— Я не те що довго, дня не зможу без тебе.
— Кажу ж, ми ще сперечаємося.
— Усе зроби, аби подолав кметів своїх і лишився. Хай потім... Хай колись, як приживуся у вашім роді та звикнуся до роду, а зараз не полишай, бо пропаду без тебе.
— Правда?
— Атож. Ти єдиний нині, на кого можу звіритися, за ким живу і збираюся жити. Не стане тебе — не буде в мене й захисту-опори.
— А кревні?
— Вони віддали мене тобі і тим відрізали від себе, сказали: "Віднині належиш іншому родові".
— Тоді я тим паче опиратимусь і перечитиму намірам кметів. Чуєш, утіхо моя, тим паче!
Мабуть, повірила, бо ще рвійніше ніж будь-коли, обняла Завергана і тим сказала Заверганові: "Ти не пошкодуєш, що вчинив так. Небо свідок тому: не пошкодуєш!"
Обіцянка та зробила твердішим у намірах та діяннях і завергапа. Вийшов другого дня перед кметів і сказав:
— Говорили доста. Настав час визначити, що вдіємго. Хай кожен встане і скаже.
Майже повен був: скажуть не те, що хоче, і не тому, що звикли діяти наперекір ханові, що забракло па старості літ глузду. Випні не звичка і не глузд, винна убогість, котру пустив за кутригурськиіі стіл вітець його та й залишив гостею на довгі літа. А ще винен він, молодий хак кутригурів. Бо нічого іншого по вигадав по смерті вітця, зголосився, не помисливіші, з кмстями і пристав до поради кметів: земля кутригурська по може вже прогодувати всіх кутригурів, слід шукати іншу. А коли так, вишукаймо серед нас бувалих та мудрих і пошлімо їх у світи шукати іншу землю — ту, що позбавила б убогості, винагородила б статками і благодаттю.
Воно ніби й так: збіднів стсіг, не тоіт, що був колись. До всього й літнє сонце смалить нещадно. Хай не щоліта, все ж доволі часто вигорають даровані землею трави, а не стає в степу трави, не стає й поживи для комопсії, корів, овець, ширяться пошесті і настає падь. Та ба, й посланці не потішили знахідками. Три літа ходили, вдаючи із себе калік перехожих, а виходили мало. "Ліпшої землі, як при Дунаї, — сказали, — немає, хаііе. То не земля — дар Неба. Одна біда: обсаджена вона. Коли хочемо сісти на ній, мусимо йти і брати силою або ж проситися в імператора в підсусідки. Він дозволить оселитися, коли візьмемо на себе повинність берегти обводи його імперії від вторгнення слов'ян".
Колись засумував би, чуючи такі звіди. Тепер же, після розмов із Каломелою і своїх намірів щодо Каломели, збудився втішено і воспрянув духом: ось ті перепони, що змусять кожного, хто має здоровий глузд, утриматись від походу. Бо хто з супротивно мислячих зважиться змагатися з такою силою, як ромейська, кому спаде на думку піддаватися під ромсїв, бути колонами в них чи й рабами із вдячності за те, що дозволять жити на щедрій злаками землі?
Наперед не виривався, ждав, що скажуть кметі. Та не діждався сподіваного. Слово взяли інші звідуни й додали до того, що чули вже від їхніх содругів: ромеї ув'язли в затяжну січу, мають намір підкорити собі Західну Римську імперію. Коли кутригурп справді націлилися йти за Дунай, мусять скористатися нагодою і йти зараз. Склавини, до речі, роблять це і дуже успішно: йдуть до Іллірика всіма своїми родами, добувають оружно землю й сідають на пій.
Отоді й заговорили кметі.
— А ми чим гірші? Чи в нас не доста сили, щоб відтіснити ромеїв з Придупав'я і сісти при Дунаї? Іти — і тільки! Зніматися всіма родами і правитися до Мізії, а то й далі — у Фракію!
— Це нагода, братове! Користаіімося нею і йдім! Другої такої може й не буде.
— А що буде, коли в ромоїв відшукається сила, що витурить нас звідтам? — перечили їм обачніші. — То могутня імперія, кметі. Не забувайте про те.
Зчинилась суперечка. Одні стояли па своєму, інші — на своему: пощо зривати з ііасіїджспих місць роди; хай лишаються па Опгулі, а вої підуть і добудуть для них землю. Чи тоді, як добудуть та утвердяться, не можна буде пересилитися?
І ті, і другі вдавались до хапа: скажи, достойний, що це так, що правда на нашому боці. Та хап відмовчувався. Бачив-бо: кметі не поділилися ще так, щоб гору взяли одні чи другі, а крім того, брав під сумнів те, що казали одні, брав і тс, що казали другі. Щось він не помічав, будучи на обводах, аби люд так дуже знемагав, терплячи безліття, чи почував себе стісненим, аби зрікався, гнаний убогістю, землі батьків своїх. Бачив інше: стііібищапи возвеличували хана за те, що замирився з утигурами і тим замиреппям утвердив їх у мислі: час класти край кочівлі. Доки тинятимуться по світу та шукатимуть ліпшого місця на землі? Чи не пора замиритися з усіма іншими сусідами, приглянутись, як живуть осідлі, та й самим сісти вже, множити на дарованій богами землі роди свої?
"Це вам, кметям, всього замало, — чув себе обуреним Заверган. — Це ви прагнете походів і наживи в походах. То так і скажіть. Пощо згадувати бозліття і накликати його на себе?"
А проте не поспішав казати це вголос.
— Не галасуйте всі, — підніс над собою руку. — Настав час стати на твердій мислі. Кажіть її кожен окремо. Мій рішенець визріє лиш після того, як знатиму ваш.
Кметі не скоро вгомонилися. Зрештою, видно, домовились між собою і виставили наперед найстаршого — Котрагіга.
— Я був би тричі проклятий родом своїм, — сказав вій, — коли б забув про здоровий глузд і зголосився з тими, які ладні знятися з усіма пожитками, з дітьми та старинею і йти, не відаючи куди. Твій, хане, дід — хай буде благословенним ім'я його, яко ж і пам'ять про нього — казав свого часу: "Не той одважний, що може стати з сильнішим за себе па прю, а той, хто певний, що здолає його". Отож раджу покладатися спершу на мудрість, а потім уже па одвагу. Не потурай тим, хто не думас, ідо робить.
Другим підвівся і попросив слова Коврат, вірний побратим і найбільш наближений до хана кметь — кавхан.
— Кажи, Коврато.
— Скажу. Я теж був би тричі, проклятий родом своїм, коли б забув про його біду і став зважати на то, що можу бути потятий у січі за землю обітовану. Не забуваймо: йдеться не лише про хліб насущний, йдеться про життя або смерть люду кутригурського. Той, кому видається нині, що не те кажу, завтра сам узрить, що я казав правду. Роди знемагають, кметі! Від суховіїв, спеки, падежу. А коли так, чи треба уподібнюватися зайцю, що тукає куща ітаптрттотт;ого мудрістю? Усі, хто чуп тут .іиідуиіш, yuuitiiuлися: багата на злаки і всі інші дари земля є, більше того є слушна пагода прийти і сісти на пій володарями. Скажете, у нас не така сила, як у склавший? Так і землі ж нам треба склавшіам!
Маєш! Від багатьох сподівався почути таке, тільки по від Коврата. Невже збився з путі й повірив, що хан саме так хоче? Прокляття! За ним багато хто стоїть, можуть вчяти гору над поміркованішими.
Покон не дозволяє ханові перечити радним, ба навіть виказувати свою прихильність чи неприхильність до їхньої речниці. Одначе, коли висловляться всі, мусить підвестися й сказати своє слово — таке, щоб всіма сприйнялося і всіх утвердило в хановій правоті. На що пошлеться, дошукуючись того слова, коли більшість мислитиме інакше? Назве ту більшість недостойними бути привідцями в родах? А чи личить йому, молодому ханові, виставляти себе так перед кметями?
"Чому ж тоді їм личить виставляти мене перед усіх безтямком і вважати за безтямка? Еге, чому?"
— Усі висловилися? — підвівся і став на повний і не набагато менший, ніж у Коврата, зріст.
— Усі!
— І сказали, що хотіли сказати? Мовчання.
— Питаю: чи все сказали, що хотіли сказати?
— Та ніби ж усе.
— То слухайте, що я скажу. Поділяю наміри ваші поліпшити долю люду кутригурського. Поділяю й ту, всіма сподівану, мисль, що зараз є нагода піти за Дупай і сісти на ліпших, ніж маємо, землях. Та по поділяю всього іншого, кметі, і найперше пе поділяю поспішності. Кажете маємо знятися родами своїми і йти з усіма пожитками негайно. Л я питаю: як же цс ми знімемося й підемо з дітьми, родовою старинею, пожитками, що є в кожному роді, на зиму глядячи? Чи встигнемо і землю взяти па меч і сулицю, і стійбища розбити в одібраній у ромеїв землі, і про тепло в наметах подбати? Стужі там такі ж люті, як і тут, на Онгулі, і поживи для себе, комопей, товару, що є в кожному роді, теж треба буде не менше, ніж тут. А ще хотів би знати й таке: посягаємо на Задунав'я і забуваємо чомусь, що перш ніж вийти в ромейські землі й утвердити себе в них, маємо пройти по антській землі. Чому ніхто з вас не замислився, як пройдемо, коли анти сіли вже на самому Дунаї й перекрили колпсь доступну всім гостипну цуп"? З мечем і сулііцсю? Л чи етапе в пас сплп і па аптів, і на ромеїв? Не етапе, кметі. Отож і гадаю собі: коли вже ми націлилися йти в ромейські землі, спершу маємо піти до антів та скласти з ними ряд па мир і злагоду. Без того похід наш у ромеї не буде успішним і пожиточним.
— Досі ж всі ходили за Дунай та з-за Дунаю і по питали згоди.
— Досі — так, а віднині не ходитимуть. Кажу ж, апти стали там ратною силою, сподіваюсь, розумієте, що то по так собі.
Кметі, мабуть, не сподівалися такого — знов загомоніли. Та гомін їхній не обіцяв уже бурі.
— Хто ж піде з сольством? На кого покладемо повинність ублагати антів, аби дозволили іти через їхню землю з миром?
І знову викликався говорити Котрагіг.
— Сольство, як і всю виправу, очолюй, хане, сам. Ти двічі вже явив нам мудрість свою, гадаємо, являтимеш її і далі.
За сим разом ніхто не зважився перечити старому, окрім самого Завергана.
"А цього я й не хотів би брати на себе, кметі", — подумав, щоправда, вголос нічого не сказав. Як би там не склалося, сольство не триватиме так дуже вже довго, лише зиму наблизить. А за зиму встигне набутися з Каломелою і вгомонити Каломелу. Вона тямковита в нього, мусить зрозуміти: більшого домогтися від кметів несила, принаймні зараз.
V
Відгриміли бубші, відспівали сопслі й у стольпому городі тиверців. Два літа тому — одні, учора — другі. Від тих, перших, лишилася у князя Волота всього лиш приємна згадка, від сих — і відчуття видимої присутності. Воно й зрозуміло: ті гриміли й виспівували давно, ці — учора. А проте знає, певен: пе лише свіжість вражень має вагу. Відчуття дотримання даної колись обітниці — також. Апо, хіба не казав собі і раз, і вдруге, і вдесяте: "Клопіт — клопотом, устави — уставами, а про те, що обіцяв Малці, не забувай".