Оглядав його, скільки міг сягнути зором, і з подиву аж очима кліпав. Ще в тюрмі, а потім дорогою думаючи про нього, не сподівався, звісно, застати тут щось подібне хоч би на Харків чи Іркутськ, проте все-таки знав, що в Якутську сидить віце-губернатор, тому й сподівався на краще, ніж застав. Власне, ніякого міста нема, є, якби на Україні, велике село, в кращому разі — повітове містечко.
Правда, своє обличчя воно має, до того ж обличчя досить цікаве. Хоч би й ця, видно, головна вулиця. Широка, рівна і зовсім порожня, можна качатися по ній — ніде тобі жодного дерева. Обабіч неї — десятків п'ять рублених будинків, схожих на цей, в якому міститься поліцейське управління. Більшість з них від світу одгороджена високими дощаними парканами та ще вищими, ніж паркани, міцними брамами. Праворуч за цією вулицею аж ген-ген поклубочилися, наче темна овеча отара, низенькі споруди, оточені такими ж низенькими парканами. Догадується: то, очевидно, юрти.
Оце так обласний центр, столиця. В таких можуть плодитися й царювати криваві осташкіни. А де ж той будинок Монастирьова, про який уже відає не тільки Росія, а й закордон? Чи ще стоїть він, а чи вже знесли його?
Хотів було запитати чоловіка в окулярах й бахматій шапці, який ішов правим боком вулиці, уважно оглядаючи сани й людей, але не встиг, бо з управління саме вийшов старший конвоїр у супроводі місцевого поліцейського чиновника і загадав обертати підводи.
— Куди ще? — поцікавився Ожигов.
--— До хижі, — загадково посміхаючись, пояснив чиновник.
На сани вже не сідали, ступали за ними разом з конвоїрами, котрі тягнули за повіддя своїх наморених коней. Іти довелося недовго: тюрма стояла за якихось двоє гін від поліцейського управління. Грабовський пізнав її легко: маячіла одразу ж за міською межею — темна й гостроверха, наче копиця гною на снігу. На іркутську скидалася хіба тільки своїм похмурим кольором. На відміну від тієї, грізної кам'яниці, оперезаної високим муром, була дерев'яною.
І всередині тюрми, куди скоро потрапили прибулі, всюди кидалося в очі дерево.
— Зверніть увагу: тут зовсім нема каменю й заліза, — висловив свої враження Грабовський, оглядаючи тюремне подвір'я.
Новаковська гірко посміхнулася.
— Ех, Павле Арсеновичу, Павле, — заговорила якось журно і з болісним докором. — Довгу й тернисту дорогу пройшли ви в своєму житті, багато лиха скуштували, а все-таки залишаєтеся поетом, романтиком. Нема заліза й каменю. Хочете побачити, то подивіться, — показала на двох каторжників, які несли за дужки велику металеву парашу.
Їх важко було одрізнити, бо схожі один на одного, мов олов'яні солдатики. Обидва без шапок, з напівбритими головами, в сірих суконних халатах, підперезаних мотуззям. На ногах замість чобіт — масивні коти, чи шкіряні капці, за якими волочилися, глухо подзвонюючи, кайдани.
— Не залізо? — запитала Новаковська, коли каторжники повернули за ріг будинку. — Мало його? Лише на цих двох мучениках двадцять шість фунтів , не кажучи вже про наручники й парашу. І каменю не бракує. А серця тих, хто щодня збиткується над в'язнями, — не холодне залізо, не каміння?
— Та воно звісно, — згоджується Грабовський. — Такого каменю й тут вистачає, але ви, Софіє, мене не так зрозуміли. Я казав, порівнюючи цю тюрму з іркутською кам'яницею.
— Можеш, Павле, ще раз пересвідчитися, — докинув Краніхфельд, киваючи в бік тюремного чиновника, що наближався з текою паперів під пахвою. — Камінь номер перший.
Але чоловік, що підійшов, виявився зовсім не каменюкою. Худорлявий, з чималеньким горбом за плечима, писклявим голосом і полохливими очима, він самохіть освідчився. Походить з коліна старовірів, яких колись загнала сюди лиха година. Тепер писарює, заробляючи шматочок хліба завдяки своїй каліграфії, котрою не може намилуватися начальство. Хай вони не дивуються і хай це буде між ними, але він до них від начальника тюремного замку. Кумедно якось виходить. Дізнавшись від конвоїрів, кого привезено з Іркутська, начальник спершу пополотнів, а потім, трохи оговтавшись, наодріз відмовився приймати балаганців.
— Чого раптом? — здивувалась Улановська.
— Чого? — знизав плечима писар. — Ніби самі не відаєте. Потерпає за себе. Після Монастирівки порядки в нас, звісно, трохи пом'якшали, але й зараз ще трапляється, о, не дай господи... То й побоюється, щоб ви не ославили його перед усім світом. Знаєте, коли ото розійшовся по Росії ваш протест, тут зчинився такий переполох, таких синяків нашим поналіплювали, що Осташкін і досі ніяк не змиє їх.
Писар вдався на диво балакучим. Словом, начальник тюрми прийняти балаганців відмовився. А коли конвоїри пішли в поліцейське управління зі скаргою на нього, він наказав своєму помічникові переселити арештантів з переповнених камер у порожні. До себе ж покликав писаря і звелів йому шепнути прибулим, аби вони попросили губернатора дозволити їм мешкати ці кілька днів, доки будуть відправлені на поселення, не в тюрмі, а в місті, на приватних квартирах. Необхідно, мовляв, підготуватися до далекої й важкої дороги, дещо прикупити... Хай вони тільки напишуть, кожен зосібна, прошенія, а вже з ними, тими прошеніями, подасться, куди треба, сам начальник.
— Де ж сьогодні ночуватимемо?
— Можна і в улусній.
— Що воно таке? — не розібрав Краніхфельд.
— Такий будинок на вулиці Собранській. Сказати б, заїжджий двір, де спиняються ночувати улусні чиновники, що приїздять сюди за якимсь ділом, та інші люди. Там не дуже завізно й не нудно, можна переспати й пообідати. То будемо писати?
Балаганці переглянулися.
— Отут на снігу?
— Чому ж на снігу? — перехопив писар, відчувши, що прибулі схильні здатися на його намову. — Хіба ми вже такі бідні, щоб серед подвір'я... Ходімо.
3а якусь хвилину переступили поріг кімнати для побачень, котра межувала з тюремною канцелярією. Посеред неї стояв довгий стіл, обставлений важкими й незграбними, мов колоди, стільцями, в кутку — діжка з водою ти прив'язана до неї на ланцюжку кварта. Ще й не встигли всістися, як запобігливий писар приніс щербатий каламар з червоним чорнилом, кілька ручок і цілий жмут паперу, моторно розкладаючи все те на столі.
— От бачите, прошу, — смачно клацнув язиком, скінчивши роботу, і вийшов. Навіть двері зачинив за собою, щоб не заважати: хай радяться собі й пишуть.
Залишившись одні, балаганці довго сиділи мовчки. Ожигов так зосереджено стежив за блощицями, які цілими гуртами мандрували по стінах, наче ніколи в житті їх не бачив.
— Тьху, бий тебе лиха година, — порушив нарешті мовчанку. — Прямо тобі якийсь вертеп. Чуєте, нас уже тут бояться. Потерпає, щоб не прославили його, й сам підказує. Це треба розуміти. Ну, то як же, друзі, будемо писати? Чи ти, Павле, й зараз проти, як тоді, в іркутській тюрмі?
— Все не можеш забути? — посміхнувся Грабовський. — Ні, цього разу не проти, бо це прошеніє — сліпому дзеркало. Воно їм стільки дасть, як од нас забере. Такі можна писати, навіть доцільно. Може, справді губернатор уважить клопотанню начальника, то нам і ковінька на руку — хоч познайомимося з тутешніми засланцями та побачимо Монастирівку. Давайте починати, бо писар скоро вже прибіжить.
— Ну, благослови, боже, і ти пособляй, свята Магдалино, — жартома перехрестився Краніхфельд, узяв ручку й підсунув до себе папір. — А що ж писати тому губернаторові? Як ти гадаєш, Павле?
— Тут нема чого, Вітю, гадати, — відповів замість Грабовського Ожигов. — Коли б я був на твоєму місці, то мені й за вухом не свербіло б. Ти ж колись грав на фортепіано, а цей губернатор, кажуть, полюбляє бринькати на балалайці. От і маєш, можна сказати, приключку. Пиши так, аби розчулити його. Великий, мовляв, маестро. Оце ниньки притарабанили мене сюди з Олександрівського централу та й хочуть запакувати у тюремний замок, що під твоїм високим началом, бояться, далебі, щоб я звідсіля не чкурнув. Ото ще йолопи царя небесного — більше нічого й не скажеш про них. Куди ж би міг я втекти, коли тут, у твоєму богом береженому володінні, — всюди тюрма, хоча й не замкнута, як сказав колись один мудрий поет. Так що зласкався, любий маестро, і звели цим своїм пням, хай дозволять мені, "лишенному всех прав состояния", пожити бодай кілька днів у місті — може, там хоч блощиць менше, бо тут бр-ррр...
— Ну, годі тобі, Миколо, баляндрасити, — втрутився Грабовський. — Не заважай, — і сам потягнувся до ручки.
2
Губернатор таки вважив клопотанню начальника тюрми, підтриманого поліцмейстером: десь по обіді писар, забігши до кімнати побачень, сповістив балаганцям, що їм дозволено мешкати в місті.
Залишивши свої пожитки при вартових біля тюремної брами, всі п'ятеро рушили. Грабовський подав думку шукати спершу не житло, а будинок Монастирьова, але до його ради не пристали: треба насамперед подбати про ніч, яка незабаром мала насунути після короткого зимового дня.
Спершу подались до улусної, та марно: там було повно людей, а на дверях шинку висіла колодка. Постукали в деякі брами, і теж дарма — ніхто й не відгукнувся.
— З цим у нас неважко, — пригадав Ожигов писареві слова і спересердя плюнув. — Уже й сутінки сідають. Боюсь, нам доведеться колядувати до ранку. Давайте повернемось до тюрми, переночуємо, а вранці знову підемо на розшуки.
— Ні, — одрубала Новаковська. — Нізащо. Серед вулиці на снігу спатиму, а туди не піду. Вільному — воля, я шукатиму навіть усю ніч.
Її підтримали інші. І не помилились. Щастя несподівано всміхнулося вже біля наступної брами. На грюкання вийшов господар, у якому Грабовський пізнав чоловіка в окулярах, котрого хотів біля поліцейського управління запитати про будинок Монастирьова. Він чомусь так зрадів їхньому приходові, що, не розпитуючи, запросив до господи погрітися чаєм. Вони подякували, але відмовились, нашвидку викладаючи свої клопоти. Хазяїн одягся й пішов з ними. Уже дорогою розпитував і розповідав про себе та якутське заслання.
Він — Віташевський — родом з Одеси, також політичний. Попосидів по тюрмах, побував на карійській каторзі, однак якось виніс ноги. Скоро десять років, як потрапив на поселення в Якутію. Довго жив у наслегах та улусах , а оце недавно дозволили переїхати в місто.
Тут чимало засланців, також переважно поселенців, що перебувають під гласним наглядом поліції.