Довкола пливла суцільна пітьма. Місяць і зорі за-ховалися за темними хмарами. Оленчин погляд, спрямований у глибінь нічного неба, ніби хоче розірвати примарну запону, за якою щезло срібне коло місяця. В її душі заворушилося забобонне почуття: якщо місяць вийде з-за хмар, якщо переможе — все у них буде ясно, гар-но, щасливо, вони з Миколою не розлучаться ніколи, якщо ж хмари не розійдуться… Ой, краще не думати!
Оленка притислася до Миколи, чекала. Неясні проблиски пробивалися крізь густу пе-лену, ніби там, за нею, билося, пульсувало болюче, гаряче серце неба. Невже не вирветься місяченько, невже не з’явиться знову?
Минали хвилини. Микола відчував, як важко дихає дівчина, як тремтить її тіло.
— Тобі погано, Оленко?
— Зажди… Одну мить… зачекай.
Срібною каймою спалахнув край хмари. Ось… зараз… вийде світло, розжене морок… Але що це? Ще чорніша запона насувається з безвісті, оповиває місячне видноколо.
Серце Оленки впало. Невже таким буде їхнє життя? Знала в глибині душі, що це забо-бони, що нема ніякого зв’язку між місяцем і людиною, але нічого не могла вдіяти з дивним настроєм.
Вітер налетів з-за Дніпра, радісно загойдав велетенські дерева. Трохи заясніло вгорі, місяць вийшов з темної пастки — раптово, ніби камінь, викинутий з пращі владною, силь-ною рукою. Хмари розбіглися врізнобіч, зоряне тло розширилося, і в ньому урочисто запану-вало ясне місячне сяйво.
Оленка знеможено видихнула:
— Нарешті.
Микола нічого не спитав. Він інтуїтивно відчув її настрій, знав, що з нею тепер відбувається щось дуже важливе. І коли срібне проміння осяяло її натхненне, щасливе об-личчя, він усе зрозумів. Знову їхні вуста зійшлися, а нічні прозорі тумани обминули їх, про-котившись поміж деревами вниз до Дніпрової саги.
Німі, приголомшені, аж під ранок вертали назад. Пустельні вулиці мовчали. Тільки де-не-де відлунювали кроки окремих перехожих. Недалеко від Сінного майдану, де жила Олен-ка, Микола сказав:
— Мені все здається сном. Ти зараз підеш додому. А я залишуся один. Я не зможу те-пер без тебе… Ти розумієш, Оленко? Я не можу!
Вона радісно зазирнула в його лице, в сірі, пристрасні очі.
— Так ми ж знову зустрінемось, Микольцю…
— Я не хочу зустрічатися з тобою, — палко заперечив він. — Я хочу завжди бути ра-зом. Їдьмо зі мною в село. До мене. Я працюватиму в клубі.
— А я, — перебила його Оленка, — працюватиму в школі? Я ж закінчила педшколу. Ти не знав цього?
— Ніколи ж було, — кумедно виправдувався Микола, широко всміхаючись.
Вона теж засміялася. Поклала свою долоню на груди хлопця, тихо заспокоїла:
— І ти міг сумніватися? Я поїду… Куди захочеш. Завтра… та ні — вже сьогодні… прийдеш до нас. Мама запрошувала тебе в гості.
— В гості? — злякався Микола. — Я ж не знайомий!
— То познайомишся, смішний! Приходь сюди о восьмій вечора. Я ждатиму тебе. А потім про все й поговоримо…
Вона подала йому руку, поклала її в сильну долоню коханого, тихенько відступила, не зводячії погляду з нього. Ще на мить їхні пальці затрималися, потім розійшлися, навіть на відстані несучи дивне почуття єдності.
Стукнули двері. Микола зітхнув і поволі пішов назад. Понад дахами жевріла зірниця.
Мелодія друга
РІШУЧІ КРОКИ
ТІНІ Й СВІТЛО
Микола постукав у полуплені двері. Хвилюючись, кашлянув. За дверима зашепотіли, дзенькнув засув. Виглянула висока пишна жінка з гарним чорнобровим лицем.
Вона на якусь мить привітно всміхнулася, потім одразу спохмурніла. Провела поглядом від стоптаних брезентових черевиків Миколи до його худорлявого обличчя, строго запитала:
— Вам кого?
— Пробачте… Тут живе Дячук?
— Тут. Це я…
— Мені потрібна Оленка. Вона казала, що сьогодні…
Оленчииа мати зневажливо зиркнула на сірий потертий піджачок хлопця, одрізала:
— Сьогодні вона жде гостя. Розумієте? Що передати?
Микола розгубився від несподіванки, закліпав очима.
Винувато затоптався на місці.
— Як же так? Вона запрошувала…
Він поглянув у очі матері таким ясним, дитячим поглядом, що вона пом’якшала. Пере-хилилася в коридор, прошепотіла:
— Зустрінетеся з нею пізніше. А тепер вона жде нареченого. Композитора. Ви ж розумієте…
— Так це ж я композитор, — зрадів Микола. — Вона мене запросила. І говорила, що ви також…
Мати аж одсахнулася, скривилась, ніби проковтнула щось кисле, силувано всміхнулася. Недовірливо перепитала:
— Справді композитор?
— Правда! — закивав головою хлопець.
Вона знизала плечима, гукнула в глибину коридора:
— Оленко!
Почулися швидкі кроки, дзвінкий голос. У Миколи радісно тьохнуло серце. Вона. Блис-нули сині промінці, прозвучали, мов музика, слова:
— Ой, Миколо, пробач! Я затрималася. Мамо, знайомся, це і є Микола. Проходь у кімнату.
— А ми вже познайомилися, — стримано озвалася мати. — Прошу…
Вона одразу стала як хмара. Важко засопіла, пішла на кухню. Закохані не помічали то-го. Оленка провела Миколу до кімнати. Він несміливо переступив поріг, оглянувся. Досить велике приміщення завалене всякою всячиною. Старовинного виробу комоди з викрутасами, і дзеркальні шафи, і буфет з десятками склянок та келихів, і столики з слониками, мережив-цями, статуетками. Все розташовано хаотично, вільного місця майже не лишилося.
Біля круглого стола, на якому вже стояло кілька пляшок та графинів з напоями, сиділо двоє. Чоловік з запалими грудьми і склеротичним одутлим обличчям та огрядна літня жінка. Вона здивовано втупилася в хлопця, примружила очі, мугикнула щось зневажливо.
Оленка приязно всміхнулася, взяла хлопця за руку, потягла до столу.
— Будь, як дома, Миколо. Знайомся. Це мій тато. Мусій Трохимович. А це мамина при-ятелька, Олена Антонівна.
Батько подав Миколі холодну вогку руку, Олена Антонівна тицьнула два випещені пальці.
Доки він сідав, не знаючи, куди подіти довгі худі руки, жінка безцеремонно розглядала його з голови до ніг. Скоса зиркнувши на неї, Микола відчув дивне почуття антипатії. Він помітив і примружені очі, і бундючний вираз, і тонкі губи, які безперервно ворушилися, ніби щось обсмоктували.
"Немов черв’яки, — подумав Микола. — І чого вона так дивиться на мене?"
Оленка теж відчула якусь настороженість у настрої Миколи. Запанувала мовчанка. На-раз батько смачно цмокнув губами, простягнув руку, підняв закорковану пляшку. Діловито вдарив долонею по денцю, одкоркував.
— Ну що ж, зятьок, вип’ємо за знайомство?!
— Тату, — спалахнула Оленка. — Як ти можеш?
— А що таке? — Мусій Трохимович грубувато засміявся. — Хіба я щось не те сказав? Я радий, що прийшов зятьок. Сьогодні він, завтра, може, буде інший… Все одно! Аби випи-ти було! Правда, синок?
Олена Антонівна багатозначно хихикнула. Оленка зашарілася ще дужче, на очах у неї виступили сльози. Микола не знав, куди подітися. Батько, дурнувато всміхаючись, наливав горілку у келишки.
До кімнати зайшла мати. Вона покликала Олену Антонівну. За кілька хвилин вони вдвох поставили на стіл закуску. Пливла якась негарна тиша. Блудливо всміхалася Олена Антонівна, насуплено дивилася на тарілку мати.
— Ну то що? Будьмо? — бадьоро вигукнув батько. — Дай боже нашій Оленці хорошо-го жениха. Ну — пити не перепити!
Мати бликнула на нього, торкнулася вустами до келишка, поставила на стіл. Микола й незчувся, як випив до дна. По грудях пройшла гаряча хвиля, він відчув себе трохи вільніше.
Мати, зітхнувши, поглянула на гостя.
— То ви, справді, композитор?
— Справді, — радісно згодився Микола. — Ось погляньте… диплом. Недавно одержав.
Марія Іванівна розгорнула книжечку, перебігла по ній поглядом, повернула назад.
— А квартира у вас є?
— Нема, — безтурботно сказав Микола. — Я жив у гуртожитку.
Мати перезирнулася з Оленою Антонівною.
— А де ж ви будете жити? Працювати?
— Поїду в село. До матері. Там у нас хата. Тут недалеко. Над Дніпром.
— Думаєте жити в селі? — з жахом вигукнула мати.
— А чого ж? Там чудово. Ліс, ріка, природа. Кращого місця важко знайти. Приїжджайте, вам сподобається.
— Умгу, — мугикнула мати. По її обличчю поповзли багрові плями. Вона замовкла й більше не обзивалася.
Виручив батько. Він знову налив келихи, одноманітно примовляючи:
— Будьмо!
Очі його звузилися, почервоніли. Після кількох чарок він розійшовся, почав щось несусвітнє теревенити:
— Бери її, Миколо, бери! А цих старих шлюх не слухай… Головне — мене не забувай! Півлітра купиш — і до мене. Оленку держи в руках! Коли ж горе яке-небудь… давай до ме-не.
Він перекинув ліктями посуд, огризнувся на Марію Іванівну, яка смикала його за піджак, підморгнув Миколі. Оленка не знала, куди подіти від сорому очі. Тільки Олена Антонівна монументом височіла на своєму стільці, і губи її іронічно ворушилися, ніби сма-куючи скандальну ситуацію.
Вечеря здалася Миколі пекельною мукою. Він ледве досидів до кінця. Нарешті Оленка встала з-за столу, благально озвалася до матері:
— Я піду на свіже повітря. У мене голова розболілася.
— Іди, — похмуро бовкнула мати. — Тільки недовго.
Шепіт каштанів здавався небесною музикою після двозначних натяків Мусія Трохимо-вича. Микола вдихав повітря повними грудьми, ніби хотів вигнати з легенів і горілчаний дух, і пригнічений настрій, і неприємне враження від "знайомства". Він гаряче стискав руку Оленки, поглядав на неї, дивувався. Як серед усього цього могла вирости така дивна, чудова квітка?
"СПРАВЖНІЙ" ЖЕНИХ
Оленка повернулася додому після одинадцятої вечора, забувши на мить і про матір, і про Олену Антонівну. Все ясно, світло, гарної Чудовий, щасливий світі Вони з Миколою одружаться і поїдуть на село. Їм нікого й нічого не треба. Є руки, голова, гаряче серце. Все інше — прийде…
Весело витанцьовуючи, дівчина піднялася до вхідних дверей, зайшла до коридора. Наспівуючи пісеньку, зупинилася на порозі.
— Ой, мамочко, яка я щаслива!
На неї дивилося дві пари очей. Одні — мамині — пронизливо-чорні, другі — Олени Антонівни — примружено-насмішкуваті. Обидві підкреслено мовчали.
Ніби хто води холодної линув на Оленку. Її веселий настрій миттю випарувався. В душі поледеніло.
— Чому ви так дивитеся? Що сталося?
Дівчина оглянулася. Може, щось із батьком? Ні, він лежить на ліжку, розкривши рота, і хропе, аж склянки в буфеті деренчать.
— Що сталося? — зловісно перепитала мати, насуваючись на неї. — Привела якогось босяка та ще й питаєш, що сталося? В яке дурне становище ти нас поставила? Композитор! І тобі не соромно? Сопливий хлопчисько!
— Без роду, без племені! — підхопила Олена Антонівна.
— Без квартири, без роботи! — додала мати.
Олена Антонівна округлила очі, з жахом сплеснула долонями.
— А ти помітила, які в нього штани? Вони ж нависають над коліньми, нерозпрасовані.