Шхуну знов кидало з хвилі на хвилю, як трісочку, команда напружувала останні сили. Бутаков відклав зйомку східного узбережжя і нововідкритого острова до весни. Взявши курс на північний захід, він вирішив перетяти море по діагоналі.
Рішення було надзвичайно сміливе, тому що на південь від острова Барсакельмес рибалки плавали лише вздовж берегів і ніколи не заглядали в центральну і найширшу частину моря.
Дув тугий холодний вітер. Шхуна мчала всю ніч, як велетенський чорний птах, пустельним і бурхливими морем, а на світанку очам моряків відкрився ліворуч гористий острів, який команда в першу мить прийняла за Барсакельмес, але, звіривши покажчики лага з часом, Бутаков зрозумів, що це ще якийсь невідомий острів.
Думали відразу кинути якір, але тому, що на шхуні закінчилася прісна вода, а на острові прісної води могло й не бути, вирішили спочатку піти до Барсакельмеса поповнити там запас дров і води і звідти повернутися сюди.
Вночі знов знялася буря. Довелося зміняти курс і сховатися від неї за мис Узун-Каїр. Простояли там дві доби, запаслися дровами та прісною водою. Помилися, випрали білизну і верхній одяг, тому що в морі доводилося берегти паливо і прати тільки холодною водою. Не третю добу, хоч хвиля йшла ще висока, "Константин" вирушив до нововідкритого острова. Бутаков назвав його на честь царя островом Николая.
Вранці на берег з'їхали Акишев з трьома матросами для топографічної зйомки, Бутаков з Поспєловим, щоб визначати його координати, а Шевченко — щоб малювати.
Несподівана радість чекала тут на експедицію. На острові, де, здавалося, ще ніколи не ступала людина, водилися сайгаки, різновидність антилоп. З наївною цікавістю підійшли вони до моряків зовсім близько. Поспелов схопив рушницю і кількома влучними пострілами звалив трьох сайгаків. Інші з жахом і нерозумінням ще з хвилину дивилися на людей, потім усі разом кинулися тікати.
Команда надзвичайно зраділа. Коли не рахувати кількох птахів, забитих Поспєловим, люди два місяці не бачили свіжого м'яса. Кок одразу зварив їм чудову м'ясну юшку і нарізав великі порції вареного та смаженого м'яса.
— Хай їдять на здоров'я: змучилися, бідолахи, — казав Бутаков, що й сам схуд і змарнів за час плавання.
Надвечір несподівано почався шторм. "Константин" відстоювався на двох якорях у великій глибокій бухті, захищеній від вітру, але шторм не дозволив проміряти дно навколо острова і досліджувати його узбережжя. Проте Тарас Григорович був задоволений, зробивши кілька чудових акварелей з моря і з берега.
Море знов бушувало цілий тиждень. За цей час команда відгодувалася свіжим м'ясом, запаслася дровами і прісною водою, багато кращою, ніж з Барсакельмеса. Лише сімнадцятого вересня "Константин" наважився вийти в море і відкрив на північ від острова Николая невеликий низенький острів, який Бутаков назвав островом Наслідника, а трохи південніше — ще один острів, названий ім'ям їхньої шхуни.
Настала осінь. Від прикажчика рибальської ватаги Бутаков знав, що гирло Сирдар'ї восени мілкішає.
І це примусило його взяти курс від острова Константина до гирла Сирдар'ї, але щоб подолати мілини в дельті ріки довелося розвантажити корабель і перетягти його до ріки. Ошвартувавшись навпроти Косаральского форту, поруч рибальської ватаги в невеличкій затоці острова Косарал, де течія Сирдар'ї була ледве помітна, Бутаков спустив андріївський прапор, брейд-вимпел і тридцятого вересня став на зимівлю.
V. НА КОСАРАЛІ
За шістдесят дев'ять днів плавання Шевченко зжився з сім'єю моряків. Вони запалили його своїм ентузіазмом, своїм духом одвічних мандрівників, що мріють про невідомі острови та країни. Вони ввели його в коло своїх інтересів. Небезпеки і жорстокі бурі, які щохвилини загрожували їм смертю, загартували його вдачу. Він зрозумів, що віднині зв'язаний з цими людьми глибоким теплим почуттям.
Але на березі ця спайка мимоволі ослабла. Перший час вони ще ночували в кают-компанії, але від світанку до смерку кожен займався своїми справами. Обідали на березі, біля похідної кухні, але не всі разом. І почуття самотності і туги за батьківщиною знову охопило поета. Минулого року його тугу роз'ятрювала жагуча відраза до муштри. Тепер біль від розлуки з рідним краєм зливався з тихим смутком спогадів. Від вимушеного неробства з'явилося почуття власної непотрібності. Дійова вдача Шевченка не могла з цим миритися.
Жили вони тепер у своїх повстяних джеломійках: Бутаков з Поспєловим та Акишевим, Макшеєв з Шевченком і Вернером, а фельдшер Істомін ночував у недобудованому штабі та канцелярії Косаральського форту разом з його комендантом, поручиком Бого-моловим146, переведеним сюди з Орська.
Бутаков цілі дні проводив на високому мисі, який далеко висувався в море. Ще влітку там заклали форт Косарал, де повинні були зимувати моряки разом з півсотнею уральських козаків та загоном Орської піхоти. І Поспєлов та Акишев супроводили лейтенанта. На спорудженні форту працювали всі разом: матроси, козаки й піхота. Будували велику казарму на сто чоловік, два цейхгаузи, пекарню, стайню, вівчарню, клуню, житловий будинок, штаб з канцелярією, насипали вали, рили землянки, складали груби, крили бляхою дахи, робили саман і цеглу, місили на паливо кізяки. І Орські солдати та козаки здивовано помічали, що ніхто з начальства не дасться, не репетує, не загрожує кулаками та різками, а всі працюють ретельно й сумлінно і не потребують ніяких погроз.
Шевченко спробував включитися в цю напружену загальну роботу, але Бутаков категорично заборонив йому братися не за своє діло.
— Не застудіть собі руки, добродію мій, — суворо сказав він. — Допомагайте Вернерові упорядковувати колекції, пишіть вірші, малюйте, що хочете, читайте. А тут вистачить людей і без вас.
На початку жовтня прийшла в Раїм оказія. Сюди вона приходила разів три-чотири на рік, тому дожидали її з особливим нетерпінням.
Пошту для косаральців привезли з Раїма рибалки з ватаги і кинули купою на стіл у майбутній канцелярії форту. В одну мить кімната виповнилася людьми, а поручик Богомолов почав голосно викликати адресатів. Була така тіснява, що найближчі передавали викликаному лист і він одразу починав продиратися до виходу, щоб наодинці з насолодою прочитати теплі рядки, порадіти їм або важко зітхнути, коли звістки були сумні.
Шевченко і Вернер стояли в кутку і з хвилюванням та надією дивилися, як Богомолов бере лист за листом. Ось-ось виголосить він і їх прізвища. Але купа листів танула на очах, і нарешті вони упевнилися, що для них нема нічого. Кімната відразу спорожніла. Мовчки пішли вони до виходу. У Томаша тремтіли губи, він ледве стримував сльози. Шевченко тримався краще. Сутеніло. Мовчки лягли вони на свої койки, не дивлячись один на одного. Знадвору було чути, як сухо й тріскуче шарудить очерет. У відкритому тундуку згасало небо.
— Важко бути самотнім, — вирвалося в Тараса Григоровича. — Чекаєш листів, але ж чужі люди не розуміють, не можуть зрозуміти, як вони потрібні в неволі! Пече серце туга, як спрага в Каракумах. Була б у мене мати або дружина — вони б зрозуміли і написали б...
— Написали б! — гірко всміхнувся Вернер. — Ось у мене і мати, і дружина є. І сестри... І навіть дитина, якої я ще не бачив. А листів — нема. Мовчать вже третій рік. Краще б їх зовсім не було! Тоді б я не чекав марно. І був би спокійний твердий, як скеля.
І рвучко відвернувся обличчям до кереге.
Шевченко мовчав, потім підвівся, сів до столу, викресав вогню, запалив каганець і почав писати.
Приаральський степ був ще бідніший і пустельніший ніж біля Орська. Тут у всьому відчувалося сусідство двох пустель — Каракумів та Барсуків. Глинясті або кам'янисто-піщані пагорби де-не-де порослі колючками або ріденьким ковилем та сліпучо-білі солончакові низовини — чаші давно пересохлих озер — стомлювали зір своєю блискучою білизною. Голі кістяковидні кущики саксаулу й невідомо звідки принесені вітром прозорі кулі перекотиполя — ось і все, що бачив тут Шевченко, блукаючи в околицях Косаралу, крім хащів очерету, що сухо тріщали під вітром. І над усім цим низьке холодне жовтневе небо.
І небо невмите, і заспані хвилі; І понад берегом геть-геть, Неначе п'яний, очерет Без вітру гнеться. Боже милий!
Чи довго бути ще мені В оцій незамкнутій тюрмі, Понад оцим нікчемним морем Нудити світом? Не говорить, Мовчить і гнеться, мов жива, В степу пожовклая трава; Не хоче правдоньки сказать. А більше ні в кого спитать147.
Так писав Тарас Григорович днів через п'ять після приходу пошти, самотньо блукаючи дюнами там, де каламутні води Сирдар'ї важко переборювали ледве прикриту водою мілину, що довгим язиком вдавалася в море. В один з цих днів він побачив Крулікевича, який здалека махав йому безкозиркою. Це було так несподівано, що Шевченко зупинився і, нашвидку сховавши свою книжечку за халяву, широко розвів руками.
— Яким чудом ви тут, колего? Я був певний, що ви повернулися в Орськ з командою генерала Шрейбера, — радісно приказував він, тиснучи руку Крулікевича.
— Так воно й передбачалося. Але на ночівлі мене вкусила в ногу гадюка. Дотягай мене на возі до найближчого форту й покинули під догляд тамтешнього фельдшера. Та не він мене вилікував, а один уральський козак своїми травами. А тепер оказія знов привезла мене до Косаралу. Мабуть, буду тут зимувати, якщо не забере та ж оказія, повертаючись до Оренбурга, — розповідав Крулікевич, придивляючись до поета. — А ви хоч і схудли, але вигляд наче бадьоріший. Та й засмага у вас чудова. Справжній циган. Одразу видно, що обвіяли вас усі вітри моря. Ну як вам плавалося? Що бачили, що відкрили?
— Бачили бурі, навіть смерть зустрічали не раз, та вона нас не помітила, — всміхнувся Шевченко. — Але ж ви для мене завжди і скрізь джерело новин. Розкажіть же, що зараз дається на білому світі?
— В пустелях пересихають від спеки будь-які джерела. Майже пересох за це літо і я. Коли б не шматок однієї польської газети, яку мені передали товариші з Оренбурга, я б жодного слова не міг вам сказати. А цю газету тутешні йолопи на три чверті подерли, на цигарки. Залишилося два абзаци про Францію. Там вже два роки неврожай, селяни голодують, а городяни гинуть без хліба й без роботи. В травні зібралися Установчі збори.