Ні, це вона, мабуть, мене випробує, а сама наразі підглядає і сміється. Якщо так, то не все втрачено: за півгодини буде потяг до Лизогубовки, я і там знайду підходящу місцинку." — заспокоював себе парубок. Але відійшов і той поїзд, а нічого не змінилось. "Обдурила! І що ж то було за кохання? Помстилася за минуле? Розпекла і піднесла дулю. Але ж не на того напала! Хай там що, я її не шукатиму, і нехай їй щастить з іншим", — згаряча вирішив Павка.
Розділ VI. Не стало мами
Оркестр прославився, і на їхні танці молодь поперла валкою. Музика сприяла відновленню духа, а ще були спортзал і бібліотека. Павка здолав сотню книжок, заповіданих Риною Миколаївною, окрім двох не знайдених: "Сага о Форсайтах" і "Манон Лєско". Зате додав Ґемінґвея і Ремарка. Класиків читав полицями: від першого тому до останнього. Бальзак, Дюма, Гюго, Флобер, Золя, Діккенс, Драйзер, Мопасан... Випадково відкрив собі Маяковського, який тільки прикидався революційним поетом, а насправді був зворушливим ліриком. "У меня в душе — ни одного седого волоса, и старческой нежности нет в ней: мир огромив мощью голоса, иду красивый, двадцатидвухлетний!" "Вашу мысль, излежаную на размягченном мозгу — как выжиривший лакей на засаленной кушетке — буду дразнить об окровавленный сердца лоскут: вдоволь изъиздеваюсь — нахальный и едкий". "Я сразу смазал карту будня, плеснувши краску из стакана. Я показал на блюде студня косые скулы океана. На чешуе жестяной рыбы прочёл я зовы новых губ. А вы, ноктюрн сыграть смогли бы на флейте водосточных труб?"
Книжковий світ прославляв чисте кохання; надихав на шляхетні вчинки і безкорисну дружбу. І дарма, що реальне життя паплюжило ті чесноти: Павка знову вірив в красиве майбутнє.
Тим часом з рідної приволзької деревні надійшов тривожний лист від невістки Нюри: "Тоня! Мама болеет грипом вот уже неделю. Лежит дома в больницу не хочет, правда я ей порошков купила она и хпьёт. Простудилась работает в колхозе и день и ночь, сторожит ригу в такой холод надо бы дома сидеть ведь уже не молода, хватило бы про неё старого хлеба да и мы ведь не чужие, так ведь не сговоришь. Надя и Гена ходят в школу. Павел всё так же выпивает. Как пришол с войны, поработал в колхозе до тюрьмы, так больше и не работает. Давеча было устроился на мельницу а зимой зарплата малая, да ещё и выпить надо. Снова дома сидит. Из-за этого много переживаю".
Невдовзі прийшла телеграма, в якій сповіщалося, що бабуся померла, і похорони відбудуться післязавтра. Антоніна Геннадіївна поквапилась їхати, а повернулася зажуреною.
— У брата діти вийшли хворобливими, особливо, Гена. Нюра працює у колгоспі, самотужки порає корову, і всіх їх доглядає, — розповіла вона, приїхавши.
— Наша бабуся, світла їй пам'ять, була втіленням доброти: навіть клопів від мене берегла, — поспівчував тато.
— Пам'ятаєш, Павлику, свою хрещену, тітоньку Мар'ю? Передає тобі вітання.
— Як ми пили чай з самовару з "подушечками" пам'ятаю, а зовнішність — у тумані.
Тогоріч дев'яте травня припало на понеділок, а у неділю, восьмого, джаз-оркестр, відкривав танцювальний сезон на літній площадці парку ім. Кірова. До "клітки" вже набилося чимало дівчат, і вони томилися вздовж ажурної огорожі в очікуванні кавалерів. Ті ж, зібравшись купками, їх обговорювали.
— Привіт, лабухи! Зіграйте для мене щось задушевне, бо від вашої трясучки мене колотить, — звернувся до музикантів відомий хуліган Руслан Рогуля. Він нещодавно відкинувся з п'ятої відсидки і його втомлена тюремною нудьгою душа прагнула забави. Щойно саксофони заспівали-заридали "Місячне світло" Глена Міллера, він характерним вихилясом рушив оглядати дівчаче коло. Дівки від нього хоронилися, ховали очі і молилися: хоча б минув, хоча б не зупинився! Лише одна, нетутешня, у коротенькій спідничці, нетерпляче пританцьовувала на місці, дивлячись перед себе широко розчахнутими очима. Коли ж цей дядько — у піджаку поверх майки, з пошкрябаним обличчям і не зовсім тверезий — цупко ухопив її за лікоть, вона різко відмовила: "Я не танцюю". Неповага боляче зачепила кавалера. Звичайно Руслан у подібних випадках розвертав неслухнянку передом до виходу, і давав доброго підсрачника. Але цій недоторці пощастило. Недобре посміхнувшись, він простягнув їй сірничок і сказав: "На, рибонька. Стій на місці і колупайся в носі".
Напругу розрядила Жанка — молоденька подружка його дружини Ольги.
— Руслане Антоновичу, потанцюймо? — пригорнулася до мужнього плеча і плавно повела по колу. Публіка заворушилася; насередину вийшли найсміливіші, і сумний майданчик умить перетворився на збуджене муравлисько. Молоде тіло в руках утихомирило Рогулю, і він слухняно тупцював поперек такту.
— Ольга теж тутечки. Онде, з дитиною поза огорожею. Нервує за вас, — сповістила Жанка, виводячи танцюриста з клітки.
— Бери дитину і пішли додому, — привіталася дружина.
— Ах, ти ж моя мандавошечка! — пестливо проворкотів Руслан, приймаючи доньку на руки. Тим часом, з оркестрової мушлі вибухнув рок-н-рол, і насередину вискочили стиляги. Їхній заводіяка Тоха Голєв — знаменитий волейболіст і талановитий конферансьє — закрутив, завертів свою подружку Лялю. В його руках вона пурхала метеликом, "фотографуючи" зівак червоними трусиками. Навкруг них утворилося коло послідовників. У розпал торжества стилю, під виплеск буйної веселості, на площадці з'явився комсомольський патруль на чолі з Вовкою Брулем і при дільничному інспекторі Карасі. Вовка махнув рукою, музика змовкла, і стиляги розчинилися у натовпі.
До мушлі підвалив красунчик Роба у білих шкарпетках і попросив у Джоки три рублі до вівторка.
— Не переживай, я занотую, щоб не забутися, — завірив він, дістаючи з кишені крихітний записничок і багатокольорову кулькову ручку. Роба й насправді вів бухгалтерію: тих, кому він збирався повертати позичене, він занотовував зеленим; той, хто міг зачекати, помічався синім, а записаному червоним нінащо було й сподіватися. Час від часу Роба осучаснював список: зелене змінював на синє, а синє на червоне, і Джока знав цей виверт. Біля нього чатував фанат саксофону — кремезний як шифоньєр парубок на прізвисько "Барбос". Він застрашливо посміхнувся, і Роба пішов ні з чим. Задоволений Барбос поділився мрією:
— Оце придбаю мотоцикл К-750, відчеплю візок, засаджу кілограм і як рвону вночі трасою, як дам сотню!
Вочевидь він реалізував свою мрію, бо пізніше, вже повернувшись із армії, Павка живим його не застав.
Того вечора Павка повернувся додому пізно; пірнув під ковдру і вже почав засинати, як побажати доброго сну до ліжка підійшла мама. Від неї несло сумішшю горілки і тютюну. "Чому мама не пахне мамою?" — тоскно подумав Павка і відвернувся обличчям до стіни. Прокинувшись, він, не снідаючи, побіг на роботу.
За рік, поки він був у Сумах, у рідному цеху дещо змінилося. Верстати на його дільниці вишикували у лінію, опутали ланцюгом із гачками і об'явили молодіжну бригаду комуністичної праці, яка наполовину склалася з однокласників. За першим револьверним верстатом трудився Вовка Тосенко, за другим Павка. Потім йшли Гриша Домашенко і Вітько Лебедько. Далі, на багатошпиндельних автоматах, чаклувала трійця дівчат після залізничного училища на чолі з бригадиркою Лідою Сидоренко. Загалом лінія працювала в дві зміни, і тільки Павчин верстат не вспівав, і він мусив прихоплювати третю.
Роботяги ще не оговталися від учорашнього святкування. Вони увімкнули верстати, щоб гули, а самі тим часом вешталися проходом і ділились застільними враженнями. Бригадирка Ліда запустила конвеєр. Павка зняв з гачка першу відливку і вже розпочав її обробляти, як до нього підійшов наладчик Бабич, якого він не кликав. Глядячи кудись поверх голови, він сказав, що подзвонили з дому і попросили негайно відпустити з роботи, бо матері стало зле. Поведінка завжди прискіпливого Бабича видалася дивною, і Павка поквапився: вийшов із заводу найкоротшим шляхом — через паркан. На ґанку купчилися незнайомі тітки. "Це — син.Син прийшов..." — почув він поза спиною і приготувався до недоброго. Тато безпорадно сидів на кухні, а в дальній спальні горілиць, з червоно-фіолетовим обличчям, нерухомо лежала мама.
— Крововилив у мозок. Уночі. Синку, відправ телеграми Наталці і в Хохлово. Ховатимемо в середу, — мовив тато і скупо заплакав.
— Погода жарка: до середи тіло може засмердіти. Треба б обкласти її льодом і хвоєю, — порадила одна з тіток.
Павка пішов шукати лід. На виході з двору він доречно зустрів Толяна Панченка, який на мотоциклі К—750 якраз виїжджав із продуктової бази з навантаженою коляскою.
— Толян, мама померла, — звернувся він до друга і, вперше вимовивши ці слова, відчув на щоці сльозу.
— Сідай, — відповів Толян.
Друзяки швидко розвезли продукти по точках, одночасно зібрали необхідні довідки. Льоду наколупали з-під тирси у ресторанному сховищі; за хвоєю з'їздили в ліс.
Ховали Антоніну Геннадіївну під заводський оркестр. Людей зібралося чимало: Артемка нарахував двадцять сім вінків. Оркестр відпрацював совісно, тричі зіграв Шопена, і від грошей відмовився. Директор технікуму подбав про надгробник у півтора метри заввишки, сколочений з кленових дощок і пофарбований червоним суриком. П'ятикутну латунну зірку і табличку неіржавкої сталі Павці виготовив знайомий більярдист. Після поминального обіду рідня зібралася на ґанку.
Павка ближче роздивився дядька Павла, якого знав лише з довоєнної фотографії: веселий і зухвалий, наголо стрижений боєць РККА зі значком "Ворошиловский стрелок" перед походом на фінів. Зовсім не схожий на пожмаканого селюка, невисокого і клишоногого, що стояв неподалік Гната Платоновича і сором'язливо вставляв у бесіду своє слово.
"Это хорошо, Павлушка, что ты не больно уж высокий. Погляди на меня: я ведь потому живой, что малый. Пока верзилы пули ловили, яраз-два и уже зарылся. Я ведь дважды штрафной батальйон прошол!"
Як там у Хохлові? Як діти? — запитав Гнат Платонович.
"Слава Богу. Живём в бедности. Дети болеют, особенно Генка. Ещё двое близнецов померло через год после рождения.
Нюра ведет всё хозяйство и в церков ходит, а я, как с войны пришёл, так и не работаю: всё більше пью".
Випадково, по дорозі з Києва до Рязані, заїхала Ганна Лелека: думала в гості, а потрапила на поховання.
— Я ж, дядьку Гнате, рік тому забрала матір до Рязані.