Провідав мене, з лікарні забрав...
— А хто ж він... гість? — запитала Марія Лозинська, приглядаючись до людини у військовій формі, нагородженої бойовими орденами та медалями, що поволі виставляла з розчинених дверцят ще не зовсім загоєну цогу.— Хто такий?
— Не пізнала хіба?
— Ой матінко! — скрикнула раптом Марія Лозинська, коли гість, спираючись на палицю, вийшов з автомашини.— Ви?.. Товариш Назаров?..
— Як бачите,— відповів, посміхаючись, гість.— Недарма кажуть: "Гора з горою не сходиться", а ми ось з вами знову зустрілися. Додому з війни повертаюсь. Вирішив по дорозі старих друзів провідати. Драстуйте, Маріє Антонівно!
Хвилька вагання, наче ще раз хотіла впевнитись, що перед нею стоїть не хто інший, як сам товариш Назаров, про якого в час Вітчизняної війни згадувала не раз, мріючи з ним зустрітися.
І ось сьогодні так неждано-негадано зустрілися. Радість, трепетна, гаряча, хвилююча, переповнила серце Марії Лозинській, і вона, не стримавшись, з риданням упала йому на груди, примовляючи:
— Сокіл наш... Брат наш... ріднесенький...
На них обох дивився не менш зворушений Семен Красняк, відчуваючи, як у нього самого теж заперчило в горлі і з очей скотилася скупа чоловіча сльоза.
1953