Той також ішов з Ярополком, бився вище від Любеча й у Києві, тікав до Родні, а там разом з князями інших земель склав зброю, дав роту служити й служив нині князеві Володимиру, як був, так і залишився князем чернігівським.
І про себе не забував Кожема — де б не їхав, дивився, чи не знищив хто часом у лісах, на землях, на бобрових гонах його знамен, на яких було змальовано око з трьома рисками, — волостелинові — своє.
І не тільки добра. Волостелин Кожема, приїхавши до Любеча, радився з багатими, кого призначити посадником княжим. Власне й думати тут було нічого — новий закон, що владно вривався в життя, зберігав за багатим не тільки добра, а й право: місце посадника в Любечі посів старший син Бразда Гордій — молодий ще чоловік, що й зовні, і вдачею крапля в краплю нагадував свого батька.
Проте що вдача! Силою, безжалісністю, тупістю, які поніс з собою в могилу Бразд, в новий час мало що, либонь, можна було зробити. Гордій, син Бразда, був християнином, він уже знав письмо, хитрий, підлесливий, умів залізти в душу будь-кому.
Обираючи собі жону, Гордій діяв не так, як його батько, взяв собі не ту, яка впала в око йому, — ні. Гордій довго їздив до Остра, до пізньої ночі засиджувався у волостелина Кожеми, виходив у сад з його дочкою Лименою.
Ця дочка була на диво незугарна — руда, кирпата, з великими банькатими очима, — хто її зустрічав, обминав третьою вулицею.
А Гордій робив свою справу, домовився з Лименою, поговорив з Кожемою, а там повіз її як жону до Любеча.
Мусив Гордій, син Бразда, стати посадником у Любечі ще й тому, що був найбагатшою людиною древнього селища, яке ставало вже городом, рядовичі, що колись уклали ряд з отцем, чи їхні діти, аще отець помер, служили по закону вже йому, закупи мали сплачувати купу тільки йому, хто ж з них не міг повернути свого боргу, ставав обельним холопом старшого сина покійного.
А рядовичів, холопів ставало у Любечі чимдалі все більше й більше. Новий город, що виростав над Дніпром, не нагадував старого селища, гнізда роду, в ньому була своя Гора — тереми за високими тинами на кращій землі попід лісом, посад — хижі ремісників, скудельників, рибалок на глинищах і в ярах навкруг Гори, Оболонь — землянки на пісках і над затоками Дніпра, де тулились з численними родинами рядовичі й закупи, у яких був один шлях — у Дніпро або в холопи.
Правда, в ницих людей лишилась ще одна надія. Як і в городі Києві, в Любечі люди були охрещені, два священики — Ксенофонт-гречин і Кузьма-болгарин, що сиділи на любецькій Горі, — обіцяли убогим рай на небі й тим більше радості, чим більше вони на землі страждають...
Після смерті Микули в його хижі довго ніхто не жив — люди всяк говорили про смерть Микули й Вісти, всіх дивувало, чому князь Володимир велів віддати йому погребову почесть як сину старійшини. Травою заростала могила Микули, бур'яни заплітали дворище древнього роду.
Вночі, говорили люди, на дворищі Микули чути стогін і плач, хтось бачив вогні, які блимали у душниках землянки, — кому охота йти туди, де живуть щури, домовики, плачуть нави?!
А все ж у Любечі знайшлась людина, що не побоялась домовиків, щурів, нав, — може, вважала й за краще втекти до них від живих, але немилосердних, страшних людей, — це був Антип, що доводився нетем* (*Неть — небіж, племінник.) Микулі, онуком Анту.
Сам він був єдиним сином Гапона — двоюрідного брата Микули, рано втратив отця й матір, якийсь час сидів на отчому дворі, сплачував купу, яку батько одержав від Бразда, сину його Гордію, а там віддав за цю купу дворище й хижу, жив на дніпрових кручах, як птах, влітку живився рибою, взимку їв заячину, виверечину, всяку давленину.
Єдине, що мав Антип, — волю. Він тепер не був ні рядовичем, ні закупом, ні холопом, над ним не було хазяїна, "задушний чоловік", — так про нього говорили.
Оцей Антип і оселився на дворищі Микули, в древній хижі роду, спав на полу, де спочивали старійшини Уліб, Воїк, Ант, син його Микула, він, чи хотів того, чи ні, був останнім у роду старійшин, бо стеріг їхнє огнище, жив там, куди вночі прилітали їхні душі.
І це були щасливі для Антипа дні — над ним була покровина, в огнищі тлів жар, ночами він чув під вугіллям тихі бесіди пращурів.
Тільки ж недовго довелося жити в землянці Микули — у Любечі знали, що досить комусь пожити якийсь час у нечистому місці, й воно стане чистим, знав про це й Гордій, син Бразда, посадник любецький.
Він прийшов на дворище Микули, де й зустрів Антипа; два холопи несли за ним дерев'яне знамено нового, знатного роду.
— Хто ти єси? — запитав Гордій в Антипа, що стояв босий, у старому вретищі, довге волосся спадало аж на плечі.
— Я Антип, неть Минули й твій родич, посаднику, — відповів задушний чоловік.
— Не про те запитую, — гримнув Гордій, — і мені байдуже, кому ти доводишся нетем. За яким правом живеш тут, забрав чужу хижу й двір?
— Я нічого не забирав, — хитнувся Антип, — і мені нічого не треба — живу, та й усе...
— Живу, та й усе! — засміявся Гордій. — Та хіба ж хто нині так живе на світі? Ця хижа й цей двір належали Микулі.
— Так, Микулі, — згодився Антип, — нехай буде прощен.
— Аще живеш тут, — вів Гордій, — мусиш знати, що Микула мав купу від князя і ти повинен платити... Аще живеш тут, мусиш дати податок князеві від диму, від рала, від кожного злака.
— Тут немає диму, немає в мене рала, я не садив і злаки.
— То й іди, Антипе, звідси! — крикнув Гордій, — Ставте знамено! — велів він холопам.
Уночі Антип сидів над Дніпром. Починалась зима. Антип змерз і не мав тепер куди піти й притулитись на світі.
Онук старійшини — так, це був, мабуть, останній онук, що пам'ятав своїх предків, — він, останній в роду, прокли нав Любеч, усю землю.
А тим часом до Любеча приїхав волостелин Кожема, разом з посадником Гордієм зібрав любечан, кликав їх на брань з ромеями.
І люди, це слід сказати, як їм не важко було жити, як вони не голодували й не страждали, але здригнулися, завмерли, жахнулися, почувши страшну вість...
— Імператори ромеїв — вороги наші, вони загубили множество руських воїв, збираються йти на Русь, одягти ярма на виї наші! — кричав Гордій.
Ромейські ярма на виях руських людей? Ні, тяжко жити нині в рідній землі, тяжко працювати на князів, волостелинів, посадників, але многократно важче, страшно носити ярмо Візантії, бачити, як загибає рідна земля.
— За Русь! Ми підем, віддамо за неї життя й сили. Над берегами лунала пісня:
Дніпро широкий, Дунай далеко,
перетнем мости через все море,
главу зрубаєм царю ромеїв,
принесем дому і честь, і славу...
Тільки Антип, онук старійшини, не пішов з воями. І не тому, що не хотів, о, серце його палало невгасимою любов'ю до рідної землі, ненавистю до ромеїв... Він не міг іти з воями через те, що не мав коня, не міг купити в Сварга щит і меч, воїн же без зброї — не воїн. Його не прийме князь.
Вранці Антип пішов понад Дніпром — нижче й нижче, він пройде всю Русь, перетне Руське море, доб'ється до гори Афону, стане ченцем Антонієм, повернеться до города Києва, після смерті ж його назвуть святим...
Ніхто в Києві та навіть воєводи не знають, як же вестиме князь Володимир своє воїнство — Дніпром до гирла, а там Руським морем до Дунаю чи, може, суходолом, у землі тиверців, а далі, як колись ходив князь Святослав, через Болгарію.
Володимир не йде стезею свого отця — він не може рушити на Візантію через землю болгар — Болгарія поневолена, скрізь там, над Дунаєм аж до Руського моря, стоять легіони імперії, він не може стати на прю з імператорами на чужій землі.
"Колись, — думає князь Володимир, — може, знову зіллються шляхи болгар і русів, нині ж ми роз'єднані, кожна з наших земель самотуж бореться за своє майбутнє й щастя, мушу стати супроти Візантії один, наша перемога надасть сили й болгарам..."
Через це вирішує Володимир боротись з ромеями на древній слов'янській землі, на берегах рідного Руського моря, готується зробити удар на город Херсонес у Кліматах.
2
Ранньої весни, тільки скресли льоди й виповнився, як чаша, Дніпро, від берегів Почайни вирушає двісті лодій-насадів, на кожній з них тридцять-сорок воїв, на передній їде з старшою дружиною князь Володимир, що бере з собою в похід сина Мстислава.
Ще раніше князь посилає в поле за Дніпро кінну дружину з чотирьох тисяч вершників на чолі з воєводою Вовчим Хвостом, велить їй їхати Соляним шляхом на південь, ждати його над порогами.
Серед цих воїв були й ті, що недавно ходили до Візантії й бились під Абідосом, вони палали від помсти, хотіли розплатитись за кров і кривду.
З воїнством їхало на цей раз чимало людей, що не носили зброї, — бояр з Гори, мужів нарочитих від земель, купців, — князь Володимир не тільки ратоборствуватиме, а говоритиме з ромеями про куплю-продаж, віру, — він хотів мати біля себе порадників, силу, що підпирала княжий стіл.
Лодії швидко пливли Дніпром, ще швидше мчали в полі Соляним шляхом вершники, вони ждали князя біля Неяситі, допомогли переволочити найбільші насади мимо порогів.
Там, на лівому березі Дніпра, князь Володимир дав воям спочити, а сам поїхав з старшою дружиною на острів Григорія* (*Острів Григорія — нині Хортиця.), де в давноминулі роки вої, що рушали вниз по Дніпру й далі в Руське море, складали під священним дубом жертву богам, просили їх дарувати перемогу. Оточений воєводами й тисяцькими, він піднявся крутою стежкою на скелі острова, зупинився під дубом, посадженим руками предків триста, а може, й усі п'ятсот літ тому.
На дубі бриніло свіже зелене листя, але багато гілок, побитих блискавицями й громами, засихало, бо в цьому світі все розвивається, росте, а потім старіється й помирає, — священний дуб на острові Григорія після довгих літ наче засипав серед моря нових буйно-зелених дерев, над голубим Дніпром, під бездонним небом, що були вічні.
І, може, через те, що старезний дуб помирав, може, і це, либонь, вірніше, через те, що вмирало старе в людях і народжувалось нове, заростала й стежка, яка вела від Дніпра до дуба, на гіллях його висіли зотлілі рушники, іржаві, погнуті мечі, біля стовбура в густій траві біліли кості тварин — це були сліди давніх жертв, але нових уже ніхто не приносив.
Князь Володимир також приїхав на острів не для того, щоб принести жертву.