Фантастично проста різьба народної фантазії знаходила якийсь короткий приступ до її душі і заволодівала нею цілковито. Щось, було в тім і рідне, й невідоме, і солодке, й страшне.
— Та й доти буде світ стоєти, докив люде мут писати писанки та вогні на Юрія палити. За високими ґрунями, за шумливими потоками, дес далеко, не в нашу думу, у безві-стях безвістенних, у темнім ізворі на дванацітьох ланцюгах сидит найстарший ірод — Пекун, прикутий до чорної скали. Сидит — і єк день, так ніч ірвет си з тотих ланцюгів, уриває, ади. Та посилає юдів, ослужалих своїх на землю: "А йдіт ви, юди, йдіт ви, ослужалі мої, довідайте си — ци ше говорє люде до себе, ци ні, ци гнівают си помежи собов, ци ні, чи шє-нуют дєдя та й неню, ци братя й сестри не ворогуют із собов, ци сусід на сусіда не закладає. А ци пишут ше писанки та ци вогні пале на Юрія?"
І долітають юди тоті, переглєдают, а єк назад приходе — вповістуют: "Ой біда, біда! Сповідают ци ше люде і мирно межи собов жиют. Та й дєдя-неню шєнуют, та й брати з се-
ЗО
страми мирно межи собов жиют, і сусід на сусіда не закладам А писанки пишут іще люде, й писанчєрі ходє, й коку-царі, та колєдники. Та й вогні на Юрія ше пале".
Та й тогди Пекун тот плаче гірко, говорючи: "Ой, не скоро, варе, ше цес світ ізгине!" — та й зелізє тогди на си поту-жат. А єк гнівают си помежи собов люде та си и сварут, ба то-то, ба сесе — тогди май легше стає Іродові у ланцах, смієт си тогди. А от ік не станут люде писанок писати та на Юрія класти вогнів, — ізгибне світ цес і памнєті по цім си не лишит!
Щось передчувала народна душа, що прийде чєс — і не мут уже більше писанок писати: у Косові на фабриці їх нароблять. А відтак мине потреба і в писанках самих, і в тім, що викликало їх писання. Згинуть повір’я й віра з ними, не стане гуцулів з їх оповіданнями, ношею й культурою минулих віків. "Згибне цес світ — і Пекун розкуєт си!"
Але настане інший світ, на Пекуна нові ковачі скують нове залізе: з розуму людського варене, доброю волею бгане, чистим сумлінєм щеплене!
V
От і Великдень!
Минула "бечкова неділя". Нахльостували гуцулки свою їмостечку по плечьох прутєм, приговорюючи шепеляво, як до дитини: "Не я б’ю, бечка б’єт. Віннині за тиждень Великдень".
А леґіні з дівками так хльоскалися попід церквою, що кожухи тріскали. Не одна та й не один пішли д’хаті з доброю смугою через лице.
Минула й живна середа. Кокуцарі бігали з галасом та реготом селом, ставали вряд під хатами й кричали щодуху:
Грійте діда, — дайте хліба!
Грійте діда, — дайте хліба!
Грійте діда, — дайте хліба!
Аби вам овечки!
Аби вам єгнички!
Аби вам телички!
А ґазди виносили кокуци та обдаровували дітву, а дівчаткам давали до того ще й сіль лизати, приговорюючи:
— Лижіт-ко, лижіт, дівочки! Може би так бог дав, аби нарік мої овечки чинили єгнички.
Село принаряджувалося, приоздоблювалося. Ґазди опоряджували свої оседки назверхє: вивозили гній з подвір’я, обкутували маржину, чистили кошєри, назношували сіна та на-рублювали дров на цілі сєтки12, бо якби рубав дрова під час свят, то би птаха кукурудзи рубала.
А ґаздині давали лад всередині хати: мили столи, лавиці, ослони, мастили припічки, опецки, учічковували образи зіллям, та писанками, та голубцями; робили "дідів, зв’язуючи кукурудзяні шульки у гушму хвостами та рівненько внизу обтинаючи чівки, відтак, поплівши з шумеління кіски, завішувати на "бегариках".
Мився посуд у шафці та в намиснику: усі тоті миски, глеки, черсаки, боклаги, горщєта, пугарі, блєхівки, колачі, що так вигідно виснуть на руці, аби мож і наливати, й випивати. А ґазда — тот прикрашує стіну: чисто випуцував13 топір-ці, тобівки старовіцькі блєховані, порошниці, гарапники, які файніші дзьобні; дав порєдок стрюбі — отим кресам, пушкам та пістолетам, бо будуть у роботі через цілі сєтки, а поки що мають хату закрасити; повісив рєд конєчий на клинках, тарниці зі стременами, аби кожне виділо, що не без шкап’єти си жиє. А ґаздиня вже вчиняє паску. Місить тісто з побожними думками, стараючися гнати від себе всяку злість і нечисть. А як пора уже ставити паску у піч, виходить ґазда з хати, — то він має не пускати нікого: доки паска в печі, нікому не вільно входити, бо би врік.
Ще хвилька — і чутно то там, то там, то там вистріли селом: то ґазда, заглянувши знадвір’я у вікно, бачить, що вже суне жінка паску в роззявлене жерло печі, і бавкає тодкз пістоля. А ґаздиня любо приговорює до паски і просить: "Йка-с лізеш у піч ладна та гладонька, така аби-с і вилізала..."
І Маруся захопилася водоворотом тої усеї передсвяточної суєтливості. Пов’язалася білим.рушником, мов наміткою, і з великим трагізмом колотила, мішала, рідила, коштувала всякі масти й омасти. Щохвилі підбігала до бабці запитатися — чи досить муки, чи не мало цукру, чи не густе, чи не рідке, і в дев’ятьох випадках з десяти кінчалося на тім, що бабця брала миску в руки й робила сама. Правда, Маруся протестувала і то навіть дуже голосно, пищала, вириваючи з рук, але врешті корилася.
О. Василь, заморочений службами, обтяжений людськими гріхами, що тягав їх на собі тепер тисячами, ходив завжди злий і роздратований. Кричав на паламаря, на дяка, гуркав на гуцулів, а коли в плебанії бачили, що він іде вже додому, — всі стрімголов кидалися, чим би йому запхнути горлянку скорше, аби заспокоїти.
Уже вигнали ґаздині з хати божку посту, що на збиток людям апетит наганяє — їв би, та й їв, та й їв. Шурхаючи лопатою по всіх кутках, приговорювала Анниця:
— Ей ти, нетленна божко! Іди собі надвір — вже тобі тут не вольно бути ані раз.
А відтак здіймала з себе пояс і перев’язувала грєди у куті, над ложем супружеським.
— Не зав’єзую грєди, але себе в’єжу з ґаздов, аби-смо жили, їк дотепер. Та шоби він не міг другій дати, а друга йому, аби лиш зо мнов і жив, і ґаздував, і не дав си нікому ані пе-ремовити, ані переговорити, та й нас аби ніхто не розірвав, як цесі грєди з цим поєсом ніхто не розірвав.
Таки боялася трохи за свого Штефана. Хоч і був то солідний ґазда і ніби не заходив собі ні з ким, тримався своєї Ан-ниці, але — все ліпше, як безпечніше. Бо то біда не по камінню ходить, а по людях, щезла би.
Наступала тривожна хвиля — витягати паски.
Перехрестившися разів, може, сто і штиринаціть, посягла Анниця у піч і тремтячими руками витягла першу паску.
Все, що було живого у хаті, навіть кітка, сунуло до припічка. А на нім — дишачи теплом в усі боки, красувалася пишна перша паска. Перша паска!
Є що показати на столі, є чим перед людьми похвалитися, є про що говорити цілий тиждень. Уже зарані уявляла со
бі Анниця Одокійчине лице — як вона увійде до хати і насамперед зиркне на паску.
— Ой, у тебе, Анничко, паска нівроку. А в мене шош се-го літа не так...
А у неї так щогид14. Бо одно — не вміє, а друге — нехар-на, а коло того тра охайності.
І, зложивши руки напереді; скромненько вимовить Анниця:
— Ей де, кумочко!.. От так, аби-аби, — а в самої аж рот до вух хоче си розкєгнути.
Повитягала менші паски, повитягала перепічки. Трошки потривожилася була, як тягла паскєвник: натикано в нім глухим кінцем яєць стільки, скільки є душ у хаті. Та котре яйце трісне, — та душа має вмирати сего року.
На щастя, усе було ціле. Словом, не знала вже Анниця, як і радуватися. І сама стала така добра, що сорочку би попросив — віддала б. Та що! Навіть Штефан, завше суворий і мовчазливий, мов посвітлішав і, задоволений, сидів на лаві. Хотів курити, але жінка не звеліла: каже, що не вільно. Ну, як не вільно, то й не цільно.
Пішла винесла дорінник із комори. Е — то не простий дорінничок був! Брат Анничин, що у Космачі сидить, кан-цер був до таких роботий: таке вдасть, як схоче, що вже раз. А над цим дорінником сидів був щось місяців чотири — але ж бо й виробив! Хоч би королівна сама несла паску до церкви у сім дорінничку, то би си не повстидала! То вже ті був вицвєкований, та пацьорочками побиваний мудро, та й ще раз мудро. Давали барана Анниці за цес паскєвник, але де!
Тепер почала його опоряджувати. На сам спід дору поклала хліба, худоб’єної паски, сира букату, ковбасу, ракву з маслом, солонину, яйця, а між ними сире одно — бо то проти згаги добре. Флєшу з тов водов, що яйця си варили, — від очей помагає; збоку натикала хріну з косицями, часнику і всього-всього, що треба.
А опорядивши паскєвник, поклала його в одно вухо бе-саг, а в друге — першу паску, перепічки, свічки, кусні, солонини, буджениці. Штефан важив тото на руці, довго похитуючи, з серйозним лицем; Анниця запитливо дивилася.
— Шош... от ік цесе переважує.
— Йке?
— А з дорінником. Тра шош докласти. І Анниця докладала, а Штефан знов важив на руці. Нарешті бесаги виважені, завішені на кілку, хату опоряджено, все готове. Лягають спати. Там того спання буде — от, аби очима кліпнути. Як у верхах сидять ґазди, то май опівночі встають, бо докив си вмити, докив си прибрати, докив ґаздиня дівкам волосє опо-рєдит, то вже, диви си, чєс і до церкви.
А церква — уже прибрана, прикрашена: дяк з дячихою та з дяченятами і паламар з тою ж гієрархією вже доклали рук, що й самі любуються тепер на свою роботу.
Днина обіцяла бути файною. Добрим світлом розсипалося сонце по ясній зелені трав, грало на ніжних нових пуп’янках смерек; де-не-де вже й дерева були в листочках, а поважна задумлива зелень старих смерек давала тло. Тихо стояли гори, мов говорячи: "Бачили ми, бачили... бачили не раз... Ще й не те ми бачили... ого..."
Вже починала з’їздитися гуцулія. По всіх плаях і плаївках зачервонілися сардаки, фустки, мов по величезнім зеленім мурашковінню порозповзалися черлені комашки. І обличчя у всіх радісні, веселі, кричать усі дзвінко та голосно, цілуються моцно, зі смаком. Аж нема де коням ставати коло церкви — тілько їх напрєтало си.
Паламар навив цілий оберемок витиць і тепер продає; люди купують, ліплять на паскєвники. Обділюються всі взаємно дорою з приговорами, з бажаннями всього найкращого, з ласкавими усміхами, цілуючи одно одного по руках.
Маруся стояла на узгір’ю, і в неї аж дух захоплювало. Перший раз в життю бачила вона таку картину, і хотілося самій упасти на коня, крикнути так, як оті гуцульські амазонки, і летіти, летіти, щоб вітер у вухах свистів, щоб іскрами з-під копит дорогу собі освічувати.
Але найцікавіше було ще впереді: се два багачі найбільші криворівські.