Миттю той повернув драгунські гармати на поляків і почав бити їх зблизька. Змішалося все праве крило польського війська і почало тікати до окопів та до табору. Побачивши перемогу Богуна, гетьман дужче надавив з січовиками на середину польського війська і через небагато часу все пишне й блискуче вороже військо кинулося тікати до своїх окопів.
Надійшов вечір і припинив те криваве бойовище. За ніч козацтво одпочило, поперев'язувало, як хто знав, один одному поразки, поховало братів, що поклали голови за волю батьківщини, і як тільки зійшло сонце, кинулося на окопи, що оточували польський табір. Богун знову повів ліве крло. Йому доводилося штурмувати редуту, і через те він узяв з собою тільки піше військо, вершників же послав обходити ворожий стан степом. Всі, хто мав погану зброю, мусили покинути її, а рубати чагарники та закидати в'язками хмизу рівчаки поперед окопів.
— Пани-брати, славні молодці! — гукав Богун. — Повчили ми вчора ляхів, повчімо й сьогодня! Бачите, вони вже, мов кроти, у землю позаривалися. Нумо їх добивати! — Щільною лавою кинулися козаки до окопів, у рівчак полетіли оберемки чагарнику і, як хвиля морська набігає й заливає побережні скелі, так козаки затопили своєю ріжноманітною лавою рівчаки й вихопилися на верх окопів.
— Або слави добудемо, або дома не будемо! — гукав Богун, ставши на версі окопу разом з Довбнею.
Вибігли й поляки назустріч козакам, і почалася шалена січа. Вороги билися шаблями й списами, стріляли з пистолів, а витративши набої й поламавши зброю, збивалися грудьми й котилися з валу у рівчаки у смертельній боротьбі.
— Оце вам за вашу пиху! За те, що не схотіли з нами, як з братами, жити! — гукав Богун, накладаючи своєю довгою шаблею купи ворожого трупу.
— Оце вам за те, що вам жиди-збойці любіші були, ніж козаки-молодці! — додавав Довбня і, як довбнею, гатив поляків по головах своїм залізним келепом.
З півгодини тяглася ця пекельна боротьба, але хвилина по хвилині ворожа сила зменшувалася й нарешті всі польські недобитки кинулися тікати, маючи ще надію врятуватися у таборі. Але марна була та надія; втікачів переймали вершники і упень рубали.
— Хвала Господеві!... Слава козакам! — гукав Богун, махаючи своїм прапором на версі окопу... І все поле круг окопу загуло вигуками радости.
Увесь цей день билися козаки з ворогами, як роздратовані леви, аж поки великий дощ припинив це нелюдське бойовище. Козаки опанували всіма повними ворожого трупу окопами, і поляки, збившись в одну купу, оточилися возами у своєму таборі.
На другий день ранком Потоцький підняв свій табір і почав відходити з військом назад, маючи надію здибатись з військом свого батька, що повинно було йти йому на поміч із Корсуня. Хмельницький зрадів тому, що вороги йшли у пастку, бо саме на шляху полякам були Княжі Байраки з ямами, засіками, рівчаками, козаками Перебийноса та ордою Тугай-Бея. Він радів тому, що не прол'ється більше дорогої козацької крови, бо у княжих Байраках поляків можна було забрати голими руками. Він тепер тільки слідкував за ворогом, обгортаючи його з трьох боків і не даючи й на хвилину спинитись.
Через який час польське військо увійшло у байраки і потрапило на засіки й рівчаки. Полки Потоцького замішалися, почали давити один одного і скоро пішли у розпорошку, хто швидче. Саме тут на них ударили одразу: Перебийніс спереду, Туган Бей збоку, а Хмельницький, як Божа кара, давив ззаду. Почавсь пекельний бенкет смерти... Куди поляки не кидались, ніде не було їм порятунку... Багато, багато польських жінок стали у цей день вдовами і багато дітей польських посиротіло... Сам Потоцький, порубаний козацькими шаблями, упав, заливаючись кров'ю, і розлучився з своїм молодим життям. Решта недобитих поляків просили про милосердя, і гетьман почав спиняти роздратоване військо, щоб припинити різанину.
Не більше, як тисяча поляків, досталося у бранці, все ж останнє польське військо більше, як десять тисяч добрих вояків, за три дні Жовтоводського бойовища лягло трупом від козацької зброї. Поміж бранцями були й українці, що служили у польському війську, між іншим і Виговський, що згодом став Хмельницькому за вірного порадника й військового писаря.
VІ
Звістка про Жовтоводське бойовище й славну перемогу козаків над поляками прудкою ластівкою полетіла по Вкраїні, а слідом за звісткою вставали й хвилі народнього українського повстання. Не було з того й місяця, а Вкраїна, розхвильована, мов бурхливе море, зривала й збивала з себе все чуже, що за кілька віків уп'ялося в її тіло і ссало її кров. По всій країні від Путівля до Карпатів і од Жовтих Вод до Припеті, по всіх містах, по всіх селах і навіть хуторах було єдине гасло: "До зброї, за волю"!
Цілими річками текли люди до прапора Хмельницького, знищуючи на шляху все вороже. Палали вогнем панські будинки, падали зруйновані замки й сліду не лишалося од жидівських шинків та крамниць. Все, що не, було щиро українське, кинулося тікати. Тікали польські вельможі, тікали й звичайні пани, тікали й українські підпанки — недоляшки, що вже зкатоличилися, тікали слідом і жиди-орандарі. Та не всім пощастило добутися до Стири річки... Цілими тисячами гинули вони од помсти покривдженого їми народу і по своїх будинках та замчищах, і по довгих, несходимих шляхах України.
Всі, що лишилися ще на Вкраїні, хоругви польського війська поховалися по міцних городах, і тільки Ярема Вишневецький, забувши славу свого стародавнього українського роду, бився проти козаків і, перекинувшись з кількома тисячами поляків з лівобережної України, крутився по Поділлю й Волині, вирізуючи своїх неузброєних кріпаків, що не хотіли тепер йому коритися. Але за ним ганявся його лютий ворог Перебийніс з великим загоном повстанців, не даючи йому й дихнути на одному місці.
Козацьких загонів на Вкраїні ходило кілька десятків, винищуючи дрібні хоругви поляків, а коли було потрібно, Хмельницький збирав усі загони до купи і наступав на головне польське військо.
Вже гетьман узяв велику перемогу над поляками під Корсунем і послав у подарунок ханові Ісламу Гірею бранців своїх, польських гетьманів: коронного — старого Потоцького і польного — Калиновського. Після того під Пилявою він, мов отару овець, розігнав велике польське військо, що король вислав проти нього з Варшави. Далі перейшов Хмельницький у Галичину, погостював у Львові, дійшов звідтіля до річки Висли і наближався до Варшави, та вже тут обрання поляками на королівство Яна Казіміра, що за нього подавав свій голос і гетьман, припинило бурхливий натиск козаків, і Хмельницький повернув з своїм військом на південь. Ідучи шляхом на Вкраїну, гетьман вирядив більшість козаків і поспільство по домівках, а сам з кількома полками пішов до Київа.
Україна фактично стала вільною, і на всім величезнім просторі її не було жодного поляка. Знищено було й унію, що її так ненавидили люди. Всі маєтки й добро панське перейшли до козаків та селян. У всіх стало багато землі й худоби, а у тих, хто ходив у походи, опріч того, з'явилися дорогі польські вбрання, коштовна зброя, золоті та срібні речі й чимало грошей.
На горе, ця воля царювала недовго, бо пани не схотіли зріктися своїх маєтків і своїх кріпаків, а польський сейм не схотів стати з козаками до згоди і примусив короля оголосити посполите рушення, цеб то, щоб всякий поляк став до зброї та йшов битися з козаками та рятувати честь і долю Польщі.
Довідавшись, що на Вкраїну знову піднімається велика польська сила, Хмельницький по весні 1649 року знову почав збирати козаків і послав до хана просити, щоб той ішов до нього на поміч з усією ордою якнайскоріше, щоб напосісти на короля, поки той ще не вспів зібрати війська.
У всіх цих подіях Іван Богун брав видатну участь і вславився, як своєю одвагою й хистом, так і своїм таланом та щастям у бойовищах. Побратавшись з завзятим Нечаєм, Богун здебільшого ходив у бойовища разом з ним, маючи до того поруч себе вірних прибічників Довбню та Влучка.
Після всякої перемоги над ворогом козаки по звичаю гуляли з музиками, пили й танцювали. У тій гульні над усіма брав гору Нечай, що гуляв невгаваючи по кілька день. Богунові ж ті дні були найбільш прикрі, навіть огидні, бо він лишав ся тоді самотнім. Йому не пило ся й не гулялося, а душу йому сповивала чорна туга. Він знав, що всяка нова перемога козаків над ворогами все далі одрізняла його від Марини і все дужче єднала дівчину з Ісламом Гіреєм, і серце козака тим гірше боліло, що, як виявилося під час війни, поміч од татарів була козакам цілком не потрібна, та вони її досі й не мали, бо татари всякий раз кидалися до бою тільки тоді, коли поляки вже тікали.
Часом, лишившись у хвилини сердечної нудьги самотнім у наметі серед походу, або у покоях напівзруйнованого польського замку, Богун розстібав сорочку, витягав зпід серця капшучок з волоссям своєї нареченої, виймав те мняке, ніжне волосся з капшучка, торкався до нього рукою і йому здавалося, що він милує не мертве волосся, а саму свою наречену, як янгол, правдиву й, як Божий світ, хорошу.
Одного разу, під час гульні, Нечай згадав про свого побратима й прийшов, щоб його розважити.
— Чому не п'єш, Іване, з нами? Чому не гуляєш? Невже ти не радий з того. що ми визволили Україну? Адже тепер не тільки козаки, але й увесь люд наш став вільним та заможним?
— Де пак не радий! Щасливий з того... а тільки не п'ється мені й не гуляється...
— Скажи ж, що у тебе на серці?
— Не так тая воля добувається, як годилося б.
Нема нащо нам брататися з одвічними ворогами нашими бусурманами. Вони тільки хліб наш споживають та нашими руками собі здобич добувають. Не треба нам нічієї помочі. Хто хоче бути вільним, той сам повинен собі волю здобути.
— А ти гадаєш, що мені бусурмани любі? Та я охоче рубав би їх власною рукою. Що не так гетьман робить, то не так! — говорив Нечай. — От тепер чогось послухався короля й не добув Варшави. Що нам той король, щоб його слухатись? У нас тепер своє королівство... а не королівство, то гетьманство. Україна, — от і все! Повинні робити, що маємо за краще для свого народу, а не те, що бажано панам та королеві!
— Я сперечався з гетьманом...