Неприємний різкий вітер, наче в осінню сльоту, чмихав уздовж лівого борту і, підхоплюючи з димаря дим, відносив його геть у закрижаніле море. Корма так високо піднялася вгору, що стерно на три чверті виступало з води. Торба, оточений всією машинною командою, оглядав пошкодження.
— Години за три полагодите? — спитав його Лейте.
— Побачимо, побачимо... Може й швидше. А де наш новий боцман?
— Пішов по трос.
— Я знаю, що пішов, бо я його просив, але чому він так довго не повертається?
Слухаючи цю розмову, Аксенюк, Шор і Попов непомітно для інших перезирнулись.
— Аксенюк, — звернувся до кока механік, — ану, піди поклич Вершомета.
— А де я його шукатиму? — невдоволеним тоном озвався той.
— У боцманській коморі.
Кок більше не заперечував. Повернувся й пішов. Тільки по обличчю Шора перебігла усмішка. Стьопа помітив ту усмішку, але не зрозумів її значення. Він ще помітив, як той підморгнув Попову. "Що б це означало?" — замислився Стьопа.
Чекаючи, доки прийде Вершомет з тросом, Торба звелів принести кілька дощок і почав майструвати поміст та драбину за кормою. Кілька великих дощок кинули в воду на дрібну кригу. В крайньому разі на тих дошках можна було людині утриматись.
Минав час, а Вершомет все ще не з являвся. Не вертався й кок. Коли Торба на це зауважив, Шор і Попов знову перезирнулись. Їх поведінка не уникла зіркого ока Стьопи. Хлопець вже слідкував за кочегаром. Для нього ці переморгування залишились незрозумілими, але він був певен, що між машиністом і кочегаром є якась змова.
Стьопа мав підстави підозрівати цих людей. Він знав, що вони і кок — люди не дуже чесні, а до того ж і поганенькі моряки. В Архангельську їм лише випадково вдалося потрапити на пароплав. Перед виходом у море "Лахтак" мав неповну команду. Незайнятого моряка на той час в Архангельську знайти було неможливо. Величезна кількість нових пароплавів проковтнула всі кадри кращих моряків. Капітан Гагін з великою неохотою взяв цих трьох до себе. Жодна організація їх не рекомендувала, а до того ж ходила певна поголоска, що їх не раз списували з інших пароплавів за контрабанду, пияцтво та розкрадання майна.
Коли почали переносити дошки, Стьопа чув, як Попов півголосом сказав Шорові:
— Нехай посидить моржева свиня в сажі... непогано... А тим часом Аксенюк, пройшовши в матроський кубрик, почув, як Вершомет гупає молотком у двері. Кок тихо, сам до себе засміявся, витрусив з коробочки цигарку й закурив. Він чув, як під підлогою шаленів мисливець, але не подавав йому жодного знаку, що чує. Потім догадався, що той хоче чимсь підважити двері, але, глянувши на засув, задоволено сплюнув — засув був міцний, нічого не зробиш. Викуривши цигарку, подумав, що вже надто довго "шукає" боцмана, і кинувся до дверцят. Враз відсунув засув і роблено-зляканим голосом закричав:
— Хто там? Що таке?
В ту ж мить від удару лома дверцята підскочили и упали. З люка з'явилась голова розпаленого гнівом Вершомета. Він готовий був на порох стерти негідників, ЩО замкнули його в трюмі. "Штука клятого куховара",— подумав Вершомет. Але ж яке здивування і обурення на обличчі Аксенюка! Здавалося, сам Вершомет не був такий обурений.
— Хто це тебе туди запакував, дядьку Юрій? Що це за мерзотник?
— Це ти сам, негіднику! — закричав Вершомет.
— Та що ти кажеш, дядьку Юрій? Хіба б я дозволив це собі?
— Значить, твоя хуліганська команда, з якою ти тут сидів.
— Та ні, ми всі троє, як тільки ти спустився в комору, вийшли звідси.
Мисливець дивився недовірливо, але певність його похитнулась.
— Я. навпаки, прийшов сюди шукати тебе, — запевняв кок.
— А чого ти мене шукав?
— Тебе кличе Торба.
Мисливець пригадав, для чого власне спускався він у комору. Примушений був знову лізти по трос. Звелівши кокові почекати, він скочив униз і, діставши трос, швиденько звідти вийшов.
Поки йшли на корму, Вершомет безперервно лаявся і раз у раз недовірливо міряв поглядом кока. А той теж обурювався і солоденьким голосом заспокоював мисливця.
— Де ти пропадав, новий боцмане? — зустрів їх вигуком Торба. — Я гадав, що тебе грець ухопив.
Мисливець з обуренням розповів усім про свою пригоду. Коли він розповідав, Стьопа помітив знову, як перезирнулися між собою троє підозрілих приятелів.
Але всі вони рішуче заперечували проти припущення Вершомета, ніби вони заперли його в коморі. Вони доводили, що тим вчинком вони обурені не менше, ніж інші. Що то було лише на словах, Стьопа остаточно переконався, коли за кілька хвилин почув шепотіння Шора:
— Ти його рано випустив... — сказав він кокові, — іншим разом потрапить, так скоро не дамо вилізти.
— Ще б пак... хай буде вдячний, опудало...
Кок хотів ще щось сказати, але враз зупинився, бо перед ним встала постать Стьопи. Юнак, розмахнувшись, ударив кочегара в обличчя, а тоді кинувся на кока і почав його лупцювати. На допомогу кокові поспішили Шор і Попов.
Стьопа гукав:
— Ці негідники замкнули дядька Юрія.
На кормі зчинилася загальна колотнеча, бо Вершомет, устрявши в бійку, так ударив кока, що той полетів за борт; його приятелі вчепились у Вершомета. Довелося втрутитися Павлюкові, і його дужі руки, вхопивши то одного, то другого за комір, заспокоїли всіх. Тим часом
Лейте витяг з холодної види кока, який верещав там несамовитим голосом. На корму прилетів Кар, і все стихло, як перед бурею.
— Що за бешкет?! — прогримів залізним голосом капітан. І здалося, загуркотіла буря.
Всі виправдувались, а Стьопа доводив, що троє негідників замкнули Вершомета.
— Годі! — гримнув Кар, — потім розберемо, а зараз усі до роботи.
РОЗДІЛ XI
З полагодженим стерном пароплав повільно пробирався між кригою. Погода стояла ясна, хоч і вітряна. Туман видно було лише на сході понад краєм небосхилу. Вітер дув із заходу і гнав кригу, а з нею і пароплав до берегів Північної Землі. Кар узяв курс в тому ж напрямі. Його план передбачав таке: використати всі можливості, аби вийти з криги, випередити її, знайти захисну місцину біля берегів якогось острова і об'якоритися. Вже там він вичікуватиме зручного моменту, коли крига дозволить пройти назад на захід.
Тепер дні швидко коротшали і сонце ледве підіймалось над обрієм. Зрідка над пароплавом пролітали чайки та кайри.
У цей день з "Лахтака" побачили надзвичайно білих, так званих снігових чайок. Мабуть, вони готувались летіти на південь. Проте присутність птахів свідчила, що земля мала бути десь зовсім близько. Справді, о першій годині дня Лейте перший помітив у тумані на сході щось подібне до берега. Через півгодини вітер підняв туман і за п'ять-шість миль від пароплава з явився гористий берег, укритий білими полотнами снігу й криги.
— Північна, Північна! — радісно гукнув гідролог. — Хай я буду не Запара, коли це не вона.
Всі, крім механіка, машиніста та двох кочегарів, що лишилися у машинному відділі, вийшли на палубу. Ніхто з них ніколи не бачив цієї землі. Адже пароплавів, яким щастило дійти до цієї землі, налічували лише одиниці. Кар, не пускаючи з рук бінокля, оглядав береги і раз у раз зазирав до карти, звіряв компас, поглядав на сонце і, нарешті, звелів стерновому закінчити курс.
— Де ми саме, Отто Рудольфовичу? — запитав гідролог.
— Якщо не помиляюсь, то перед входом у протоку Шокальського. Правда, я не зовсім певний у цій карті, а тих даних, що є в лоції [Спеціальний розділ мореходної науки. Тут — книжка-довідник про певне море.], для мене дуже мало.
— Як можна бути непевним у карті,— здивовано вихопився Запара. — Адже дослідження Ушакова, Урванцева, гідрографів з криголамів "Русанов" і "Таймир"...
— Але, на жаль, у мене лише так звана радіокарта, складена ще перед тими плаваннями. Виходячи в плавання, ми не збиралися сюди й не захопили з собою карти цих островів.
Кар ще раз подивився на свою карту, на компас і задумливо промовив:
— Нічого не розумію. На карті, виходить, цей мисок мусить лежати від нас просто на північ, а тут, коли це справді він, то не стільки на північ, скільки на схід...
— Отто Рудольфовичу, це дуже просто, змахнув гідролог руками: на Землі Північній магнітних аномалій багато. Мало не в кожному кутку цих островів стрілка компаса інакше скаче і завжди обманює...
— Тьху! — сплюнув спересердя Кар, — я й забув про можливість аномалій.
Стьопа, почувши розмову між гідрологом і штурманом, вирішив звернутись до Запари із запитанням: — А що то за радіокарта, та ще й брехлива?
— Друзі мої, — відказав гідролог, підходячи до гурту моряків, — коли хочете, я розповім вам історію відкриття й дослідження цієї землі, а також про радіокарту. — Просимо, просимо! — загукали присутні.
— Я трохи знаю, але й мені охота послухати, — присунувся до гурту Вершомет.
Запара простяг руку, показуючи на берег, і почав свою розповідь.
— По той бік цієї білявої красуні лежить одне з найменш досліджених морів, так зване море братів Лаптєвих. Воно назване так за іменем братів Харитона та Дмитра Лаптєвих, що двісті років тому досліджували північний берег Сибіру. 1913 року в те море пройшла експедиція капітана Вількіцького на криголамах "Таймир" і "Вайгач". Експедиція була гідрографічна і головним своїм завданням мала виправлення старих і складання нових карт, потрібних для мореплавства в цих полярних морях. "Таймир" і "Вайгач" намагались пройти понад берегами Сибіру з Тихого океану в Атлантичний. Завдання не важке, і до того часу подорож удалося зробити лише шведові Норденшільду, що йшов з Атлантичного океану в Тихий на пароплаві "Вега".
Підійшовши до мису Челюскіна, криголами зустріли важку кригу і повернули на північ, шукаючи там, далі від берега вільного проходу.
Несподівано моряки побачили берег невідомої землі. Берег той простягався на північ. Два дні йшли пароплави понад тим берегом і, нарешті, повернули назад. Назвали ту землю іменем царя Миколи II, хоч ніяких прав на
це той цар не мав.
— Теж мені великий мореплавець! — усміхнувся
Лейте.
— Наступного літа, — продовжував Запара, — знову ті самі криголами підходили до цієї землі, але нічого нового не відкрили. Не вдалося тоді побачити ні того, де саме на півночі кінчається ця земля, ні її західного берега, що ось перед нами.
Після того кілька разів дослідники намагалися підійти до цієї землі з усіх сторін. Але з жодної сторони не вдалося.
Не вдалося це й знаменитому полярникові Роальду Амундсену.
1930 року радянський полярник, дослідник Ушаков, зголосився, що, коли пароплав приставить його на цю землю, він залишиться на ній і дослідить її.