І знову не знатиме, щасливий він чи нещасний, вірити чи не вірити цим чистим та невинним, як у самої Матері Божої, очам.
Іван стояв і дивився лише на її обличчя. Боявся опустити погляд нижче, на беззахисно-ніжну шию: щоразу в ньому спалахувало дике бажання схопити обома руками цю шию, здушити, щоб хоч раз побачити, як заб'ється, заячить у її завжди спокійних, незворушних очах переляк.
Але знав — цього ніколи не зробить, хоч би й чатував над нею до самого ранку. Лише дивився на гладеньке чоло й не знати що віддав би, аби тільки довідатися, які думки бродять за ним. Яких чоловіків спогади, образи ворушаться зараз в тій голові,— ненависних Іванові самців, що цілували обличчя, шию, м'яли ці груди, які так непорочно піднімають ряднину.
Іван побачив уперше свою Ольгу на якомусь весіллі. Що то було за весілля, хто на кому женився, хто за кого виходив, не може пригадати, бо прийшов на нього уже п'яний, а тут одразу ж з порога піднесли склянку міцного, <як спирт, сиводралу, ще й не дали закуски. Одразу ж запросили до танцю. І поки Іван танцював — молотив ногами підлогу, зовсім сп'янів: перед очима хиталися такі ж п'яні й червоні обличчя. Може, тому й впала в око дівчина, яка серед спітнілих, розпарених гостей єдина, здавалося, була абсолютно тверезою. Вона наче щойно зайшла знадвору, з прохолодного й свіжого повітря, од неї так і віяло свіжістю, свіжістю і якимось незворушним спокоєм, що спливали то аж байдужою начебто, ні до кого особисто не заадресованою посмішкою, то однаково привітним до всіх поглядом чистих, ясних і великих очей. Вона сиділа біля довжелезного весільного столу, геть захаращеного рештками питва і їжі, наче по ньому, по тому столу, пройшлася дика орда, і ні гамір, ні крик, ні прокурене, насичене горілчаним перегаром повітря не доторкалось, здавалося, до неї. Сиділа й спокійненько лузала насіння.
— Хто то? — запитав товариша Йван, видираючися з хмільного дурману.
— Он то? Олька. Хіба не знаєш?
— Не знаю,— відповів Іван, не одриваючи од дівчини погляду. Більше ні про що не допитувався, наче ім'я дівчини сказало йому все.
Ольга теж помітила прикутий до неї погляд Івана. Не збентежилась, не почервоніла — лише тоді, як один із розпорядників, один з тих, без яких і в млині не змелеться, і в ступі не стовчеться, скомандував ставати до нового танку, де ♦дами вибирають кавалерів", вона струсила лушпиння і, всміхаючись невиразною усмішкою, пішла прямо до Йвана.
З незнайомим досі холодком у грудях Іван звівся й собі: він відчував, як з наближенням дівчини щось входить у нього,— назавжди, навіки, і ще відчував, що зараз щось зробить таке, що вийде за межі нормальної поведінки людини, навіть п'яної. Але про це він уже не думав: все зникло довкола, лишилася тільки дівчина, яка підходила до нього.
І коли вона підійшла і ворухнула губами, збираючись щось до нього промовити, Іван ухопив її всю, жагуче притиснув і, знайшовши її вуста, на смерть уп'явся своїми.
Хтось зареготав, хтось по-розбійницькому свиснув, хтось закричав: "Гірко!", заверещала якась жіночка, наче її, а не Ольгу, затис у обіймах Іван. Дівчина ж і не пручалася, мовби чекала, терпляче й поблажливо, коли нарешті вгамується та й випустить її з обіймів оцей парубійко. І це найбільш протверезило Івана: важко дихаючи, опустив руки, а вона все з тією ж незворушною усмішкою стояла і дивилася на нього.
Того ж вечора Іван провів Ольгу додому.
Ольга жила в приватному будиночку, в окремій, через сіни, кімнаті, тому, мабуть, не дуже й вагалася, коли Іван сказав, що він її не одпустить, поки хоч краєчком ока не гляне, як вона живе. Лише здвигнула злегка плечима, лише подивилася трохи пильніше на нього.
— Заходь...
І коли Іван, опинившись у кімнаті наодинці з дівчиною, накинувся спрагло на неї, навіть не спробувала боронитися: легко і вільно віддала йому своє тіло, наче те тіло було само по собі, а вона сама по собі. її ніби цікавило, що ж іще може зробити оцей парубок з її тілом.
Потім Іван не раз ревниво допитуватиметься, чи вона всім так легко оддавалася, а вона лише всміхатиметься та знизуватиме плечима.
Другого ж дня зібрав Іван у міцно збиту скриньку з великим гамазейним замком усе своє парубоцьке майно та й перебрався з гуртожитку до Ольги: жити без неї він уже не зміг би.
Важко й химерно складалося їхнє сімейне життя. Вийшовши заміж, Ольга й не подумала розпрощатися зі своїми дівочими звичками: часто зникала з дому, то на танці, то до подружок, то ще біс його зна куди. На важке ж та ревниве Іванове: "Де була?" — лише знизувала плечима. Іван працював, як віл, він мріяв про власний будиночок і невеличку садибу довкола, куди приведе свою суджену, бо з її батьками жити не хотів, особливо з тещею, яку зненавидів одразу,— з хитрою й улесливою жіночкою, яка в очі солодша од меду, а поза очі гіркіша од полину. За важкою підозрою Івана, вона й підбивала дочку на оті походеньки, коли гнув спину в шахті. А що таке робота в забої, знає лише той, хто сам її скуштував. Стягався на власний будинок, а дорога його половинонька в цей час тихенько погулювала, не*цураючись чужих чоловічих обіймів. І бувало, що Йван, який працював у другу зміну, а повертався додому опівночі — у двері, а його щасливий заступник штани в зуби та у вікно. Тільки дух чужий чоловічий лишається тоді у кімнаті. А бувало, що й заставав,— гатив кулаком в уже інші, зсередини замкнені двері, поки там збиралися похапцем та бігли все до того ж рятівного віконця. Люто допитувався в дружини, чому не одчиняла одразу, і не вірив її спокійній відповіді, що не одчиняла, бо спала.! Спала? А чий ото недокурок? Дивилася на недокурок так, наче Іван сам його приніс та й підкинув. Відповідала, що то, може, кинув тато, а коли Іван впадав у шал, то й зовсім замовкала: дивилася кудись мимо нього, всміхалась презирливо на його злі, дошкульні слова.
Бувало, що й не витримував — бив, але толку од того не було ніякого: вона навіть не сердилася потім на нього. Сприймала побої, як щось належне, як відзнаку яку, що належиться красивій жінці. Іванові іноді починало здаватися, що він скоро збожеволіє. Підозрював усіх молодих чоловіків, навіть найближчих друзів, в інтимному зв'язку з дружиною і не раз подумував, щоб кинути все к бісу та й виїхати з Ольгою світ за очі, бо піти од неї вже не зміг би: усім єством відчував
— прикипів до неї навіки. Тільки куди ж подасися, коли за ним, як тінь, волоклося оте лихе розкуркулення, коли не раз і не два прокидався весь мокрий од поту: снилося, що його таки розшукали і забирають до каталажки. Він і на роботі намагався триматись у тіні, не висуватися наперед, хоча й міг би переплюнути запросто стахановців, про яких тільки й говорилося на їхній шахті, переплюнути заради великого заробітку, заради грошей — слава Іванові була до одного місця. Кілька разів відмовлявся, коли його посилали на курси на бригадира, бо здавалося,— тільки висунеться, його одразу ж хтось і впізнає.
Іще снився часто Іванові хутір, оті сто десятин поля, як він оре чи косить на них, і як їх одбирають у нього — тоді він аж стогнав, і Ольга його будила та питала, чого він стогне.
— Нічого,— відповідав похмуро Іван і вставав з ліжка. Йшов надвір, дивився в той бік, де була Полтавщина, а попереду
— прямо, ліворуч, праворуч — зводилися чорні терикони: похмурі високі могили, під якими були поховані всі його надії.
Війну зустрів з таємною радістю. Знов ожили сни, що в останній час усе рідше його відвідували: і хутір, і поле, і він — Іван, посеред поля, тільки сни тепер були не чорно-білі, повиті траурним смутком, а кольорові й веселі. Тепер, щоразу прокидаючись, Іван довго лежав непорушний, замріяно дивився у стелю. Питав дружину:
— Ти поїхала б на Полтавщину?.
Ольга щось муркотіла крізь сон — любила вранці поніжитись у ліжку, а Іван усе дивився в стелю, й очі його зволожувались, і усміх бродив по обличчю.
У перший же день війни вирішив — тільки потрапить на фронт, умент дремене до німців. Кине гвинтівку об землю, та й руки вгору: приймайте мене, браття, бо я вам не ворог! Або ще краще: гвинтівки не кидатиме, а прихопить із собою якогось комісарика — німцям у дарунок. І чомусь завжди в уяві Івановій невідомий той комісар був схожий на Твердохліба чи на Ганжу.
На фронт Івана не взяли — залишили по броні в шахті. Та воно, може, й краще: фронт сам підходив до нього. Червоні тікали, й не раз доводилося ховати Іванові очі, щоб не виказати себе спалахом радості: радіо майже щодня оголошувало про тимчасово залишені нашими військами міста. "Тимчасово! — всміхався потайки Іван.— Ну, циркачі!"
Коли фронт прикотив на Донбас, евакуйовуватися не став: відсиджувався кілька днів дома. Довкола гриміло й двигтіло, вулицею, що стала враз тісною, день і ніч сунули відступаючі наші війська, підводи з евакуйованими, машини з пораненими. Пливом пливли в тісноті корови, коні, сірою вовняною річкою текли овечі отари. Одгорнувши обережно краєчок фіранки, Іван жадібно дивився на все те багатство, що спливало з рук, шипів до дружини:
— Одчинила б ворота! Може, яка заверне, та про неї й забудуть...
Сам боявся й витикатись у двір: ще приймуть за дезертира та тут же й покінчать. Притулять до стіни — і без суду та без слідства...
А коли червоні пройшли і появилися німці, вийшов на вулицю. За ті кілька днів Іван добре-таки перевівся — схуд і поблід, ніби після тяжкої хвороби. Німецький офіцер, до якого привели Івасюту, одразу ж повірив, що він утік з в'язниці, що був раніше розкуркулений і тепер хоче повернутись додому. То чи не дали б якийсь папірець, щоб його не чіпали в дорозі?
— Гут, Іван, гут! — поплескав по плечу Івасюту офіцер і наказав видати довідку,— "аусвайс" — написану німецькою мовою, ще й з печаткою.
Не знав Іван, як і дякувати, а про себе дивувався отакій легковажності німців: видали довідку, повіривши на слово.
Та як би там не було, а почувався Іван іменинником: починалося нове життя, німецька довідка, старанно схована в нагрудну кишеню, здавалася йому гарантією на оті сто десятин батьківського поля, що були втрачені в двадцять дев'ятому. Сказавши Ользі, щоб потроху збиралася, другого ж дня подався на Полтавщину, в розвідку.
У першому ж селі, в якому1 потім заночував, роздобув і коня.
Отого, білої масті, на якому потім і в'їхав у Тарасівку.