Вони їжу труїли біля старого дуба. Це сам Стрілець бачив. Він і стрілу пускав, щоб тебе врятувати.
А я повірив... Зміївнам повірив... Оха не розпізнав. Він і мого коня, вірного Добряна, забив отруєною стрілою, а потім і в мене таку ж стрілу пустив.
Не журися, Іване. Зажди мене тут. Я врятував тебе, я врятую і твого вірного коня.
Помчав Скороход швидше буряного вітру, розшукав коня Добряна, помастив йому рану водою — і кінь ожив.
Примчали потім вони обоє до Івана — мужицького сина. Скороход і запитує:
Що робитимеш, Іване, з королівським та Зміїним кодлом?
Піду тепер на них війною!
І все те чують і бачать Зміївни, сховавшись за кущем. Ось вийшла Юрза, майнула чорною хусткою — стала яструбом.
Вийшла з-за куща Мурза, майнула чорною хусткою — теж стала яструбом. Знялося двоє яструбів, полетіли до палацу. А в палаці гуляє король, гуляють імениті гості. Серед них і Змій. Серед них і дід Ох.
Хіба є в світі сила, що могла б мене здолати? — хвастає охмілілий Змій.— Був Іван — мужицький син, а де він зараз? Чорне вороння йому очі викльовує.
Ой ні, брате,— говорить, входячи до палацу, Юрза,— вороння йому очей не викльовує.
Живою водою його рани загоєно,— говорить Мурза.— Знову дужим і сильним став Іван — мужицький син. І йде він зараз проти всіх нас війною!
Що? Живий? Іван — мужицький син живий?
Він, ваша величність, знає про нашу змову. Тепер уже його не одурити. Хіба що силою знищити, спалити на вогні і попіл той по вітру розвіяти. Бо коли підійме він проти нас увесь робочий люд — горе нам буде!
— Я своє військо проти нього пошлю,— каже король.
— І я пошлю! — обіцяє Змій.— Я з своїм братом Водя-ником-Смертоносцем домовлюся, щоб і він своє військо до нашого приєднав.
Повернувся Іван з далекого краю і не пішов уже більше до королівського палацу, а повернув до кручі над морем. Праворуч тієї кручі лягли ліси дрімучі, ліворуч — простяг-лись яруги глибочезні. На кручі стоять Іван — мужицький син та його друзі, та кінь Добрян, що пасеться тут же. Всі 'стежать за Слухалом, що притулив своє вухо до землі.
А що чути праворуч, де стоять ліси дрімучі? — запитує в нього Іван.
Чую тупіт кінський. Чую брязкіт зброї. Це веде своє "ійсько сам король, щоб тебе завоювати.
— А що чути ліворуч, де простяглись яруги глибочезні?
Теж чую тупіт кінський, чую брязкіт зброї. Це веде Змієве військо найхитріший його слуга дід Ох.
Послухай і скажи, чи у палаці залишилася Олена, чи йде разом з королівським військом?
Чую, чую... по світлиці ходить, білі руки ломить... ридає Олена...
Ридає Олена... Помщуся їм, помщусь за кожну її сльозу.— І звертається він до Стрільця: — Друже мій вір--£ші, глянь на море, чи не видно на ньому ворожих кораблів?
Глянув Стрілець, сказав : " — Бачу на морі ворожі кораблі.
— Сьогодні, друзі мої, станемо до бою за правду проти зла, за волю і щастя трудового народу. Нехай же не здригнеться наша рука в смертельному бою. Нехай не буде віднині кривди, зла і насильства на землі!
Я йду до лісу! — каже Верни дуб.
Я йду до яру! — каже Вернигора.
І — Я біля моря стану! — каже Крутивус.
І — І ми з тобою, Крутивусе, разом станемо,— заявляють Скороход, Слухало, Морозко і Стрілець.
Шумить ліс, гойдається, стугонить, бо на тому коні, що жар їсть, полум'я п'є, їде зараз дід Ох. Стоїть Вернидуб,
готовий до бою; біля нього Іван — мужицький син на своєму вірному коні Добряні.
Починати? — запитує Вернидуб.
Зажди. Хочу в поєдинкові зустрітися з Охом. Просікою їде дід Ох, а за ним суне Змієве військо. Та ось
на коні Добряні вилітає назустріч Іван, викликає Оха на смертний поєдинок. Супротивник той виклик приймає.
Спинилося Змієве військо, стежить за небувалою битвою. Стежить за поєдинком і Вернидуб.
Бій у розпалі. Бій жорстокий, не на життя, а на смерть. Перемагає в цьому бою Іван — мужицький син, підпалює Охові бороду, знищує його вогнем.
— Тепер ти, Вернидубе, починай своє діло робити, а я ще хочу глянути на королівське військо.
Засукав рукави Вернидуб, заходився своє діло робити. То не буряний вітровал налетів на ліс дрімучий — то Вернидуб ламає вікові дерева, валить їх, винищує військо Змієве дощенту.
Глибочезний яр.
Яром іде військо, а попереду верхи на коні сам король з мечем булатним.
Починати? — запитує в Івана — мужицького сина готовий до бою Вернигора.
Ні, зажди, друже Вернигоро. Хочу з ним віч-на-віч у поєдинкові зустрітися. Він жадав моєї смерті, нехай же свою смерть побачить! — Та й помчав назустріч королеві, викликаючи його на бій. І король той виклик мусив прийняти, щоб не осоромити себе перед простими воїнами.
Люте стало обличчя в короля, та слабка в нього рука. Вибиває Іван — мужицький син королівський булатний меч. Ганебно, охоплений неймовірним жахом, утікає король з поля бою, але наздоганяє його богатир і знищує.
Вимчав потім Іван — мужицький син на гору, сказав:
— Тепер ти, Вернигоро, починай своє діло робити, а я ще хочу на море глянути.
Засукав рукави Вернигора.
То ж не землетрус вікову гору зрушив, то уп'явся в неї Вернигора могутніми руками та й посунув...
Летить каміння, летять глиби страшні на військо королівське, і воно під тією горою знаходить собі смерть.
А перед очима розляглося море. На кручі стоїть Іван — мужицький син, стоять Крутивус, Стрілець, Скороход, Слухало й Морозно.
Наближаються парусні кораблі з військом Водяника-•Смертоносця.
З кораблів б'ють гармати. Все ближче падають ядра, летять звідти ж смертельні стріли, та не долітають до берега.
Починати? — запитує Крутивус.
Починай.
Як майне він лівим вусом, як ударить по воді, мов батогом,— відразу заграло, запінилось море. Горами здіймаються хвилі морські. То зникають у тих хвилях, то виринають на гребенях парусні кораблі.
Майнув Крутивус правим вусом, ударив по воді,— знявся на морі ще більший шторм. Мов тріски кидає розбурхана стихія кораблі, ламає щогли, заливає водою.
Потопають, гинуть у глибокій пучині кораблі. Лише один ісорабель з відбірним військом не тоне, а наближається до берега. Що вже не робить Крутивус, а того корабля ніяк не може потопити.
Говорить Стрілець:
Бачу на кораблі Водяника-Смертоносця.
Ой Іване, проти цього корабля нічого вдіяти не можу.
— Дозволь мені, Іване, на бій з Водяником-Смертонос-цем стати,—озивається Морозко і виходить наперед.—Я тобі, Крутивусе, допоможу! — Та як розмахнеться, як швиргоне першу свою найзамашнішу хворостину,— білі гребені одразу так і застигли, зробившись крижаними.
Кинув другу хворостину,— ожеледдю вкрився корабель. А як кинув ще й третю,— знялася над морем хуртовина.
Глянув на таке диво Водяник-Смертоносець.
— До весни стоятиме корабель, доки крига не розтане. Тепер я спокійно можу в своє царство водяне повертатись.
А Морозко позбирав свої хворостини і знову море зробилося тихе та спокійне.
— Спасибі вам, мої вірні друзі, за допомогу. А тепер заждіть мене тут, я скоро до вас повернуся.
Свиснув Іван, і одразу з'явився перед ним кінь Добрян.
— Неси мене, коню, до королівського палацу! Помчав кінь, мов буря. Ось уже й палац королівський. Сад і озеро.
Ходить понад озером Олена. Почула тупіт кінських копит, обернулась, пізнала Івана. Кинулась йому назустріч, та де не взявся Змій-Жеретій, перехопив Олену, поніс з собою у височінь... Несе над кручею, де стоять Іванові друзі.
Першим помітив у небі Змія Стрілець.
— Гляньте, гляньте, Змій летить. І не сам... Олену знову ъикрав... Зараз його зіб'ю.
Стрілець уже тятиву натягнув, та вчасно зупинив його поміркованіший Крутивус.
Зажди! Стріла твоя разить без промаху. Змія заб'єш, що станеться з Оленою? Адже вона розіб'ється на смерть.
Розіб'ється... То що ж робити?
Треба буде до Змієвого царства вирушати. Пролетів Змій, а за ним у небі з'явився кінь Добрян.
Бачите, Іван за Змієм женеться...
Стоять друзі на кручі, дивляться, доки не зник Іван з очей.
А Змій перелітає через гори, туманами повиті; летить над лісами дрімучими, над урвищами глибочезними. Туди ж мчить і кінь Добрян.
Ось перед очима прослався шлях, а на шляху росте верба стара-престара, а біля тієї верби, озираючи небо, стоять Змієві сестри: Юрза та Мурза.
— Летить наш брат,— каже Юрза.
— Бачу, слідом за ним скаче на коні Іван — мужицький син. Брат таки заманув його до нас у пастку. Заховаймося ж, сестро.
Ховаються Зміївни у засідку, беруть луки і стріли.
— Я влучатиму в коня,— каже Мурза.
Пролітає над вербою Змій. Мчить, наближаючись сюди,, не помічаючи Зміївен, Іван. Стежать за ним Змієві сестри.
Натягає тятиву Мурза. Натягає тятиву Юрза. Летять стріли отруйні. Одна впивається в коня, а друга прошмигнула мимо. Війнувши чорними хустками, перетворюються Зміївни на яструбів, летять...
Падає на шлях кінь Добрян, промовляючи:
Тепер уже мені не жити більше на світі, не носити тебе, Іване, вище дерев, вище гір, понад хмарами білими... Пропадатиму... Зміївни пустили в нас стріли отруйні, та,, на щастя, Юрза промахнулася.
Коню, друже мій вірний... Може, знову бачить Стрілець, яка біда стряслася з нами. Може, Скороход ще раз дістане живої води.
А за тридев'ять земель на крутій горі припав Слухало до землі.
— Що чуєш? — питаються в нього друзі.
— Чую, як б'ється в береги хвиля морська. Чую в небі клекіт орлиний. Чую співи пташок.
А де зараз наш друг Іван, чи скаче він на коні?
Не чую.
Звертаються друзі до Стрільця:
— Глянь ти своїм зором. Може, знову стряслася з Іваном якась біда.
Виліз на дерево Стрілець, глянув у далечінь та й каже:
— Не бачу Івана. Гори високі та ліси дрімучі закривають, обрії далекі.
Так і не дізналися, яка біда стряслася з їхнім другом". А на далекому шляху уже лежить кінь Добрян неживий-Стоїть над ним Іван. В очах у нього повно сліз.
— Прощай, друже... Не забуду... Помщуся Змієві і всьому його кодлу поганому... Прощай!
Та й пішов шляхом. А той шлях привів його до широкої бурхливої ріки з порогами та водоспадами. Дивиться, стоїть край берега пором, а поромщика щось не видно.
Відчалив Іван од берега, виплив на середину ріки, де особливо вирувала вода. Коли це раптом обірвався сталевий трос, і швидка течія понесла пором до страшного водоспаду. І тільки тепер побачив Іван на березі Зміївен.
Стоять вони та сміються з його біди:
— Ну, тепер-то вже ми з ним упорались. Ніхто й ніщо не врятує його від вірної смерті,— каже Юрза.— Давай же, •сестро Мурзо, полинемо до синього моря та порадуємо доброю вістю нашого брата Змія.
А бурхлива течія невблаганно несе пором до крутого водоспаду.