За тими горбами в'ється річка, а біля річки стоїть хатина, де живе Максим, її рятівник, про якого вона думає тепер удень і вночі.
Починають дзвонити до вечерні. Ольга одягає черниче вбрання, покриває голову связкою — гостроверхою шапочкою з чорного оксамиту, збирається до церкви, коли це за дверима чується голос: "Во ім'я отця, і сина, і святого духа!"
— Амінь! — відповідає Ольга.
До келії входить послушниця Іліодора. Вона теж у черничому вбранні і такій же шапочці. Озирнувши келію, Іліодора по-змовницькому повела розмову:
— Це добре, що я тебе застала, Ольго. Хочу тобі по секрету сказати. Сьогодні, після вечерні, приходь до мене в гості.
— Після вечерні? А чому так пізно?
— От недогадлива! Раніше не можна. Будуть слобідські хлопці... Погуляємо славно! — Іліодора аж очі примружила, уявляючи собі ту зустріч.— До світанку будемо веселитися... Моя сусідка виїхала до брата і пробуде в селі три дні. Розумієш, Ольго, яка нагода погуляти...
— А про церковну благочинну забула? Вона хоч стара, а добре стежить за тим, щоб... "кому неприлично и несвойственно, по монастырю и по келиям не шатался, а паче из мирских..."
— Годі тобі вже, Ольго, статут мені вичитувати. Я тебе про діло питаю... Прийдеш?
— Ні,— сухо відповіла.— Не прийду!
В цю хвилину думки її линули до нього, єдиного, що незримо увійшов в її душу, порушив спокій, завдаючи болісних, але водночас і приємних для неї мук.
— Чому ж ти, Ольго, чому відмовляєшся? Я вже сказала хлопцям, що ти будеш і Валентина буде. А потім я ще запрошу...
— Не буду! — рішуче заявила Ольга.— І взагалі про таке зі мною більше не говори ніколи.
— От і даремно відмовляєшся.— наполягає Іліодора.— Подумай, такий випадок... Сусідка виїхала... Ніхто не заважатиме... Ніяких свідків... А там Василь прийде... Ой, який він парубок славний!.. Я тобі признаюсь — жити без нього не можу. Куди не йду, що не роблю, так він і стоїть у мене перед очима. Я вже думала: чи не піти мені з монастиря? Адже кращі роки... молодість проходить, а ми... як ми живемо? Ні поцілуватися вволю...
— Що це за розмови, Іліодоро? — сказала Ольга, дивлячись послушниці просто в очі.— Коли хтось дізнається...
— Так це ж я тільки тобі кажу, Ольго. Ну, подумай, хіба не правда? Я ото щонеділі ходжу в ліс, гриби збираю, дивлюсь, як мирські дівчата гуляють. І співи там, і танці. їм буде чим згадати молодість. А що згадаємо ми? Отож хоч трошки хочеться й мені зазнати радості, хай навіть краденої... Потім отой гріх відмолю... Слухай, Ольго, прийдуть з Василем ще його друзі: Петро, Сергій, Тарас... Після вечерні прийдуть. Вони через мур перелізуть, а я їх ждатиму. Ходім, Ольго. Чого тобі нудитися самій у келії? Є старші за нас черниці... Я ж знаю... грішать...— і послушниця хитрувато підморгнула оком,— ще й як грішать!.. Ти, Ольго, подумай, а я перед вечернею ще забіжу до Валентини.— І, не прощаючись, зникла за дверима келії.
"Не знає вона, не відає, що не хлопці слобідські мене цікавлять зараз. Він мою душу збаламутив. Про нього думаю. Його бачу у снах". Піймавши себе на гріховній думці, Ольга позирнула на ікони, перехрестилась. І знову зір її ширяє на вікно в той бік лісу, де над Ворсклою стоїть хатина.
А дзвони гудуть, дзвони кличуть до вечерні. Ольга виходить з келії. Вузенькі провулочки лягли між дерев'яними, переважно двоповерховими корпусами. Підметені доріжки посилано червоно-жовтим піском. На балконах і на підвіконнях красуються квіти, звисають де-не-де килимки, провітрюється одяг.
З усіх провулків до літньої церкви сходяться черниці. Йдуть молоді послушниці в гостроверхих плюшевих та оксамитових шапочках, ідуть, не поспішаючи, літні черниці, що давно вже прийняли постриг, змінили дівоче ім'я на черниче, одягли круглу шапочку, оздобивши її чорною димкою, або мантією, що спадає довгим шлейфом.
Старих мантійниць супроводжували часом молоді свічни-ці — дівчата, переважно сироти, що потрапили до монастиря, не маючи іншого притулку. На долю свічниць припадала вся хатня робота. Вони мили підлоги, пекли хліб, прали білизну, ходили в ліс по дрова та соснові шишки, доглядали мантійниць, чергували в церкві: світили свічки й лампади і гасили їх після церковної служби. Вони ж виготовляли штучні квіти, оздоблювали фольгою ікони — на продаж мирянам, ткали шерстяне сукно мухояр, що з нього шили одяг черницям. Це були трудівниці-наймички, які не знали ні відпочинку, ні просвітку.
На паперті, у драній одежі, з торбами за плечима, смугляві од сонця, босі, сліпі й видющі, жебраки простягали руки і жалісливими голосами просили:
— Подайте, не минайте, ради Христа... Подайте копієчку нещасному сліпому каліці на пропитаніє!
Та рідко яка з черниць клала в жебрацьку руку копійку чи дві.
Ольга ввійшла в церкву, вибрала найдальший куток, тьмяно освітлений вогником синьої лампади. Якась стара черниця ман-тійниця сиділа на низенькому стільчику. Обличчя в неї зморщене. Верхньої губи не видно, підборіддя випнулось наперед. Білі й сухі руки в густих плетивах жил лежали спокійно на колінах.
Вона тільки на кілька секунд розплющила втомлені очі, байдуже, як сова, глянула на Ольгу й заплющила їх знову...
І коли б мантійниця не сиділа на стільчику, можна було подумати, що вона мертва.
З вівтаря долітав гугнявий голос попа, співав чернечий хор, а Ользі чомусь хотілося плакати. Чи, може, вплинули на неї слова Іліодори, сказані про молодість, і їх особливо гостро відчула Ольга саме зараз, коли побачила оцю стару черницю.
"Може, і я колись буду такою? — І в Ольги холодом береться серце.— Мантійницю вже, певне, ніщо не тривожить і ніщо їй не потрібне. Одшуміло життя, настала старість, і черниця, мабуть, щодня просить у бога для себе смерті".
Співає хор, розчулює Ольгу. Та не в слова молитви вслухається вона зараз, а інші думки тривожать її. Проходить молодість, а хто за нею пошкодує? Зів'яне її краса, а кому вона потрібна? І жаль стає Ользі саму себе. І мрії про нього, Максима, й почуття, що ними переповнене її серце, вмруть разом з нею. Вона — черниця. їй не судилося відчути радість материнства, їй не зустрічатися з тим, хто першим почуттям любові зворушив її душу. Ольга знає: думати про це гріх, але не думати вона не може. Образ Максима владно увійшов в її одноманітне черниче життя, але не скрасив, а навпаки, збунтував його, порушив спокій. І може, ще ніколи не відчувала вона цього так, як відчуває зараз в оцьому церковному кутку в сусідстві з старою черницею, що, притулившись до стіни, здається, спить. Тьмяний вогник лампади освітлює її обличчя, падає на білі безживні руки, від яких віє могильним холодом.
"Справді, такій уже нічого не потрібно,— думає Ольга, оглядаючи мантійницю.— Вона своє оджила... А я? Що з того, що я молода? Моя молодість одцвіте, як одцвітає на яблуні пустоцвіт..."
Снуються спогади, мов павутиння. Пригадується Ользі в цю хвилину материна сестра черниця Нектарія. Не раз гостювала в неї Ольга. Тітка Нектарія водила її до церкви, а після вечерні, перед сном, у тихій келії, освітленій лише вогником лампади, розповідала юній племінниці про священні книги, що їх любила вона читати, про небесний рай, і той рай поставав перед очима Ольги як чарівний сад, де спієають пташки, плавають на голубих озерах білі лебеді, а по доріжках, посиланих піском, гуляють праведники та праведниці. Для них створено оту неземну красу і спокій, якого не знали вони на грішній землі. Для них визрівають у райському саду золоті яблука...
А іншим разом тітка Нектарія розпалювала дівочу фантазію надзвичайними легендами з життя монастиря.
Тітки Нектарії вже немає на світі. Вона померла від запалення легенів, а її легенди залишилися в пам'яті Ольги й досі.
Та нові думки тривожать зараз Ольжину душу, хвилюють серце.
"Хіба ж знала я а чи думала, що тут, у монастирі, може зі мною таке трапитись?.. Хіба ж знала я, що разом з молодістю прийде й кохання?.. Ой, про що я думаю в церкві,— схаменулась Ольга, і на її обличчі відбилося каяття.— Мати божа, прости мене, грішну... Не вільна я зараз у своїх думках. Дай мені сил... укріпи мій дух, врятуй від лукавого спокусника".
Ольга стає на коліна, підводить голову до ікони, освітленої лампадою, вдивляється в оздоблену блискучою фольгою ризу, а на віях тремтить, відсвічує непрошена сльоза...
— Мати божа,— шепоче Ольга,— дай мені сили не думати про нього... Заспокой мій розум... моє серце...
Та мов вихор знову вривається в душу Ольги образ Максима. Він заступає собою ікону, він гасить, як свічки, всі інші думки, і Ольга вже нічого не бачить перед собою, не чує ні слів молитовних, ні черничого хору...
— Господи, врятуй мене, грішницю, заступи від лукавого... Ольга кладе земний уклін, потім знову очі її звертаються
до байдужого лику святої, а в уяві постає місячна ніч, тиха ріка, водяні лілії і він, її рятівник... З тієї ночі не знає вона спокою.
Співає хор улюблену молитву "Світе тихий". Ольга відчуває, як хтось стоїть у неї за спиною. Обернувшись, вона бачить стару черницю. Маленьке, обрамлене оксамитовою шапочкою обличчя видається зараз ще старішим. Підборіддя ввалилося й тремтить. З глибоких орбіт, як дві тернини, виблискують холодні пронизливі очі.
— Дивлюсь я на тебе, послушнице. Дуже гаряче ти молишся богу.— Колючим поглядом немовби заворожує Ольгу.— Я багато років прожила в монастирі, багато знаю,— і, перехрестившись, запитує:— Гріхи замолюєш?
Ольга її не зрозуміла. Стара черниця посміхнулася. Чорним проваллям зазіяв ввалений рот.
— Може, сестро-послушнице, дитя нагуляла?
Наче блискавка пройняла все тіло Ольги. Забула навіть, де вона знаходилась. Щось буйне, образливе й нестримне прокинулося в ній, затуманивши на мить розум. Отак би з усього розмаху вдарити кулаком в оце зморщене обличчя, в оці насмішкуваті, холодні й колючі очі. Та Ольга нічого їй не відповіла. Тільки захотілося втекти від цієї згорбленої баби в чорній мантії, дихнути чистим повітрям.
— Що ж ти ігумені про це не скажеш? Може, помилує... Говори, чия будеш? Як тебе звати, послушнице?
В очах Ольги засвітилася така разюча ненависть, такий нестримний гнів, що черниця, помітивше це, сахнулась, відступила назад, злякано промовила:
— Сатана!..
Ольга вийшла з церкви.
— Подайте, ради Христа...