Сите Карпилове обличчя побагровіло, очі від гніву та здивування полізли на лоба.
— Ти хто? Як смієш піднімати руку на княжого тіуна? Та я тебе... Та я...
Він аж задихався. Рука шарила біля боку, намацувала рукоять меча. Парубійко відступив до хвірточки.
Але тут на допомогу Жданові прибіг Самуїл.
— Чекай, тіуне, заспокойся! Не гарячкуй! Не вихоплюй меча!.. Пощо тягнеш дівчину, аки пес? Пощо вдарив старого? Чим він тобі завинив?
Карпило випростався. Був він невисокий, але дебелий, крутошиїй, мов бугай. Ноги розставив, голову нагнув — бликав спідлоба.
— Хто ви такі, що я маю перед вами одвіт держати? Таті з широкого гляху! Розбійники! Та я накажу вас у яму кинути! В колодки забити! В залізні пута закувати! Я потягну вас до князя на суд або сам... ось цими руками... Хто ви такі?
Самуїл підступив ближче, витягнув з-за пазухи тугий пергаментний сувій з восковою князівською печаткою, що скріплювала тонкий зелений шнурок, і тицьнув Карпилові під ніс.
— Дивися, тіуне! Пізнаєш печатку князя Володимира? Той ошелешено закліпав очима. А Самуїл вів далі:
— Упізнав... От і добре!.. А тепер слухай: ти не зачепиш цих людей — ні діда Живосила, ні Любави — і пальцем! Ні сьогодні, ні завтра, ні будь-коли!
Карпило ще не знав, хто перед ним, але розумів, що сперечатися небезпечно, — у незнайомців листи з князівською печаткою! Таких краще не чіпати. Він винувато здвигнув плечима, пробелькотів:
— Зрозумів... Звичайно, зрозумів... Я хіба що? Хотів зла цьому старому та дівчині? Я ж — якнайкраще!.. По справедливості... По руській правді...
— По руській правді! — передражнив його Самуїл. — Де ж тут правда? І не пахне нею! Князь Ярослав, коли давав нам руську правду, то думав, що ми житимемо по правді серця, по совісті, а ти... А тепер іди і запам'ятай, що ми тут тобі сказали: ти Живосила і Любаву й пальцем не зачепиш! А борг свій я тобі, як тільки наступного разу завітаю до Глібова, сплачу. Мене звати Самуїлом...
Тіун глипнув спідлоба, глибше натягнув шапку і мовчки почвалав з двору. Пахолок поколивав за ним.
Дід Живосил просльозився.
— Спаси вас бог, добрі люди! Порятували нас із Любавою! Карпило — не людина, а звір, згноїв би мене в ямі, а Любаву... Страшно подумати, що було б з нею, коли б потрапила до рук того татя! Хай бережуть вас боги!
А Любава стояла збоку, злякана, зблідла, і своїми великими, темними як ніч, заплаканими очима вдячно дивилася на Ждана, і її пухкі тремтячі губенята тихо промовляли тільки одне слово:
— Жданку... Жданку...
Того ж дня, перед вечором, Самуїл і Ждан через Лядські ворота в'їхали в Київ. Місто лежало в білих снігах, а над ним пливли голосні звуки дзвонів — дзвонили до вечерні.
По одній з вулиць, що вели на Гору, вони піднялися до собору святої Софії, поминули храми Ірини та Георгія і завернули у бічну вуличку, що закінчилася тупиком. Зупинилися перед міцними ворітьми з дашком. Не злазячи з коня, Самуїл загрюкав у них списом. Ворота відчинились.
— Ти тут живеш, дядьку Самуїле? — спитав Ждан не без подиву, бо в глибині двору побачив високий двоповерховий будинок, складений із потемнілих від часу колод і вкритий ґонтом [16].
— Ні, тут живе мій вуй [17], боярин Славута, а я, дякуючи йому, по сусідству, поряд... Бачиш, хлопче, нам якнайскоріше треба зустрітися з князем Святославом, а боярин Славута буває у нього майже кожного дня. Нам же з тобою не так просто потрапити в князівські хороми... Зрозумів?
— Зрозумів... То ти, виходить, он з яких багачів, дядьку Самуїле! Сам купець, вуй — боярин... Кожного дня буває у князя!.. А ти ж такий простий — ну, як я, приміром...
— Е-е, хлопче, випаде зручна хвилина — розповім, з якого я роду, а зараз ніколи...
Грюкнули засуви — ворота розчинилися. їм назустріч підвівся молоденький служник.
— Дядько Самуїл? Ох, невчасно — боярин саме збирається до князя. Там сьогодні, кажуть, пир...
— З чого б то?
— Княгині Марії Васильківни іменини...
Служник провів їх до хоромів.
У великій світлиці пахло воском — на столі горіла свічка. Ліворуч від столу — полиці з книжками та згортками пергаменту. Вся права стіна завішана зброєю. Чого тут тільки не було! Мечі руські і шаблі половецькі, луки прості й клеєні, луки-самостріли й тули зі стрілами, бойові сокири, списи-копія й списи-сулиці, кольчуги і лати, шоломи і поножі... Жданові очі розбіглися, і він не відразу помітив господаря цієї кімнати, що стояв у напівтемному кутку і невеликою кістяною гребінкою розчісував сиву бороду.
Та ось він поклав гребінку на стіл і, широко розкинувши руки, вийшов наперед.
— Самуїле! От не чекав! Ти ж сказав, що вирушаєш до Путивля! І раптом — тут... — Він обняв Самуїла, тричі поцілував. Потім повернувся до Ждана: — Де ж ти роздобув собі такого супутника? Гарний парубок! Гридень? Чий?
Самуїл коротко розповів про все, що йому і Жданові довелося пережити за останній час. Показав листи князя переяславського.
Боярин Славута слухав, не перепитуючи і не перебиваючи. Був він вищий за Самуїла і трохи схожий на нього. Такий же високий крутий лоб, над яким безладно кучерявилося густе, покроплене сивиною волосся, прямий, з невеличкою горбинкою ніс та різко окреслений рот. Але разом з тим і відрізнявся від нього. Передусім — очима. У боярина вони були якісь незвичайні, в них і дивитися було страшно: здавалося, бачать тебе наскрізь. Сині, з голубизною, не великі, але й не малі, проникливі, розумні, вони ясніли, як щойно розквітлі блавати [18], і, хоча все в цій людині було незвичайне, привертали увагу передусім вони. А потім уже — гордо посаджена на міцні плечі голова, закучерявлене сиве волосся і така ж кучеряво-сива борода, а також міцні руки, від потиску яких Ждан аж скривився. "Нічого собі старий!" — подумав юнак, намагаючись визначити вік боярина: п'ятдесят йому чи шістдесят?
— І чого ж ти хочеш, Самуїле? Щоб я провів вас до князя?
— Так, вуйку. Діло дуже спішне. Ледве встигли вони вмитися, одягтися, причесатися, як ізнадвору почувся гучний голос боярина:
— Самуїле, Ждане! Час! Час!
До города Володимира, де знаходився княжий палац, йшли пішки. Київські вулиці кишіли строкатими натовпами людей. Поважно простували до церковних храмів багато вбрані боярині і купчихи в супроводі дочок, дітей, онуків, челяді, мчали озброєні вершники, човпли бабусі, гралися в сніжки хлопчаки, простягували руки за милостинею старці, поспішав трудовий люд...
Варта без суперечок і зволікань пропустила боярина Славуту і його супутників до князівського хорому, де вже стояли князі.
Славута вклонився. Самуїл і Ждан теж схилилися в низькому поклоні.
— Князь Святослав і князь Рюрик з княгинями, — шепнув купець. — А то їхні сини, дочки, внуки...
У Ждана від багатства і блиску зарябіло в очах. Чи думалося йому, що зі смердючої вежі кочовика доля перенесе його раптом у князівські хороми, що він, колишній кощій [19], раб половецький, розмовлятиме з великими київськими князями?
Князі з родинами вже були готові до виходу. Миготіла при світлі свічок золотом і сріблом парча, поблискували золоті жіночі прикраси, темніли, як кров, князівські корзна [20].
Святослав і Рюрик стояли посеред хоромини. Видно, про щось говорили. Святослав — високий, поважний, сивоголовий, з великим гачкуватим носом; Рюрик — молодший, чорночубий, середній на зріст, бистроокий, рухливий і, видно, запальний. Вони разом замовкли і повернулися до Славути.
Славута розповів про вторгнення Кончака, а Самуїл простягнув листи переяславського князя Володимира. Прочитавши їх, князі перезирнулися.
— Що будемо робити, княже? — спитав Рюрик.
— Гадаю, треба покарати Кончака. Занадто зазнався, загордився він... Треба провчити його та й інших ханів заодно, бо вже знесли все Посулля, а незабаром і до Києва доберуться. Князь Володимир скаржиться, що зовсім знелюдніла Переяславська україна і люд зубожів...
— Справді, йому найбільше дістається від половців.
— Гадаю, треба негайно збирати князів і рушати в похід, — твердо сказав Святослав.
— Я теж такої думки.
— От і гаразд. Тоді закличемо князів Ярослава, Ігоря, Всеволода Трубчевського, Святослава Рильського і, поки не розтали сніги, вдаримо на поганих!
— Я буду готовий через три дні, — погодився Рюрик. Святослав повернувся до Самуїла і Ждана.
— Дякую тобі, Самуїле, і твоєму молодому супутникові за таку важливу звістку. Не раз ти прислужувався мені і всій Руській землі — попереджував про напади, викуповував полонеників, був моїми очима і вухами в далекій Половецькій землі. За те я завжди був вдячний тобі, а нині відшкодую твої збитки. Та й не обминемо ми з князем Рюриком нашою милістю і твого друга...
— Ждана, — підказав Самуїл.
— Якщо Ждан захоче залишитися в Києві, то я візьму його до своєї дружини — він кмітливий хлопець і з нього вийде сміливий воїн. А якщо не захоче...
— Я хотів би повернутися в Сіверську землю, — вклонився юнак.
— Похвально, що ти так любиш нашу Сіверщину... Я теж севрюк... Тоді я попрошу князя Ігоря, щоб узяв тебе на службу, йому потрібні, як і мені, гарні сміливці.
— Дякую, княже.
А тепер, якщо бажаєте скуштувати князівські учти, прошу в гридницю, будете моїми гостями. Славуто, проведи їх!
Самуїл і Ждан схилилися в поклоні.
4
Гридниця, велика мурована зала, прибудована до князівського палацу, вже гула від багатьох людських голосів. За довгими, в три ряди, столами сиділи бояри з бояринями, духовні особи, воєводи з жонами, значні княжі мужі та гридні.
Славута посадив Самуїла та Ждана в кінці столу.
— Кузьмище, — звернувся він до патлатого немолодого гридня, — приглянь за моїми хлопцями. Щоб у них і тарелі не порожні були і щоб не скучали вони тут! Бо ж я маю бути біля князів...
— Боярине! — загув, як у бочку, старий гридень. — З Кузьмищем не пропадуть — буде і в розі, буде і в блюді! Та й Стоян мені допоможе в цьому! — І він штовхнув ліктем свого молодого сусіду. — Так що йди, боярине, і не турбуйся! Все буде гаразд!
Тим часом стольники і чашники закінчили носити
страви, стали з рушниками за спинами гостей. Шум щодалі посилювався — наближався час трапези.
І раптом усі замовкли. До гридниці ввійшли князі та княгині з сім'ями.
Гості встали, схилили в поклоні голови і так стояли, аж поки ті не всілися на свої місця, на підвищенні, за поперечним столом.
— Братіє і дружино, — сказав Святослав, — сьогодні будемо веселитися, бо є тому причина — іменини нашої княгині Марії Васильківни.