже ось під Каховкою — день ходу від Чаплинки — землю довбе, оборонні позиції зводить проти ворога. Це ж уперше й побачив колись Наталку в цих місцях, на тому каховському диявольському торжиці, коли вона сиділа над вмираючою матір'ю, худенька, сумна, з кухлем у руці. Ярмарок... каруселі... лазарет. Далеко те все, аж не віриться, що все те було. Трудно, звичайно, й зараз, але трудно зовсім якось по-інакшому, бо знаєш тепер, заради чого доводиться скруту переживати, знаєш, що незабаром кінець їй і зовсім інше жде тебе життя в завтрашньому дні...
Одного разу Данькові довелось бути на великих чер-воноармійських зборах, що проходили якраз на тому місці, де колись відбувалися каховські людські ярмарки. Присівши з хлопцями на піщаній кучугурі/ Яресько уважно слухав промовця. Виступав перед червоно-армійцями Леонід Бронников. Говорив він про минуле цього краю, про тисячі й тисячі заробітчан, які щовесни йшли сюди на каховські людські ярмарки продавати поміщикові свої мозолясті руки. Про чорні бурі говорив. Про летючі піски, що все живе замітають... Про панські здирства. Нічого не варта була людина, всюди безправ'я, знущання і глум переслідували її...
— Треба було змінити самий хід історії, і знайшлися люди, що його змінили, і ці люди — ви!
Мовби іншими очима дивився зараз Данько на своїх бойових товаришів, що порозсідалися на кучугурах, інакше глянув і на себе, на все своє пережите...
— І хоч гримлять ще ото в степу бої і рвуться снаряди,— говорив Леонід,— але, думаючи про завтрашній день, ми вже й тут, на плацдармі, мусимо вчитися. Революції потрібні свідомі бійці, революція — це не тільки визволення з-під класового гніту, це велике світло для трудової людини, і тому ми сьогодні кидаєм клич: "Терор темноті!"
"Терор темноті!" — під цим гаслом ближчими днями було розгорнуто на плацдармі роботу по ліквідації неписьменності серед червоноармійців; Не вистачало зошитів, не було грифельних дощок, то писали крейдою на лопатах. Оголосив терор своїй темноті і Левко Цимбал. Змалку, завжди босий, він жодної зими не зміг вирватись до школи, навіть прізвище не вмів накарлякати, як і більшість Цимбалюків. Зате зараз на плацдармі Левко накинувся на абетку жадібно, зголодніло.
— Не я буду, коли не зірву полуду з очей!
Він виявився одним із найщиріших учнів у тому гуртку, яким стала керувати молода вчителька Світлана Мурашко, недавно прибула на плацдарм з херсонською агіткультбригадою. Незвичайні були перед нею учні.
— Учіть нас, учіть!—вимагали завзято.— Хоч лінійкою по вухах, аби вивчили! К чорту темряву! Грамотними хочемо вдертися в Крим!
— Штиками розпишемось на бароновій шкурі] Нелегко давалася хлопцям наука, нелегко було їм
гризти абетку серед цього неспокійного степу, де й шальна куля джвікне під час занять, і бойовим тривогам немає кінця... Вчитися в цих умовах випадало лише уривками. Одначе не кидали, ревно бралися до занять червоні бійці. Вгризалися в абетку з такою ж щирістю, як щойно вгризалися в тверду неподатливу землю плацдарму. І чи не найщасливішим днем у житті їхньої вчительки Світлани Іванівни був той день, коли одного разу при наближенні до свого окопного класу вона зустріла таку сцену: над окопами зненацька виросли перед учителькою в ряд підняті вгору лопати і на кожній із них було написано велику літеру, а разом вони складались в єдиний, міцно виведений крейдою на лопатах девіз:
МИ НЕ РАБИ!
XVIII
Артилерія б'є під Каховкою, а на Гарку-шинім хуторі шибки деренчать. Протягом літа на хуторі товчуться різні штаби. Одні з двору, інші в двір. Та, незважаючи на війну, що гримить довкола, незважаючи на те, що не ясно ще, чия візьме, робота на Гар-кушинім хуторі не припиняється: цілими днями з Наталкою старий гарманує хліб на току.
Хлібом-сіллю вітав Гаркуша прихід кадетської влади. На самий верх вітряка вилазив, виглядаючи із-за Перекопу кримчаків, а як прийшли, та, не вдовольнившись хлібом та сіллю, з'їли ще й кабана, та поїли індиків, заплативши за них якимись папірцями, що нічого не варті,— помітно охолонув після цього старий. "Мабуть, таки правду каже Савка: не наша це влада... Поки не буде своєї Вкраїни, обдиратимуть хутір звідусіль".
Хотіли настановити Гаркушу волосним старостою — відмовився, пославшись на немічність, вже ноги, мовляв, не носять. А насправді інші були причини. Не довіряє старий цій кадетській владі, якоюсь недовговічною вона йому видається: "Про Москву балакають, а Каховку ось під боком не можуть узяти".
— Коли ви вже з цією каховською болячкою розквитаєтесь? — не раз докірливо звертався до штабників, маючи на увазі плацдарм.— Охвицерські полки, а а якимись голодранцями не впораєтесь.
Штабний писар, якому відомо, що Гаркушині сини теж ховаються десь від кадетської мобілізації, не пропускає нагоди вштрикнути старого:
— А сини ваші де? Хай уже голота мобілізацію нашу бойкотує, а ви ж — столипінці. На ваших синів, можна сказать, вождь усі надії покладав...
І починав нудно й довго перераховувати все те добро, що білий вождь дав або дасть для таких, як Гаркуша. "Поки що він більше бере, ніж дає,— думає, слухаючи врангелівця, Гаркуша.— Підводу дай, хліб віддай, кабана з'їли, індиками закусили. А що ж Гаркуші за це від вашого вождя?"
— А Вкраїну він нам дасть?
Врангелівець починає розповідати про те, що з Парижа в Крим цими днями на запрошення головнокомандувача прибули представники якогось "Українського комітету" і що нібито сам вождь особисто веде з ними переговори.
— Та й на чому ж вони там сторгувались?
— Ну, про це ще рано...
— Глядіть, щоб не було пізно.
— Рано, рано...
"Ну, а коли рано, коли Вкраїну не даєте, то й вам же не дам ні синів, ні коня, ні сала!"
І ховається відтоді старий Гаркуша від них з усім не згірше, як від червоної продрозверстки ховався. Все, що вдень згарманує на току, вночі позакопує. Позакопував десь і Наталчин хліб, що на її ревкомівському наділі виріс.
— Твій? А навіщо він тобі? У мене житимеш, у мене й їстимеш.— А помітивши, що наймичка невдоволена, знущально додав: — Чи, може, побіжиш у батрацький союз на мене наскаржишся?
Ні до кого дівчині бігти. Далеко той, що міг би її захистити від Гаркушиних кривд... Уже більше року ні звістки, ні чутки не було від Данька. Ворожка, кидаючи на картах, говорить, що нема вже його, проте не хоче вірити дівчина цій чорній зловісниці Минодорі, не хоче змиритися дівоче серце, що "кості його — он бачиш — вже біліють десь у степу!".
А коли стало відомо, що червоні, переправившись через Дніпро, закріпилися на цьому боці під Каховкою і врангелівці ніяк не можуть їх збити назад, Наталка мовби ожила, тільки й прислухалася тепер у той бік. Як гримне під Каховкою, так що аж шибки на Хуторі задеренчать, здається дівчині, що це він, Данько, їй звідти вістку подає: прийду, мовляв, прийду. По настроях штабників безпомилково догадується вона, що там діється на плацдармі. Скільки перемліла душею,' коли одного дня знялися в небо аеростати, і броньовики помчали трактом на Каховку, і штаб, знявшись із хутора, покушпелив на конях та автомобілях туди ж. "Завтра, папашо, будемо в Каховці,— прощаючись, запевнили хазяїна штабники.— Більшовицькими трупами перегатимо Дніпро". Та не минуло багато часу, як стали повертатися звідти біляки, з'являлися самі на себе не схожі. Т