З природи він дуже чепурний, охайний, завжди голить свої вуса й бороду, робить усе це сам — навпомацки. Народився Хома Провора зрячим, але зробився сліпцем через нещастя, яке сталося з ним на шостому тижні після народження. Це було так: його мати дуже натопила піч і поклала малятко на черінь, де було насипано сушитися просо, а сама пішла на панщину. Дитину залишила під догляд своєї маленької дочки, яка зразу ж, коли мати пішла з хати, побігла до річки купатися. В цей час дитина прокинулася від сильної спеки, стала кричати, пручатися й вимахувати рученятами, від чого гаряче просо понабивалось їй в рота, вуха і в очі. Коли мати прибігла з панщини, то вона змогла очистити дитині рота й вуха, а з очима, хоч як вона старалася, нічого не змогла вдіяти. Після цього випадку почали в дитини гноїтися очі, і гноїлися вони доти, доки зовсім не вигнили.
Ось така нещасна дитина стала навіки сліпцем, і, як сам він сказав: "Так добре й не роздивився ні батька, ні матері".
Хлопчик виріс, став здоровий і навіть гарний парубок, але так і залишився нежонатий. Він ще з дитинства вирішив жити в селі Богодарі, при панському дворі, раз назавжди відмовився брати на плечі торбу і йти по світу старцювати. Це було йому не до душі, і він вважав за краще бути останнім рабом, ніж волочитися по світу з торбою та костуром і простягати руку за милостинею: він був занадто гордий для такого низького діла. До того ж він дуже любив свій куточок, де Гайчур сходився з Вовчою, і ні за що в світі не хотів розлучитися з ним. Зате він далі свого Богодара й далі найближчого до нього села Покровського ніде на своєму віку не бував. Проживши стільки часу в Богодарі, він добре знав кожний рівчак, кожний камінець і завжди ходив і по двору, й до річки, й у сад, і в ліс без палиці, без поводиря. Знаючи всі заулки, куточки Богодара, він знав всіх мешканців — живих і тих, що давно повмирали. Хома Провора — це живий літописець, досить тільки його думки навести на минуле, як він розповість усе до дрібниць. Та це ще не все. Хома Провора знає багато переказів про кожну річку, про кожну балочку, про кожний шлях, що з одного чи з другого боку підходить до Богодара; він знає безліч казок, багато всякого роду оповідань, примовок, прислів'їв, приказок, нарешті, він чудово грає народних українських пісень, а ще краще грає на сопілці.
— Скрипку та гармонію нечистий видумав, а сопілочку... Е, на сопілку сам святий Петро грав,— казав Провора.
Такого витонченого артиста, такого дотепного віртуоза гри на сопілці, як Хома Провора, важко знайти по всій губернії. А вся ціна його сопілці — три копійки! Але що він на ній тільки не висвистував, які тільки на ній не виводив трелі,— цього не передати, не розповісти: для цього треба послухати самого артиста-віртуоза. То він насвистує задушевно мелодійну козацьку пісню, то вдарить на сопілці пальцями й утне козачка, зорьку, катеринку, полтавчанку або горлицю, комара, циганочку, то вшкварить закаблуками єврейського триндика, метелицю, то протягне яку-небудь божественну, то виведе російську "Сашеньку", яку він тільки що, напередодні, слухав від захожої людини і яку вже з усіма відтінками виводить на своїй сопілчиночці.
Грати на сопілці для Хоми Провори було не тільки розвагою, але й високим, нічим іншим не замінним естетичним вдоволенням і насолодою: він вкладав у сопілку свою душу, всі свої думки, всі свої почуття. Тут він ставав вищий за самого себе, тут він справді підіймався до рівня артиста і забував увесь світ, забував свого гірку долю, свою самотність, свою вбогість, забував навіть страшне "сліпе" горе своє, яке іншим часом давалося взнаки на кожному кроці.
В тиху місячну ніч, коли всі на селі після важкої праці підуть спати, коли парубки й дівчата, що гуляють до пізньої ночі, розбредуться з вулиць по своїх домівках, коли степові річки впадуть у тихий і легкий напівсон, коли навіть степові коники припинять свою завзяту тріскотняву і коли місяць уже високо-високо підіб'ється під ясні зорі й заллє своїм світлом увесь степ, тоді Хома Провора вилізе з великого, зробленого над дверима стайні слухового вікна, спустить униз свої ноги, візьме до рук сопілочку й починає тихо й протяжно насвистувати яку-небудь пісеньку. І журливий мотив тієї пісні йде назустріч сонній річці, зливається з легеньким шелестом високого очерету по берегах, долинає до невеликого берестового гаю, який поставав чорною плямою з правого берега річки, падає на вершини близьких могил і потім губиться десь далеко-далеко, в безмежно широкому степу... Сопілочка спочатку свистить тихо, але потім її свист дедалі дужчає; сам гравець усе частіше перебирає пальцями і більше й більше оживає. Інший чоловік уже й виспиться, вже кілька разів підійметься з свого ліжка, а Хома Провора все насвистує і насвистує, і що далі, то свист його здіймається все вище й вище, і натхнення його зростає все сильніше й сильніше.
— І коли тільки цей Хома спить? — спитає інший чоловік, довго прислухаючись до гри Хоми Провори.
— Е, то ж йому, бідоласі, тільки й утіхи, що пограє на сопілочці та повеселить душу свою музикою...
Та ось сопілочка затихла, і на зміну їй понеслися з гаю дивні трелі солов'я — цього єдиного і неповторного артиста-віртуоза, але не в царстві людей, а в царстві пташок. Соловейко також забув увесь світ, забув самого себе, весь віддався своєму співові, і його чарівні, його граціозні, його дивні й чарівно-ніжні переливи голосу стеляться по тому ж широкому степу, падають на ту ж напівсонну річку і потім поступово затихають і поступово віддаляються від співця, стають все менше й менше чутними і під кінець зовсім зникають у неосяжному морі безмежних степів і в прохолодних струменях плавної і вільної річки...
І змагаються між собою два солов'ї, і сперечаються доти, доки на небосхилі не появиться ранкова зоря.
Опріч гри на сопілці, Хома Провора дуже любив пісні. Таким уже, мабуть, і народився співучим. "Тут у нас одна дівчина жила — брава така була! — кухарева дочка. Так вона оце, як заспіваю я, бувало, пісню: "Та як вийду за ворота, та луги, та болота, та як вийду за новії, а трава зеленіє, та трава зеленіє, моє серденько ниє, ниє-пониває, а що милого немає",— так, кажу, як заспіваю я цю пісню, то вона обійме мене руками за шию, слуха-слуха, а далі й каже: "І що б я тобі, Хомушко, якби ти молодий був, за цю пісню сказала, що б я тобі зробила!"
І таке захоплення дівчини піснями Хоми Провори цілком зрозуміле: в пісні, як і в грі на сопілці, Хома Провора виливає все своє горе, в пісні він передає всі свої душевні страждання, передає всі свої сердечні занепокоєння, свою тривогу. Пісня для нього не тільки розрада, а справжнє життя, де він уявляє собі живих людей, чує їхню розмову, входить в їхні думки, розуміє Їхні почуття. Більш за все припали до серця Хомі Проворі пісні жалібного тону й широкого розмаху; це ті пісні, які тепер уже відходять у давнину і яких співають тільки старі люди.
Ото, було, сидить Яворницький вночі проти відчинених вікон, що-небудь пише в своїй кімнаті. Прямо з відчинених вікон будинку відкривається далекий краєвид на степ, на могили, на шлях, який проходить повз могили. Чисте, наповнене пахощами степових трав повітря вривається через розчинене вікно в невеличку кімнату і всю заповнює її собою. Тихо, ледве чути відчиняються двері, і через ті двері до кімнати входить Хома Провора.
— А що — ви все шкрябаєте?
— Усе шкрябаю!
— Мабуть, так, що все про запорожців?
— Та, мабуть, так, що все про запорожців!
— А не чули ж ви оцієї пісні?
— А якої там пісні?
Породила мати сина Василя,
А іспородивши, вигодувала,
А вигодувавши, та й ізростила,
А ізростивши, та й оженила.
Та взяла невісточку не до любові,
Та не білеє личенько, не чорнії брови.
Посилав сина та в путь-дорогу,
Молоду невісточку полоти льону:
"Не виполеш льону — не йди додому,
Стань же ти в полі хоч билиною,
Тонкою, високою, кучерявою".
Як приїхав син Василь з путі-дороги
Та вклонився матері низенько у ноги:
"0й що ж то я бачив же в полі билину,
Тонкую, високую, кучерявую".
"Ой візьми ти, синку, гостру сокирку
Та й ізрубай, синку, та ту билинку,
Тонкую, високую, кучерявую!"
Як поїхав син Василь рубать билину,
Та як кинув син Василь гостру сокиру,
Та як кинув внерше він, кинув — прокинув,
А в другий раз кинув він, кинув, не вдарив,
А в третій раз кинув він — заговорила:
"Не бий мене, миленький, я твоя мила,
Це ж твоя матусенька так наробила,
Що я в полі стала та билинонька,
Тонкая, високая, кучерявая".
— Так чули, кажу, цієї пісні?
— Ні, не чув і не знаю! Співай, я її зараз же і на голое запишу.
Хома Провора сідає навпочіпки, впершись спиною в стіну, виймає з рукава своєї сорочки сопілочку і починає в неї свистіти і після кожного свисту виводить пісню на голос. Яворницький записує слова і помічає мотив пісні, Але дивна річ: як тільки співець дійде до того місця пісні, де говориться, як билиночка здригнула й заговорила, так несподівано й розридається. Тут він і сопілочку свою з рук випустить, і співати перестане, і одне тільки те й робить, що сльози рукавом сорочки витирає, і тут же сам себе соромить і вмовляє: "Ото! Дивись, пісню співа та й плаче! Хоч би що путнє, а то пісню!.."
Заспокоївшись, Хома Провора витирав сльози і знову починає все з самого початку, як він каже, "з краю", насвистуючи на сопілці й виводячи на голос. І знову, коли дійшов до того самого місця, проти своєї волі, проти свого-бажання, став плакати, і плаче, як мала дитина...
— Що це таке? Ото козак так козак! А ще, кажуть, прадід мій запорожець! Добрий запорожець, що від пісні плаче! Тьфу ти, на самого себе! Хоч би очі були, а то й зовсім нема, а плачу... Ну, слухайте ж далі: беріть у руки перо та виводьте.
Яворницький бере в руки перо, але почуває, що в нього самого руки тремтять від хвилювання. Хома Провора підбадьорюється, піднімає тон вище й заспівує: "Гей, та породила мати сина Василя, а іспородивши, вигодувала..."
Але цього разу він і до половини пісні не дійшов, і чути з тону голосу й з нерівного свисту сопілки, що він знову не витримає.
— Слухай, Хомо, що я тобі скажу: хай уже цю пісню ти виведеш мені на голос іншим разом, а тепер заспівай мені якої-небудь або запорозької, або гайдамацької.
І Хома Провора заспівує нову пісню.