Поїде і, може, не побачаться більше. Така велика тая Україна, такі непевні часи! Як пес за возом, побігла б за козацьким табором,— куди він, туди й вона; так не пускають. Тут батько й мати, а там старшини. Така-то вже нещаслива дівоцька доля. І без кохання годі, і з коханням важко.
Заграли дзвони й заревли на північ від міста гармати. Пролетів кінний козацький відділ і заторjхтіла ошклена карета. Мешканці Жовкви прожогом метнулися з хат.
"Гетьман їде! Гетьмані"
Кланялися і повними смутку очима відпроваджали карету.
Відколи гетьман до Жовкви приїхав, москалі трохи присмирніли. Міщани до гетьманської канцелярії жалуватися ходили, і гетьман уймався за ними. Декілька солдатів таки гостро покарали, відрізуючи вуха й носи або пропускаючи крізь вербову алею чи там крізь шпіцрутени. Якщо жалоби не допомагали, то за покривдженими жовківцями ставали їх нові знайомі — козаки. Щонайгірших пакісників закатруплено за містом так, що й дійти було годі, хто й коли це зробив.
Тепер жовківці поопускали носи, бо їх протектор вертав на велику Україну.
Гетьманський ридван котився на північ.
Поруч гетьмана сидів Ломиковський, навпроти Орлик.
Ридван великий і вигідний, як хата. Дорога нерівна й болотиста, ридван хитався на ремінних пасах і, ніби колиска, колисав їх до сну.
Ломиковський позіхав, Орлик рукою загулював уста, щоб гетьман не бачив, що він не виспався.
На гетьмані не пізнати втоми. На його блідім обличчі вицвітали легкі рум'янці, в кутиках уст таїлася злобна усмішка, в очах огники грали.
Як минули останню хату і з садків виїхали на поле, гетьман рукою показав наліво.
Ломиковський і Орлик зирнули в вікно. Кількасот сажнів перед ними щось мріло, суєтилося, шуміло, ніби хмари, ніби дими, ніби ліс двигнувся з місця і йшов. Козацьким очам не важко було пізнати — військо!
"Бачите, панове?"
"Бачимо, милосте ваша!"
"Москалі з почестями випроваджають мене".
"І Танського полчани з ними".
"Бо Танський до москалів пристав. Підлабузнювався світлійшому, гадав, що мід лизати піде".
"Скуштує він московського меду! — завважив Ломиковський.— Я тому Танському здавна не вірив".
"Чимало таких. Але не гадаю, щоб він там великої слави зажив. Його полк без дисципліни. Не знаю, чи втримає його в руках".
"Додадуть 600 москалів".
"Почесний караул,— і гетьман усміхнувся.— Хотів я зразу провчити Танського і спротивитися. Але, гадаю собі, має хтось інший під команду Сінявського йти, так краще хай його посилають. Бо треба вам знати, хто такий Сінявський з Бережан. Пізнав я чимало тих панів і мушу сказати, що Сінявський не з кращих. Горда і пишна штука, а полководець з нього такий, як з мене архімандрит".
"Чому ж то вони таку нараду вашій милості роблять?"
"Питаєте? Щоб заспокоїти розгніваного гетьмана. Дурні, дурні! Гадають, що піддурять мене... Мазепа обид не забуває".
Через поле в напрямі тої дороги, котрою посувався гетьманський ридван, скакало два їздці. Один — на карому, другий — на гнідому коні.
Оба в зелених кафтанах з блискучими ґудзиками; на ногах високі чоботи, на головах трикутні капелюхи. З плечей на кінські зади спливали довгі плащі, наопашки вбрані.
Старший через груди мав голубу ленту св. Андрея, і по тім здалеку можна було вгадати, що це світлійший князь Меншиков. Не великий, не товстий, з гарним, солодко всміхненим обличчям, здалеку виглядав як хлопчик. Усміхом гетьмана вітав.
Гетьман наказав здержати карету. Виліз, а за ним Орлик і Ломиковський.
Їм подали коней. Гетьман ще не вспів ускочити в сідло, як до нього причвалав Меншиков, а за Меншиковим і той другий їздець, на гнідому коні.
Цей другий був хлопець літ 16, високий і худий, з вузькими грудьми, слаборозвитий. Лице його, над міру видовжене, з опуклим, нерегулярно збудованим лобом, виглядало старо й не гармонізувало з рештою тіла. Жовте, аж зеленкувате, робило вражіння тяжко схорованого і передчасно зв'яленого. Довге, темне волосся, обмокле на дощі, безладно спускалося на комір.
Годі було подумати, що це царевич Олексій, син Петра і його престолонаслідник. Не нагадував батька ні зверхнім виглядом, ні доведенням з людьми. Несміливий, ніби перестрашений, викликував скорше милосердя, ніж тую пошану, яка належалася будучому носителеві царського вінця.
Мазепа глянув на царевича і йому зробилося жаль того нещасливого хлопця. Пригадав собі його трагедію, добру маму і жорстокого батька. Батько маму насильно постриг у черниці. Син за мамою тужив. Шукав з нею стрічі. За те батько покликав його в Жовкву, щоб покарати.
І гетьман підскочив конем до Олексія. Поздоровив його. Царевич усміхнувся якоюсь лагідною і сумною усмішкою, від котрої оживилося, відмолоділо і покращало його негарне обличчя. Малі і круглі, як у риби, вуста ворухнулися, хотіли щось сказати, але нараз здавили в собі невимовлені слова і замовкли.
Царевич побачив, що Меншиков хоче говорити. Меншиков почав:
"Його величество, батюшка, наш наймилостивіший цар і повелитель, здоровить тебе, гетьмане Іване Степановичу, і бажає тобі щасливої дороги. Молить Бога, щоб ти без пригоди вернув додому, де на тебе чекають великоважні діла. Під опіку віддає тобі його величество Олексія, свого сина".
"Будь ласка, князю, передай його величеству цареві мою щиру подяку за його великоцінну пам'ять та за його добротливі побажання. Якщо Господь Бог не відмовить мені сил і здоров'я, постараюся сповнити завдання, яке вкладає в мене мій важкий уряд, на славу Бога, на добро народу і на вдоволення царя. З великою утіхою приймаю до відома, що його величество цар довірив мені свого сина, котрому я радо послужу як не чим другим, так своїм досвідом старечим".
Кажучи це, гетьман поклонився царевичеві, а той ще раз жалісливо всміхнувся і насилу зважився вимовити одне тільки "Спасібо!"
"А тобі, світлійший князю,— говорив гетьман, повертаючись до Меншикова,— щиро дякую, що потрудився нині і трудишся не раз ради моєї маловажної для тебе персони. Не знаю, як дякувать тобі!"
Меншиков зрозумів легку іронію, що окривалася в тім компліменті, але вдав, ніби він гетьманові слова приймає щиро до серця. Повернув коня і разом з царевичем, Мазепою, Ломиковським і Орликом під'їхав до війська, котре уставилося чотирикутниками на лугах і нивах, не жалуючи ні гарної трави, ні зеленого збіжжя, що пропадало під кінськими копитами і під вояцькими чобітьми.
Козаки стояли по середині, москалі по боках; ззаду, під ліском, декілька гармат.
Гетьман глянув і погадав собі: "Беруть наших у кліщі. Гадають цілу Україну такими кліщами здавити".
Козаки стояли свобідніше. Тільки передні з них мали однострої, темно-сині чемерки і шапки круглої форми. А там попадалися одяги, різного крою і цвіту. Видно, що полк був недавній і не добре ще зорганізований.
Москалі були в довгих темно-зелених кафтанах з червоними відлогами, одні — в камашах, а інші — в чоботях високих, добре вимащених. У всіх були довгі "скалкові фузії".
З трикутних капелюхів трьома струминками спливала цюрком дощівка. Дощ розмочив муку, котрою вони обсипали були своє довге волосся, і на кафтани стікало з нього щось подібне до рідкорозчиненого тіста.
Гетьман переїхав попри фронт і покликав до себе Танського.
"Полковнику Танський!"
"Слухаю вашої милості!"
"Під чиїм ти регіментом стоїш?"
Танський здивовано глянув, але подумав хвилину і відповів: "Під регіментом його милості гетьмана Івана Степановича Мазепи".
"Пам'ятай же, бо в тебе, як бачиться мені, не дуже кріпка пам'ять!"
Не дожидаючи відповіді, гетьман махнув на прощання булавою, військо відповіло голосним криком, в котрому годі було дослухатися слів, бо москалі одне кричали, а козаки інше, і гетьман, попрощавшись з Меншиковим, повернув у свою карету.
Меншиков повернув конем до війська, а Ломиковський і царевич подались до того відділу, що супроводжав гетьмана.
Орлик їхав біля гетьманової карети.
"Пилипе,— говорив до нього через вікно гетьман,— уважай на Олексія. Я його навмисне не попросив до своєї карети, хоч дощ і хоч жаль мені, що змокне хлопчисько".
"Він дійсно нужденне виглядає. Ніби жаліється кожному: miser et pauper sum".
"Бачиш? Навіть сином царя невелике-то щастя бути".
Дощ-капусняк накрапав чимраз густіше. Орлик поставив комір від своєї довгої непромокаючої бурки.
"А не запросив я царевича до своєї карети раз тому,— говорив далі гетьман,— бо знаю, що цар того не любить; він хоче, щоб син привикав до воєнних трудів, а по-друге,— тут Мазепа притишив свій голос,— бо мені треба буде повернути незабаром убік та поступити до одного двора. Розумієш?"
"Розумію, милосте ваша. Значиться, треба робити так, щоб царевич того не зауважив".
"Не інакше".
"А якщо він спитається, де поділася вашої милості карета?"
"Так скажеш тоді, що гетьман поїхав іншим трохи дальшим шляхом, але кращим і для важкої карети певнішим, і що під вечір нажене вас".
Орлик дивувався, як то скоро й легко приходять гетьманові усякі викрути на гадку.
Якраз тоді царевич минав гетьманову карету, бо Меншиков завернув був його на хвилину з дороги (мабуть, якісь тайні інструкції давав).
Мазепа оком знавця обкинув худорляву стать царевича, що творила сильний контраст до гарного, рослого і здорового коня.
"Півтора нещастя,— сказав, похитуючи головою.— Але на коні сидить не найгірше. Тільки, мабуть, йому і байдуже, чи це кінь, чи корова".
"Царевичеві, мабуть, цілий світ байдужий",— потвердив Орлик.
"Того сказати не можна. Він тільки іншими очима дивиться на світ".
"Це люди з двох інших планет".
"Але сонце для обох — Росія".
Орлик задумався. Нараз, повертаючися до гетьмана, сказав:
"У нас багато таких, що свого сонця не бачать".
"Заліниві,— відповів гетьман,— щоб дивитися на нього. У звірят, які в печерах живуть, заникають очі. Так і в них. Нехай собі сонце світить десь там у полі, їм до нього байдуже".
Карета перехилилася вбік і мало не перевернулася. Машталір здержав коні. В'їхали у велику баюру.
Гетьман озвався до Орлика:
"Нема нічого злого, щоб на добре не вийшло. Кажи Ломиковському, хай бере задню сторожу вперед і хай ціла валка їде. Нам доведеться польовими ,дорогами об'їздити це прокляте болото. Розумієш?"
"Розумію, милосте ваша".
Орлик рушив конем. Гетьманська карета постояла хвилину, а коли ціла валка, до останнього козака, сховалася в лісі, машталір повернув кіньми, виїхав на польову доріжку і пігнав до села, що лежало в придолинку, поміж гайками.