Апостол черні

Ольга Кобилянська

Сторінка 60 з 76

— Знаєте, тето, що цей один дім мені дійсно симпатичний, а дідо, Господь знає чому, мене вічно перед ним остерігає!

Панна Альбінська, вислухавши мовчки, нараз сказала:

— Твоя кузинка Ева — чудна дівчина, і я зачинаю нараз її не розуміти.

І оповіла, що Юліян дістав нарешті від неї листа, де вона його вже тепер повідомляє, що, мабуть, не зможе на вакації літом приїхати додому. Причини подасть пізніше, а він нехай роздумає за той час, що робити, коли він свої іспити поздає і прийде час для нього висвячуватися, бо вона не зможе на вінчання прибути скоріше, як по році. Юліян побілів, кинув лист на стіл, узяв шапку і вийшов з дому.

У Дориних очах видко було перестрах.

— Я боюся, що вона поступить з ним безоглядно і зробить йому велику прикрість, за яку він і нас потягне до відповідальности.

Тета Оля здвигнула плечима.

— Не думаю. Він не з тих, що піддається так скоро.

*

По від’їзді Альбінського та панни Альбінської, Дора, залишившись сама, напередодні св. Миколая виїхала надвечір до шкільного будинку. Там помагала допаковувати солодощі для дітей, коли в кімнату ввійшов Юліян. Сів проти неї і приглядався її роботі. За хвилину почав чомусь розмову про бджоли.

— Літом, як ми з Евою поберемося, приїдемо сюди до мами на кілька неділь, то, може, схочете нас впровадити у цей чистий світ?

Отже це не було правда, що Ева вислала йому прикрого листа. Це лише непорозуміння… Але чи Еву займе бджільництво? Вона — медичка, що їй із бджіл!

— А ви любите бджоли?

— Ще й як! — відповіла живо. — Вони мені багато дають.

— А як деколи котра вас вколе?

Дора розсміялася.

— Тоді вона себе сама карає, бо лишає жало в руці ворога. Ой, мій пане, на все є відплата на тім світі! — моргнула жартовливо.

— Чи ви це з досвіду говорите? — спитав.

— Пані Дора мала бути нині у столиці у своєї тети, — обізвалася нараз Оксана. — Вона запрошена туди на Різдво і на м’ясниці[117].

— Чи справді, і не поїхала?

— Як бачите. Чи це дивне?

— Так, бо молоді пані жадні такої нагоди.

— Як хто любить танці.

— А ви не любите?

— Не мала коли навчитися того.

— І тепер ще не пізно.

Вона поглянула на нього повним, поважним поглядом.

— Завтра я наберу повні сани дітей і виїду з ними дорогою в ліс. Уявіть собі радість тої живенької дрібноти на санках!

— Ви це зробите, пані Вальде? — спитала пані Рибко.

— Чи в тім щось злого?

— Як можна про зло говорити, але ваш дідуньо!

В Дори загорілись очі.

— Моя кузинка Ева виїхала майже проти волі батьків за границю і родина погодилась з тим, а я боялась би вивезти гурток дітей трохи саньми? У вас чудне поняття про мого діда і про мене саму.

Юліян Цезаревич зсунув попіл з папіроски і на хвилину опинився його погляд на ній. Вона була вражена, — він це відчув.

— Ваш дідуньо не був ніколи демократом і йому було б, може, немило, що його внучка є інших поглядів, — відповіла пані Рибко спокійно.

— Нехай і так, але це в кожному разі не було б для мене непоборне. Я люблю свої постанови переводити.

Коли вийшла до саней, перелякалася. Там стояв Юліян і вижидав її. Він поміг їй сісти, обтулив старанно кожухом і просив дозволити йому провести кузинку своєї нареченої додому.

Коли гнали, ні словом не промовили. Коло фіртки від веранди сани зупинилися. Дора та Юліян висіли. Юліян відчинив фіртку і обоє підійшли мовчки до освітленої вже веранди.

Він стояв два ступні нижче.

— Сьогодні вас у нас вразили, — сказав він, — ви, певно, будете вистерігатися заглядати до Цезаревичів.

— Ваша тета — поважна і одверта жінка, приятелька тети Олі, і я не можу до неї мати жалю.

— Вона вам прихильна. До побачення! — сказав і зійшов нижче.

Оглянувся: чи отворила сама двері?

Вона це саме зробила і, переступаючи вже поріг, закликала його нараз.

— Я собі пригадала, — сказала трохи несміливо…

— Що пригадали ви собі? — спитав він, підходячи на сходи, і схилився злегка.

— Я пригадала собі, що досі не подякувала вам навіть за чудовий спів літом по концерті у нашім зільнику.

— Пусте. Важніше, чи він вам подобався?

Він дивився в її очі, що в тій хвилині були щиро невинні і мов благали вибачення.

— Подобався. Особливо одна пісня зворушила мене до глибини.

— Котра? — спитав.

— Німецька "Над озером". Це була улюблена пісня мого чоловіка.

Його брови зморщилися, він постояв ще трохи, відтак подав їй руку і за кілька хвилин вже його не було.

*

— Ви допізна не спали вчора, пані Вальде, — сказала на другий день пані Цезаревич до Дори, коли ця вступила до хати по приятелів, щоби в їх товаристві вибратись на вечір св. Миколая.

Дора зчудувалася і спитала, відки вона це знає.

— Ми бачили це з вікна кімнати мого сина, де засиділись до пізньої ночі.

Управитель народної школи, зять пані Рибко, відступив одну кімнату в новім шкільнім будинку на вечір св. Миколая, і вечір відбувся якнайкраще. Дора в найкращім настрою, серед гурту дітей і знайомих сміялася, мов серед рідних, і теж дістала якийсь невеличкий пакуночок. Оксана звернула увагу на нього.

— Що ти дістала?

Дора розвинула пакетик. Була це мала картина, оправлена в гарно різьблених рамцях, на підставі Гетевих "Страждань молодого Вертера"[118]: Льотта у гуртку своїх малих сестер і братчиків, як роздає кусники хліба.

— Від кого це? — спитала пані Рибко.

— Не маю поняття.

Надмірна духота чи, як їй видалося, занадто сильне освітлення кімнати, робили для неї температуру неможливою. Вона не почувала себе добре. За часок зблизилися Оксана та Юліян до неї, щоб відвести її додому.

— Пані Вальде йде з нами пішки додому, — сказала Оксана до брата.

— Пішки? Така розігріта? Це недобре, — сказав Юліян.

Пані Рибко потвердила слова братанка.

— О ні, каштанова алея не довга, я її перебіжу, мені треба руху, — відмовлялася Дора.

— А я радив би їхати, — сказав Юліян. — Сестра впевняє, що надворі пом’якло, а я вважаю, що мороз тисне і тому позволив собі замовити фірмана Олексу. Панна Альбінська мала б до нас жаль, якби ви простудилися, а добродій ваш дідо, то вже не вибачив би Цезаревичам ніколи, що йому останню Альбінську переморозили.

Дора розсміялася. Її очі вперше цього вечора стрінулися з його очима.

— Остання Альбінська мусить гартуватися проти жорстокостей життя, бо той, що обіцяв її перед ними хоронити, не дотримав слова, — докінчила майже шепотом.

*

Третьої днини надвечір післала пані Вальде слугу до Оксани. Вона оправдувалась, чому не приїхала, бо лежала хора. Здається, що вчора простудилася, коли замість вертатись просто додому, казала себе майже з годину поза місто везти, щоб охолонути.

Тепер мусить за той поступок каятися, лежати в ліжку і пити пильно чай з бузини на хрипку. При кінці повідомляла, що дістала телеграму від тети про те, що бабуня Орелецька вже упокоїлася. Коли стара слуга, повірниця панни Альбінської, вернулася від Цезаревичів, повідомила Дору, що панна Оксана зайде небавком до неї.

Коли Оксана відвідала Дору, Дора поводилася, як діти, жадні пестощів старших. Розмовляли про Покутівку, про Еву, про чужину, яка, як здавалося, поглинула Еву так, що вона, може, і батьківщину забуде.

Дора лежала без руху; її думки працювали, і вона від часу кусала злегонька свої уста.

— Ви мене розважаєте, — сказала до Оксани, — а самі не веселіші. Ні, ні, ми не повинні бути сумні.

— Ми всі ще бадьорі під впливом Миколая, тільки Юліян ходить, як ранений молодий лев, а тому винна його наречена.

— Що вона зробила, Оксано?

— Нічого більше, лиш післала йому вчора друге письмо, де повторила питання, що буде з ними, коли вона не приїде літом, щоб повінчатися і через те він не зможе висвятити себе жонатим[119]. Ах, Доро, ви не маєте поняття, як любить він ту дівчину. Він не вірив, що медицина стане для неї дорожчою, ніж він. Він не годен припустити, що вона справді могла б не прибути на час вінчання. Гадаю, що в ньому прокидається хвилинами зневіра до неї, а з жалю, може, й ненависть.

— До Альбінських, Оксано, — докінчила Дора, і з її гарних очей упав погляд, повний гордости і рішучости. — Не до Еви, як особи, а до таких, як я. Та нехай твій брат успокоїться. Ева Захарій схоче бути щаслива і твого брата не покине. Вона оригінальна, але не легкодушна. Я йому про це сказала би, якби він про те говорив.

— Борони Боже! — кликнула Оксана. — Ви не знаєте, який він замкнений. Навіть мамі з нічого не довірився.

— Відчиніть на хвилину вікно, заки відійдете, — попросила Дора, — я хочу, щоб мені трохи до хати снігу навіяло.

Приятельки розсталися. Вітер колихав деревами лиховісно над хатами, годинник тикав одноманітно, а Дора, виховзнувшись із постелі, одяглася тепло і пробувала своїх сил. Сперлася об вікно і визирала надвір. Чи дома вже Оксана, чи світилося вже на узгір’ї?

В одному вікні світилося.

*

Коли тета Оля вернулась додому, була б навіть не помітила її триденної недуги, якби не була зустрілась у дорозі з Юліяном. Передавала Дорі, що діялось у Покутівці.

— Їмость нарікає на Цезаревича, що він усьому винен, бо дав дозвіл нареченій на виїзд за границю, а з того нічого доброго не вийде. Бідний батько прагне зятя, як спасення.

— І ви це Цезаревичу оповіли, тето?

— Розуміється. Чому ж би ні? Він, зрештою, і сам про це буде знати.

— А він?

"— Що зробите, Юліяне, коли Ева справді не приїде?" — спиталася його.

"— Тоді я по своїх іспитах поїду за границю і ми там звінчаємося…"

Він сказав це з такою рішучістю, що я не мала відваги ще більше про це питати. Бабуня Орелецька, заки перенеслася на той світ, діждалася ще тої останньої радости, що від Еви прийшов до неї окремий лист, де вона просить вибачення за те, що не може її тепер у недузі відвідати, але в її житті зайшли зміни, про які вона у свій час повідомить.

Дора, що сиділа проти тети на стільчику, біля її ніг, глянула їй в лице, що виявляло вираз поважний, майже строгий.

— Про що ви думаєте, тіточко?

— Що за все є відплата, донько, і що у світі є рівновага, якої ніхто не може обминути.

*

По Різдвяних святах заявила Дора дідові і теті Олі, що має намір виїхати на якийсь час до тети Ціллі у столицю, щоб виучитись книговодства.

Директор і панна Альбінська переглянулись значучим поглядом.

— Це найкраще, що ти могла собі постановити, донько, — сказав Альбінський і почав говорити про подорож, щоб її не відкладати, згадав і про карнавал, який Дора повинна використати.

— Дідуню, я їду в столицю до тети Ціллі, щоб учитись, а карнавали і забави мені не в голові.

Прощаючись з панею Рибко та Оксаною, Дора обіцяла пані Рибко відвідувати часом у столиці найстаршу її заміжню доньку Зоню.

*

Безпосередньо перед своїм останнім іспитом з кінцем весни дістав Юліян від Зарка з Покутівки телеграму з зазивом якнайскорше приїжджати, бо о.

57 58 59 60 61 62 63