Покине, було, гребінь, візьме дитину на руки, пригортає, обнімає, обливає слізьми, промовляє до його. А мале дитя, дивиться на матір, було, й собі скривиться, надме губенята та й розіллється слізьми, як старе. А було, як прийде неділя або свято, як тільки бовкне дзвін, Ганна поперед усіх іде до церкви. Надворі негода та темна ніч, вітер віє, а Ганна не вважає, йде до церкви. І десь у темному куточку однісінька в церкві, тоді як дяк читає на криласі, вона б'є поклони та молиться за свого чоловіка.
Тим часом порожніє в хаті, пустіє і в коморі, і на дворі, бо, сказано, без хазяїна двір плаче. А на долю жіночу зостались кочерги та веретено. Чи багато ж закрутиш тим веретеном? Гіркий хліб вдови й сироти! Од його недалеко до голодної смерті. І почала Ганна потроху спродувати дещо з хазяйства. Не стало сіна й соломи: треба корову продавати. А корова худа-худа, насилу на ногах стоїть! Боки позападали, шерсть стала щетиною, ребра хоч полічи, ноги як цівки, звісно, як зимою мужича скотина. Зводять її навесні дрючками з місця.
Вивела корову на ярмарок. Оглядають жиди корову з усіх боків та дають таку ціну, що Ганні аж сльози навертаються на очі. Нігде дітись! Горе та нужда кругом. Продала, як дурно оддала!
Спродала Ганна, що було зайве в скрині, деякі хустки старої покійниці, деякі спідниці. Нічого так їй не було жалко, як тих рушників. Повиймала з скрині, розіслала по всьому столі, розвішала на образах, на стінах, щоб хоча надивитись. А рушники все гарні, біло-біло убілені, повишивані орлами та червоним хмелем. Одійшла Ганна, підперла голову рукою, оглядаючи рушники, згадала своє дівоцтво:
— Рушнички ви мої повишивані! Чи я вас не вбілила, що обдарила вами свою долю й недолю, своє щастя й безталання! Я вас пряла, ночей недосипала, білила вас в зеленому лузі під червоною калиною; вмочала вас, як почав соловейко щебетати. Давала я вас милому, а, знать, моя недоля тоді між старостами в хаті стояла!
Рушнички ви мої, шовком переткані! З вами я ждала свого милого, чорнобривого; розстеляла вас при повному місяцеві, щоб мій милий був гарний, як місяць на небі, щоб життя моє було ясне, як ясні зорі. Не продам я вас зроду-звіку!
Тільки мені й радості, що гляну на вас та згадаю своє дівоцтво, своє женихання, своє залицяння. Не продам вас, не продам!..
V
Хмарна осінь надворі, смутно в Ганниній хатині. Ганна сидить за гребенем та думу думає. В хаті тихо, як у пустці. Кіт сидить на печі, заплющивши очі, півень присів під полом, дрімав, опустивши крила. Навіть дитина сиділа тихо, не пустувала, задумалась й голівку схилила. Сумують стіни, сумують вікна позаплакувані, сумує, неначе думу думає, піч...
А тим часом разом у трьох вікнах майнула жіноча голова в червоній хустці. Неначе разом рипнули сінешні й хатні двері, і серед хати перед Ганною, як блискавка впала з комина, стала Марина.
— Добривечір тобі, Ганно, в хату! — ляснула вона голосно, на всю хату, мов брязнула склянкою об землю.
Ганна аж затрусилась, неначе облита холодною водою. Дитина злякалась і заплакала. Кіт скочив з печі під піл, неначе його хто потяг дубцем, а півень засокотав, заляпав крилами й заспівав. Десь у кутку задзижчала муха. Весела Марина сполохала сонну хату; все живе в хаті знов ожило, прокинулось, зашуміло, загомоніло. По сумних стінах, по темних кутках неначе хвилями розлилась веселість, неначе промінь весняного сонця влетів у хату і разом блиснув на всі кутки. І піч глянула веселіше, і вікна дивились неначе світліше. Закрасила собою краса Маринина вбогу хату, неначе кущ червоної калини красить зелений гай. З того часу, як Ганна вийшла за Василя, між подругами неначе недобрий чоловік загородив стежку тином. Було, Ганна й зайде до Марини, то нелюба вже, нещира розмова була між ними!
Як же зосталась Ганна сама в хаті безталанницею, знов Марина пригорнулась до Ганни; взяв її жаль, як почула вона, що Ганна плаче, побивається одна-однісінька у своїй хатині! Не втерпіла — прибігла Марина!
— Молодице — задріботіла Марина. — Бійся ти бога або котрої святого! Зглянься на себе, — промовила Марина, повернувши Ганну до вікна і дивлячись їй в вічі. — Лице твоє змарніло, очі позападали, бліда ти як смерть. Де ж поділася твоя краса? Тінь твоя тільки сидить тут на днищі!..
— Бо сумую, та плачу, та працюю, ночі недосипаю, — одказала Ганна.
— Та нехай вона пропаде, ота іродова робота! Чи вже ж ти хочеш запакувати себе над цим днищем?
Як та метіль, вхопила Марина мичку з гребеня і швиргонула на комин; мичка зачепилась за тріски на комині і химерно простягла свою довгу бороду вниз, аж дитина зареготалась. Гребінь полетів під піл, днище загуркотіло аж на горище, вдарилось об крокви і гепнуло на стелю.
— Марино! що це ти виробляєш, наче маленька! Я не люблю таких жартів, — каже Ганна.
Червона, як жар, весела, як дитина, Марина вхопила Ганну за руку і почала, жартуючи, крутитись по хаті.
— Марино! навіжена молодице! — пручалася Ганна. — Сьогодні свята п'ятниця! Геть собі з танцями: не до танців теперички мені!
А Марина б'є тропака, та ще й приспівує:
Як я була молодою — преподобницею,
Повісила хвартушину над віконницею.
Хто йде, то кивне, а хто їде, моргне!
— Ганно! сестрице! Чи вже ж ти хочеш занапастити свій вік, марно стратити літа свої молоді; чи вже ж тобі не жаль своєї краси, лиця білого, брівок тоненьких!
— Нащо мені краса тая, коли нема мого Василя. Задля кого ж цвістиме вона? Нехай в'яне моє лице, западають мої очі, линяють брови, бо нікому дивитись на їх...
— Ож послухай, Ганно, мене, нерозумної! І Василь твій не загинув, нігде не дівся, може, швидко й прийде! А на світі не одні брови чорні, не одні очі горять вогнем. Одні брови чорні, а другі чорніші, одні очі горять вогнем, а другі палають, як полум'я, одно серце тепле, а друге тепліше.
Сама Марина зітхнула по своїй речі, бо згадала, що є на світі одно серце найтепліше, одні очі найчорніші, одна душа наймиліша.
— Богзна-що ти оце верзеш, Марино! — одказала Ганна. — Я тоді тільки щаслива, як піду до церкви та помолюся богу за свого Василя...
— А я й богові молюся, і на хлопців дивлюся! Мені шкода моєї молодої краси, моєї коси. Нехай цвіте, не марніє моє лице, не линяють брови! Нехай люблять мене хлопці молоді й хороші! Я молода, хочу всмак нажитись в світі, хочу бути щаслива і весела.
Ото мені щастя, Ганно, як я стою ввечері під вишнями та дожидаю свого милого, чорнобривого, як він свисне тричі за ставком між вербами, подаючи мені звістку. А в мене серце холоне й душа холоне! І добре мені, і страшно мені, аж прихилюся я до вишні... А тут чую, шелеснуло через тин, шелестить лист гарбузовий, гойдається висока кукурудза й соняшники. А милий випливає звідтіль, як ясний місяць сходить, наближається до мене, моє серце мліє, умліває... Чи то ж не щастя, Ганно, ввечері, обнявшись з милим, слухати, як щебече соловейко? Чи то ж не доля, як пригорне милий до свого серденька, як дивитись йому в вічі, цілувати його брови, його очі?
Марина положила обидві руки на Ганнині плечі і припала головою до її плеча.
— І годі. Марино, — одказала Ганна. — Не задля мене жарти та сміхи. Не задля мене чорніють брови та очі. Минулося моє кохання, моє женихання! Помандрувало моє щастя з Василем в далеку сторононьку.
— Але ж ти нажилася з милим, Ганно! А я пішла заміж за нелюба і не зазнаю такого щастя, як тобі судилося... Я й не накохалась, я й не навтішалась! Прощай, Ганно, — промовила Марина, — час додому. Приходь до мене, Ганно, завтра ввечері, побалакаємо, пожартуємо, розважимо себе трохи...
Густий осінній туман встає над лісом вечірньою добою. В селі тихо, на улицях пусто. Місяць світить, як через сито; вітер колише голими вербовими верхами. Марина дівчат до себе на вечорниці закликає:
— Дівчата-сестриці! прийдіть завтра до мене на вечорниці! Скучно мені, молодій, самій в хаті жити. Марно пливуть мої дні за днями, літа за літами! Постіль біла, стіна німа, ні до кого й слова промовити. Прийде день —журюся, прийде ніч —сумую. Приходьте, дівчата!
— Добре, Марино, прийдемо! — одказують дівчата.
— А я закличу до себе троїсті музики та наманю хлопців повну хату, і кімнату, ще й подвір'ячко! Тому кивну, тому моргну, і налинуть до мене, як орли, як соколи. Порозчиняю ворітечка, буду вас ждати, в вікна виглядати. Приходьте ж, дівчаточка!..
— Добре, Марино, прийдемо, прийдемо!.. Густий туман покотився яром; в селі ще тихіше; місяць насилу вигляда з-за густої хмари, неначе світить через густе полотно.
Марина, де не встріне хлопців, до себе на вечорниці закликає:
— Хлопці! завтра в мене вечорниці! Моя хата скраю, вона стоїть у вишнях, а двір у черешнях. Лихих собак не маю. Завертайте туди, хлопці, не минайте мене! Як минете мою хату — не займайте мене!
— Добре, Марино, прийдемо, як дівчата будуть! — одказують хлопці.
— То не гай, де соловейки не щебечуть; то не вечорниці, де дівчат немає! Моя хата, а ваші музики. Наша пляшка й чарка, наша вечеря, а ваше мед-вино, горілочка, маковники та медяники. А сама я молоденька, гуляти раденька! Не дивіться, хлопці, що на мені хустка! Серце моє дівоче. Личко моє не змарніло, брови не злиняли. Люблю співи, люблю жарти, люблю вус чорний, погляд орлиний!
Не лишайте мене, хлопці! Як минете мою хату, не чіпайте мене!
— Добре, Марино, прийдемо, прийдемо!
Місяць виплив з-за густого туману на синє небо; затих вітер і насилу шелестить сухим листям. І ясніше, і тепліше надворі. Марина Василя, найкращого парубка на все село, до себе на вечорниці закликає:
— Прийди, серце, Василю, завтра ввечері до мене! В мене буде дівчат, як зірок на небі; в мене буде хлопців, як макового цвіту на городі. Будемо грати, співати, танцювати, самих себе розважати. Прийди, серце моє!
Прийди, серце, Василю! Задля тебе приберуся, як на Великдень! Тричі вмиюсь з полумиска свіжою водою, надіну десять разків доброго намиста з дукачем, взуюся в червоні чоботи. Поберемось за рученьки, будемо по хаті походжати. Прийди ж, доле моя!
Прийди ж, доле моя! Буде в мене їсти й пити! Вечеря моя смачна, хата моя тепла.
Взяла Марина хлопця за підборідок, поцілувала тричі, аж одляски пішли попід вербами, і полетіла вітром попід огородами, а навздогінці за нею побігла по тину чорна тінь її.
Ввечері у суботу сумно та жалібно загув момотянський дзвін.