Тренування на плесі. А чи не шукають вони Папушину рушницю?
…Безлюдне плесо у плавнях. На піщаному острівці за кущем верболозу сидить Бурмило у широченних кумедних трусах, схожих на жіночі. На ногах у нього ласти. У роті трубка акваланга, до лиця він припасовує маску. Пирхає, як кіт, — носяра заважає. Крізь скло маски заглядає Бурмило в брошуру, яку держить у руках, — звіряється з інструкцією. Поруч — одягнений Книш. Ось Бурмило одклав брошуру. Пішов до води, чіпляючись за землю ластами і спотикаючись. Геп! — упав. Підвівся. Не випускаючи з рота трубки, щось гуде, мабуть, лається.
Зайшов у воду. Пірнає. Над водою якусь мить дригаються худорляві волосаті ноги у ластах, потім зникають. Нема Бурмила, тільки жмурки по воді пішли.
Книш пильно дивиться на воду. Секунда, дві, три… Аж ось з'явилися на воді бульбашки, бульбашки, бульбашки… Рраз! — і вигулькнула Бурмилова голова. Гарячково зриває Бурмило маску, трубку. Одпирхується, одпльовується. Важко дихаючи, вилазить з води.
— Ху… Ху… Тьху!.. Тьху! Трохи не втопився. Ху-у–у!.. Не можна мені ще на глибину йти. Небезпечно. Потренуватися спершу добренько треба. Адже там метрів шість, а то й усі вісім буде.
— Авжеж, авжеж… Потренуйся. Аякже! — заспокоює його Книш. — Але ти здорово. Діло піде! Якби я так міг…
— Да, нелегка, виявляється, це штука. Воляче здоров'я треба, — набиває собі ціну Бурмило.
— Зате потім… Потім ти мені чоботи цілуватимеш. Життя як у раю буде, — Книш клацає пальцем по шиї і гигикає. Бурмило теж гигикає у відповідь.
І не знають ні Книш, ні Бурмило, що ми в Явою все—все це бачимо й чуємо. Ми причаїлися в очереті по той бік плеса і спостерігаємо. По черзі ми передаємо один одному старий польовий бінокль мого тата. Хоч бінокль і сліпий на одне око, а у другому скельця подряпані й більмуваті від часу (татові іще у війну, як він був пацаном, подарував його офіцер-фронтовик), але все-таки це бінокль, шестикратний, і у шість разів наближає об'єкт спостереження.
Нам пощастило: на другий же день після приїзду з Києва ми "взяли слід" — вистежили, як Бурмило і Книш подалися у плавні, і собі нищечком за ними на плоскодонці.
І от спостерігаємо.
— Слухай, — шепоче Ява. — А може, вони по оту рушницю стендову пірнають, що тоді Папуша втопив?
Я непевно здвигую плечима, не відриваючи бінокля від очей (зараз моя черга). і згадую про ту стендову мисливську рушницю.
Правду кажуть — мисливський тут рай, у наших плавнях. Плавні у нас знамениті. Починаючи від нашого села, на багато-багато кілометрів тягнуться вони на південь. Як заїдеш, куди оком не кинь — всюди плавні від обрію до обрію. Плеса межуються з трясовиною, вкритою купинами, з острівцями, що поросли осокором і вербами. Але в основному плавні — це очерети, очерети височенні, триметрові, непролазні очерети. В тих очеретах люди прорізали так звані "стружки" — вузькі звивисті коридори чистоводу, по яких можна проїхати човном. Заблудитися в тих стружках — раз плюнути.
Недарма під час війни плавні наші були партизанським краєм. Сотні партизанів переховувалися тут, і німці нічого не могли з ними зробити.
А дичини в плавнях — як комашні, аж темно. І крижні, і чирята, і лиски, і бекаси, і дикі гуси… Чого тільки нема.
Уявляю, скільки мисливців понаїде цього літа у серпні на відкриття полювання "по перу". І ті, звичайно, приїдуть, київські, що завжди приїздять.
Отой довготелесий чорнявий Олесь, що власну "Волгу" має. І лисичкуватий, як зве його дід Варава, Гонобобель — гостроносенький, дрібнозубий, з великими вухами, в окулярах — справді схожий, чомусь на лисичку. І опецькуватий, кругловидий немолодий уже Папуша. І огрядний лисий Бубченко.
Всі вони кандидати у якісь науки. Що таке "кандидат", ми добре знаємо. Явина мати була кандидатом у депутати районної Ради. Її біографія з фотографією висіла на стіні нашої школи. Та це було недовго. Пройшли вибори, і Явина мати стала депутатом. А ці третій рік приїздять, і все іще кандидати.
— Щось довго їх не вибирають, — казав Ява. — Мабуть, не дуже вдатні до наук. Як ми з тобою.
— Мабуть, — погоджувавсь я. От і на цей раз, певне, приїдуть київські кандидати. І, звичайно, знову зупиняться вони у діда Варави. Вони знають, у кого зупинятися. І звечора за давньою мисливською традицією питимуть горілку, і розповідатимуть різні мисливські історії, і співатимуть пісень, і кепкуватимуть один з одного. А вдосвіта дід розбудить їх, і вони посхоплюються — заспані й наче хворі. Поквапом збираючи свій мисливський реманент, будуть кривитися від головного болю, труситися від ранкової прохолоди і стогнати. А Бубченко взагалі не захоче вставати. Накривши лице капелюхом, він хрипло буркотітиме з-під нього сонним голосом:
— Лягайте! Чого ви посхоплювались! Ніч надворі. Не встигли повкладатися — й уже… Адіоти… Хр-р–у, — і одразу перейде на хропака.
Вони довго розштовхуватимуть його, він брикатиметься, говоритиме: "ідіть, я вас дожену", — нарешті лайнеться негарним словом і встане. І вирушать вони у плавні. Дід на довбанці, вони на плоскодонках. Дід тільки й робить, що стоїть і жде їх. Бо вони не їдуть, а зигзагами кривуляють по воді: з лівого борту гребонуть — човен праворуч пливе, з правого гребонуть — ліворуч пливе, і так увесь час. Дідова ж довбанка — як по струнці йде. Ох і довбанка у діда Варави! Легка, мов пір'їна, летить по воді, як птиця, як оті нові кораблі на підводних крилах. Але всидіти на ній, крім діда, мало хто й міг. Дуже перекидиста була довбанка. Пливеш на ній, наче по дротині йдеш, — весь час балансувати треба.
Позаторік на відкриття полювання мисливців до нас понаїхало безліч. Човни одразу всі порозбирали. А київські запізнилися — аж уночі приїхали. Не дісталося їм човнів. Одна дідова довбанка лишилася. Що робить?
— Удвох на цій довбанці їхать годі й думати — потоне, — сказав дід. А то можна було б порозвозить на місця.
— Так по одному можна переїхать, — каже Гонобобель.
— Абсолютно правильно, — спокійно зауважив дід. — А звідти хто човна буде переганяти?
— М-да, — глибокодумно промимрив Гонобобель.
— А якщо пацанів використати? — сказав довготелесий Олесь (ми якраз тут-таки стояли).
— Ще потопите мені пацанів, — буркнув дід.
— Та ні! Чого там! — вихопилося в мене. — Ми ж легкі. По черзі будемо перевозити. А як і перекинемось, то ви ж знаєте, як ми плаваємо! Як вутки!
— Ну що ж, спробуйте, — погодився дід. — Тільки роздягніться, хлопці. Бо таки, мабуть, доведеться скупатися.
Оскільки я перший вискочив, то й перший перевозив. Перевозив Олеся. Ну, перевозив, мабуть, не те слово, бо перекинулися ми біля самого берега, навіть не встигли од'їхати. Тільки він сів, тільки почав умощуватись, як ми вже й перекинулись. І хоч коло берега було зовсім мілко, Олесь примудрився зануритися у воду з головою.
— Клята довбанка! Душогубка, а не човен! Хай їй біс! — лаявся він, вилазячи на берег і обтрушуючись, як собака.
Товариші сміялися, а Папуша сказав (він говорив, широко розтягуючи губи, а разом з ними й слова):
— От вертля-ве! Зінське щеня-я! Всидіти не мо-же! Голки в штанях! Зараз я поїду, раз ти таке…
І поліз у довбанку.
— Ви сідалом, сідалом прямо на дно сідайте, — радив дід.
Але на дні довбанки була вода, і Папуша не хотів замочити штанів.
— Це ще сідало так застудиш, — сказав він, поклав поперек бортів дощечку й сів на неї. Дід подержав довбанку, поки ми не всілися, а тоді одіпхнув нас од берега. Я обережно почав гребти, і ми поїхали. Папуша сидів прямо, як перший учень за партою. На колінах обома руками тримав рушницю, батансуючи нею, мов канатоходець.
"Добре сидить, доїдемо", — подумав я. Ми вже були якраз на середині ріки. І тут над нами низько-низько з шумом пролетіло троє крижаків. Папуша враз сіпнувся, скинув рушницю (мисливець він був дуже азартний), та вистрелити не встиг, — ми втратили рівновагу. Човен почав хилитися-хилитися набік.
— Дядьку! — кричу. — Пильнуйте, перекидаємось!
Він тільки рукою по воді — плюсь, плюсь, плюсь…
Та хіба рукою за воду вдержишся? Бовть! Останнє, що я бачив, — це як новенькі резові чоботи з довгими халявами мелькнули в повітрі, і вода зійшлася над нами Я одразу виринув і схопився за перекинуту довбанку. Через якусь мить з води вигулькнула Папушина голова — обличчя не видно: мокре волосся до підборіддя все заліпило.
— Ружйо! — булькнув він і знову зник під водою — як поплавець, коли клюне риба.
Тоді знову вигулькнув, знову:
— Ружйо!
І знову під воду.
— Що там у вас? — весело загукали з берега.
— Дядько рушницю, кажеться, втопили! — загукав я у відповідь.
Тут і Папуша зовсім уже виринув і, одпльовуючись, проридав:
— Упусти-и-ив! Стендове! Ціни нема!
Ледве ми з ним до берега добрались — я довбанку і весло перед собою пхав, а він… Я вже боявся, щоб він з горя сам не потонув. Пливе і стогне:
— О господи! Таке ружйо! Таке ружйо!
На березі дід почав заспокоювати:
— Нічого, витягнем! Оно хлопці пірнуть і витягнуть.
Спорядили нас. Попливли ми. Пірнали-пірнали — нічого не витягли. Дно замулене, затягло у мул рушницю, хіба знайдеш?
Поки ми пірнали, дід Варава заспокоював Папушу, а коли не знайшли, дід розсердився на нього — наче Папуша не свою, а його, дідову, рушницю втопив:
— А чого ви, дурний, сіпались? Чого сіпались? Було б сидіти спокійненько! Їхать, раз везуть! Так не — крижаків йому захотілось. Першому. Ще ніхто не стріляв, а він уже, бач, сіпається. Таку дорогу вещ утопить! Хіба можна вам рушницю довірити! 3 пукалки вам стріляти, а не з рушниці.
Папуша винувато мовчав, і не виправдувався, і не ображався, що дід його, кандидата, лає, як школяра. Дід часто на полюванні під гарячу руку і лаяв, і кепкував з них, і вони ніколи не ображалися. Невигідно їм було ображатися. Дід Варава знав плавні, як свою кишеню. Під час війни був він тут у партизанів провідником — "головним лоцманом", як його тоді називали і всі мисливці знали: як поїдеш з дідом на полювання, ніколи без дичини не будеш.
Скільки не приїздив після того Папуша, завжди гірко зітхав, згадуючи свою "дорогу утопленицю" (він говорив про неї, як про живу істоту, з ніжністю і сумом). А коли "мазав" — кидав на землю свою теперішню "тулку" і трохи не топтав її ногами, вигукуючи:
— Клята лушня! Хіба це ружйо! Голобля нестругана! Лопатилно! Ех, якби жива була моя утоплениця! Хіба б я пропуделяв того крижня!
Все це свідчило, що рушниця та була справді дуже цінна річ і пірнати по неї варто було.
— Ну, а що ж тоді значить отой "вермахт", "подаруночок від німців"? сказав я.