Я не мучився безсонними ночами над тим, як змінити на краще цей світ, — хоча світ таки, бігме, покращав би, якби в ньому займалися сонячною енергетикою хоч на п'ять відсотків стільки, скільки газопроводами (так, наче той газ тектиме вічно! — з'їздили б до нас у Дашаву, подивились, який ландшафт лишають по собі виссані газосховища…), — але я не з тих, хто пробиває собою стіни. І життям за други своя я також не важив, один лиш раз дав по морді негідникові — на другому курсі, нашому падлюці профоргу, який уївся на найслабшого в групі хлопчину і на виїзді в колгоспі заганяв його так, що хлопця забрала "швидка", — хлопець виявився діабетиком, міг би з нами й не їхати, законно зіскочити, але соромився перед дівчинкою, яка йому подобалась, і коли його врешті забрали в реанімацію, я підійшов і зацідив тому капо-профоргові в морду, як кожен тої миті хотів, бо якби цього ніхто не зробив, ми б усі чулися співучасниками, — зате потім я не раз подавав руку іншим падлюкам, чудово знаючи, що вони падлюки, бо мене особисто їхнє падлюцтво в ту мить не зачіпало, а що ж може бути гидкіше за це?.. Будьте гарячі або холодні, але не літеплі, — так Ти сказав, Господи, а я стільки разів у житті бував літеплий, що самому противно. І хист свій, що в мене був, я спустив в унітаз, і ближнього не вмію любити як треба, бо стільком у житті недодав, що й не згадати, і взагалі, не так уже й певен, чи справді люблю людей — не друзів, не близьких, а людей самих по собі… Предмети люблю, оце правда. Люблю речі, створені людськими руками, — може, тільки це по-справжньому й заціліло в мені від фізика. Коли я відкручую накривку старого годинника, розклавши на підстелену бархотку, як колись дзядзьо, крихітні, досконалі, мов живі істоти, цвяшки, й бачу дбайливо примощений усередині, наче в гніздечку, розумний механізм, мене ніби торкає всередині теплою лапкою: ці речі ще живі, вони дихають — на відміну від тих, що серійною лавиною накривають нас сьогодні. І хоч сам я відмовився переробляти світ, я й далі люблю цю колись приручену іншими матерію, в якій іще можна пізнати згорнуту траєкторію чужої думки — як світло мертвої зірки. Золотий пилок, іскристий слід. Піт між лопаток на великій перерві…
…Дивись, показував дзядзьо мені малому, — прозоро-синя бабка, очеретина, сонячне плесо, — дивись, який бабка має досконалий фюзеляж, руками зроду такого не втнеш зробити!.. В старих речах ще можна пізнати цей самий захват, що звучав тоді в дзядзьовому голосі, — радість наближення людини до досконалости живих форм. Радість подолання хаосу. Коли всі ці речі остаточно вимруть, розсиплються, переселяться з антикварних крамничок у музейні барокамери, вкупі з ними зникне з нашого життя й ця радість. Тоді ми остаточно опинимося в дистильованому, мертвому просторі, заповненому зовсім іншими речами — ергономічними й безликими, як одноразові шприци. І що нам тоді лишиться, як не жерти власне лайно й кричати, що Бог умер?..
Господи!.. Нехай я мудак, нехай з усього, що Ти мені дав, я спромігся затримати в пальцях таку мізерію, що й згадувати стид, але якщо в моєму житті є якась правда, то вона в тому, що я їх не зрадив — нікого з армії тих безіменних майстрів, котрі з мурашиною впертістю, тихою сапою перетворювали світ і передали мені його таким, який я ще застав. Моя крамничка — це насправді мій спосіб той світ хоч трохи затримати, всупереч лавині. Мій спосіб бути вірним — хай теж по-своєму літеплий, теж мудацький, — нехай. Але принаймні в цьому — я не брешу.
І жінка, яку я люблю, — а Ти бачиш, що я її люблю, Господи, я нікого в житті так не любив, як її, і за неї справді міг би вмерти, якби до того прийшлося, — вона чує це в мені, оцю мою здатність — бути вірним. Може, через це вона мене, мудака, й кохає?..
Вбережи її, Господи, — що б не трапилося зі мною, — якщо зі мною справді має щось трапитись, і всі ці привиддя неспроста сунуть на мене зі своїх засвітів, мов протяги зі щілин, якщо вони заповзялися трясти мою душу (люблю як душу, трясу як грушу, казала мені маленькому бабця Ліна — чи то мама казала?..), аж доки та душа не вивалиться з тіла, як кісточка з плоду, — грець зі мною, будь що буде, тільки прошу Тебе, Господи, — вбережи цю жінку, бо я її люблю!..
Як дивно, мокро між пальцями… Невже я плачу?..
Підводжу голову. Стемніло, і небо над містом погасло, як екран велетенського комп'ютера, — зосталася тільки штучна нижня підсвітка, неоново-бліда заграва над дахами: нічна аура мегаполіса. І, на маєш! — просто перед машиною лягли на снігу через увесь колодязь двору два видовжені золотаві прямокутники — од вікна з квартири на другому поверсі. Як Божа усмішка, слово чести, як знак згоди… Якби оце зараз переді мною на капот спустився янгол у білому й заспокійливо покивав, мовляв, все в порядку, чувак, не дрейф, — я б навряд чи зрадів більше. Чомусь мене завжди хвилює світло, що падає на землю з вечірнього вікна, — наче обіцянка якоїсь солодкої тайни. Або образ із забутого сну. Я навіть своє троєщинське подвір'я полюбив, відколи в ньому з'явилось увечері мереживне світло від заґратованих вікон, і що в тім такого вже надзвичайного, здавалось би? А от же, горить-сміється, очей не відвести, — перекинуте на сніг, як церковний вітраж, високе золотосяйне вікно — неодмінно високе, як у церкві, і в старокиївських кам'яницях саме такі, і в наших львівських також, — і здається, ніби там, як на кіноекрані, зараз з'явиться жіноча тінь, відійде, знову вирине, замре, припавши до шиби, мов виглядаючи внизу когось невидимого… І немовби темніє крізь ніч на білих сходах до під'їзду разочок чиїхось слідів, і серце од того стискається чимось несповнено-рідним, — коханий мій дворик, ніким не любима київська сецесія доби цементового буму, — ні, все-таки міста, як і речі, теж мають душу, і всім поколінням варварів, своїх і прийшлих, її не витрусити…
На якусь мить ніби западає штиль, у мені й довкола мене. Ніби все стає на свої місця, і я також на своєму місці: тут, де мені й належить бути. Ось за цим темним, також заґратованим вікном, що виходить у двір, мій ванькирчик, тут моя крамничка, я — антиквар… І я вже знаю, що назавжди запам'ятаю цю хвилину — зупинену, вирвану з потоку, як набухла крапля, зненацька виповнена вагою.
"Прости мені, Адріяне".
Я простив, я всім простив. Нема в мені урази ні на кого. Чуєш, мамо?..
…Коли десь піді мною, тут-таки в салоні, загробно вдаряють перші такти "Queen" — "Show Must Go On"! — я підскакую, як од звуку архангелової сурми, — як тільки й можна підскочити, коли нагло виявляєш, що цілий час, поки ти, як собі гадав, утішався самотністю, хтось ізбоку тебе пантрував — і от, вирішив обізватися! Наступної миті розумію, що звуки йдуть з мобільника, який випав з кишені й лежить на підлозі, — дістаю його, буцнувшись лобом об кермо, ще щось потемки з глухим стуком упустивши, в абсолютній певності, що зараз почую мамин голос, — я певен, що впізнаю його відразу, хоча пам'ятаю з нього тільки спотворений од давности запис на бобіні старенького магнітофону "Весна" (дивно низьке, з хрипами контральто декламує фінальний монолог Мавки з "Лісової пісні" — "О, не журися за тіло", і коли не знати, що мамі лишалося тоді жити з своїм тілом трохи більше року, ніяких особливих почуттів цей чужий голос не викликає…), — зараз, зараз, о Господи, де тут кнопка, does anybody kno-o-ow what we are living for, — нарешті прямий зв'язок, нарешті я почую, чого од мене хочуть і що я повинен робити, — прямий зв'язок із долею…
— Киць, ти куди пропав, я тобі вже третій раз дзвоню? — питає мене моя доля найріднішим у світі голосом, од якого все в мені вмить відживає, кров починає знову бігти по жилах, і я хихикаю сам до себе, втішений, але, дивна річ, трошки ніби й розчарований: ну й пеньок, як я міг забути, що це ж Лялюсині нові позивні?.. Вона цілими днями тепер крутить собі це "The Show Must Go On", хоч під нього, по-моєму, не на show, а на ешафот іти впору, але моя смішна дівчинка вперлася й каже, що я нічого не розумію…
— Я скоро буду вдома, Лялюсь, тільки одну зустріч іще відбуду… Щось купити? Хліб є?
Ось це насправді й називається щастям — коли ти можеш питати в неї такі прості, буденні речі, і повертатися ввечері додому з пакетом із супермаркету на задньому сидінні, й бачити ще з машини світло в вікні четвертого поверху (чотирикутник світла на асфальті…), — за яким вона шпортається по твоїй квартирі, або сидить за комп'ютером, або слухає "Queen", — і її тінь от-от з'явиться на портьєрі, як на кіноекрані, і замре, припавши до шиби: хто то там унизу під'їхав? Це я, моя маленька, я вже тут, чотири прольоти вистрибом через одну сходинку — і я вже з тобою…
— Я сама ще в місті, Адю, щойно звільнилась, — Лялюська говорить так, ніби ступає по нечищеному замерзлому хіднику, вибираючи, де поставити ногу. — Я зустрічалася з Вадимом.
А, це з тим нардепом, чоловіком її загиблої товаришки…
— І що?.. — але з її голосу вже знаю: знов щось недобре.
— Хреново, киць. Зовсім хреново.
Вона гадала з його поміччю відлякати тих гадів, що замишляють через ТБ торгівлю жінками. Облом вийшов? Чи щось серйозніше?
— Що, облом?
— Угу… Повний. Знаєш, я б навіть чогось випила…
— О, це мудре рішення! Давай. Я о пів на шосту зустрічаюся зі своїм експертом у "Купідоні", їдь прямо туди!
Дідько б його взяв, того експерта, і того гниду-клієнта, якому до всього, що вже накрав, ще й Новаківського тепер подавай, і Юлічку з її довбаною кар'єрою — зараз, коли мені просто треба тримати мою малу за плечі, бо вона от-от розплачеться.
— А я вам не заважатиму?
Раніше вона б так не спитала, не було в ній цієї покірної, аж серце крає, готовности бути виставленою за двері, якщо заважатиме, — та Дарина Гощинська, котру впізнавали на вулицях і просили автограф, могла комусь заважати тільки коли сама цього хотіла, мала право заважати… Дівчинко моя, якби ти тільки знала, як мені тебе шкода — до клубка в горлі…
— Ще раз таке спитаєш — наб'ю!
— Кулаком? — трошки наче оживає вона, зачувши гру.
— Чому кулаком — чоботом.
— Це, щоб синців не було?
— Ага. Як можна на такій гарній попі лишати синці?
— Естет, блін! — нарешті чмихає-таки моя сумна дівчинка. — Гаразд, по дорозі зазирну в мисливський магазин, гляну, які там ті чоботи…
— То не такі.