Та це нічого не помогло.
— Даремно, батьку, силкуєтесь. Він хоч би й побачив вас, то вас не пізнає. Ви самі не пізнаєте тепер себе.
Проходили попід велике вікно, і Заруба поглянув на себе. Замість козака-запорожця побачив московського міщанина в довгому халаті.
— А хай тобі всячина! — сказав з пересердям.— Що з мене вийшло — аж сором!
— Як же вас може впізнати Остап? Я вже що інше придумала.— І як вернулися до заїзду, Марія виклала те, що придумала.
— Отже, знайте: ви — Іван Дорош, міщанин із Полтави, а я — ваш син Максим. Ви мене давали вчити до дяківської школи. Тут виявилося, що я маю гарний голос, і на звичайного дяка мене шкода. З таким голосом хоч би до царського хору, тим-то ви мене сюди привезли. Не шкодуйте золота для того якогось директора і всуньте йому в руку гаманець. Кажіть, що вам не зараз бути в Петербурзі, тим-то ви платите тепер, та що ще дасте, аби лише мене добре вчили та на доброго співака вивели. Москалі гроші люблять і певно мене приймуть, хоч би мій голос і не підходив до царського хору. Опісля, виходячи, ви знову дайте москалеві в руку та просіть, щоб під вечір пустили мене до заїзду по ті дрібниці, що ми привезли з собою. Кажіть, що ще один вузлик із грішми передасте через мене, бо вам дуже хочеться, щоб ваш синочок вивчився на великого чоловіка, щоб не потребував бути простим міщанином. Він певно повірить, бо знає, що в Україні є такі дурні, які на силу між панів пхаються. Решту то я вже сама зроблю. А ви під вечір подбайте ще за одного коня з сідлом і ще за одно міщанське вбрання та й будьте готові.
Заруба зрадів.
— Сам Бог мені тебе післав, доню. Без тебе я б нічого не видумав та ще в яку халепу попав.
Пішли обидвоє до домівки хористів. Спершу воротар не хотів їх пустити досередини. Але старий всунув йому срібного рубля в руку, і зараз двері відчинилися. Пішли просто до директора.
Заруба розказав усе так, як його Марія навчила, та ще побренькував гаманцем із золотими рублями, поки вони не опинилися у глибокій кишені директора. Він став дуже ласкавий, зараз прикликав свого підручного й казав пробувати голос Марії.
— Ну, голос іще слабкий, тонкий, та згодом виробиться. Він іще не перейшов на чоловічий. Та це прийде, я його приймаю.
Тепер другий гаманець із рублями підсунув Заруба.
— Поки що не взяв більше з собою. Та коли ваше високородіє зволите пустити Максима під вечір до мене на заїзд, то я передам іще. Не зараз я буду тут, то краще вже відразу. Максим привіз дещо з собою, то хай би забрав собі.
— Добре, може піти. Сьогодні неділя, науки немає.
— Бувай здоров, Максиме,— сказав Заруба,— слухай у всьому панів, учися пильно, щоб я мав на старі роки з тебе потіху. А коли ти вийдеш у люди, то не забувай твого рідного батька, що допоміг вийти тобі в пани.
Старий буцімто просльозився, обняв Максима й вийшов та зараз купив коня і привів його до заїзду.
З господарем розплатився і сказав, що таки сьогодні мусить вертатися додому.
Марію повели між новиків. Вона розглядалася за Остапом, та його тут не було. Пішли до великих сіней, де хористи проходжувалися, й помітила тут Остапа. Почала в нього вперто вдивлятися, поки таки не звернув на неї увагу. Нагадував собі, що десь те личко бачив, та не міг нагадати, де. Марія дала йому очима знати, що має йому щось сказати, і він пішов за нею на кінець сіней, де нікого не було.
— Остапе, батько тебе здоровить. Будь готовий...
Остап задеревів, що слова не міг був промовити. Коли отямився й оглянувся за Марією, її вже тут не було. Зате побачив її за обідом. Хористи вказували на неї, на новика з "Хахландії", і підсміхалися.
А по обіді пішла зараз до директора і пригадалася, що їй би піти до заїзду та поприносити свою мізерію, та й принести... решту грошей, що батько мав передати. Директор саме збирався покластися по обіді спати, та натяк на гроші його витверезив.
— Добре, Максиме, я дам тобі зараз дозвіл.
— Та ще, ваше високородіє, будьте ласкаві виправити зі мною ще когось, щоб мені поміг усе забрати. Та ще, ваше високородіє, я буду вертатися з грішми — не доведи Господи якої напасті, а ще я й дороги добре не знаю, то було б дуже погано, і батько б мені цього не вибачив...
Директор подумав і згодився післати з Максимом слугу.
— Слугу? — сказала Марія ображено.— Я, міщанський син — і мав би йти зі слугою? Ніколи. Краще я не піду...
Директорові стало шкода обіцяних грошей.
— А кого ж тобі дам?
— Хай би котрийсь із хористів пішов...
Директор ізнову задумався.
— Добре, напишу пропуск для тебе та ще для одного, лише не забаріться.
Написав на шматку сірого паперу пропуск для двох хористів, не незвавши їх по імені.
Марія вхопила цидулку, поцілувала директора в руку й вибігла до сіней шукати за Остапом. Проходячи біля нього, сказала наказово:
— Візьми свою кирею і йди зараз за мною.
Остап послухав і за малу хвилину вже стояв біля Марії, готовий у дорогу.
— Ходім!
Двері відчинилися, воротар сховав собі цидулку, а вони вискочили на вулицю. Вела Марія.
Заруба ждав Марії дуже нетерпляче: ану ж дівчину пізнали та ще до в’язниці запроторили! Але три коні таки держав напоготові; купив припасів на дорогу й нав’ючив усе на коні.
Почало темніти, як Марія вбігла в хату з Остапом. Заруба дуже зрадів і взяв сина в обійми.
Аж схлипнув.
— Дитино моя, не сподівався я тебе так швидко побачити...
Якийсь час стояли обидва, обнявшись.
— Не час тепер на обійми,— сказала Марія.— Переодягнись, Остапе, в міщанське — зараз їдемо.
— А знай, Остапе, що все це завдячуємо цій бравій дівчині...
— Дівчині? — сказав здивований Остап, дивлячись на Марію.
— Говорите й робите, мов малі діти,— говорила сердито Марія.— Нам земля під ногами горить, за нами певно буде погоня, а вам на розмови збирається. Зараз до роботи!
Старий пішов із Марією до коней, Остап скидав із себе вбрання царського хориста й надягав міщанське, яке батько купив йому в місті.
— Сину! Ми готові. В дорогу!
Посідали на коні. Господар заїзду з поклоном виводив їх із дому.
8
Директор царського хору любив після доброго обіду добре проспатися. В тому часі ніхто не мав до нього доступу.
Так було й того дня. Вже було пізно, коли він пробудився. Нагадав собі зараз, що молодий Дорош мав принести від батька гроші, і йому було пильно щошвидше дістати їх у руки. Казав слузі покликати Максима Дороша. Слуга довго не вертався, та нарешті звістив, що хлопець іще не вернувся з міста.
— Розпитай зараз,— гримнув на слугу,— котрий із хористів ходив із молодим Дорошем до міста, і хай зараз до мене приходить.
Знову довго слуга не вертався, аж прийшов сказати, що ходив Остап Зарубенко, і теж іще не вернувся.
— Зрада! — крикнув директор.— Одурили мене! Та чорт бери того якогось Дороша. Але за Зарубенка заплатила казна великі гроші, і це треба буде казні звернути.
Почав ходити по хаті, не знаючи, що йому робити. Біда! Ще як що до чого, у Сибір попаде! Гроші пусте: Дорош лишив досить — буде з чого заплатити та ще й самому йому лишиться. Але ж на Зарубенка сама цариця увагу звернула... Що йому сказати, коли про нього вона зволить спитати?..
Та зараз нагадав собі свого приятеля Акакієва, петербурзького поліцмайстра. Не одну чарку разом випили — він тепер певно не відмовить своєї помочі, порятує його в біді.
Схопився й подався до поліцмайстра.
— Коли це щойно сьогодні ввечір трапилося, то я вишлю за ними погоню на перекладних конях: до позавтра їх певно здогонять і приведуть.
Поліцмайстер казав собі описати втікачів, того міщанина з Полтави та його сина Максима. Про третього не питав, бо він певно переодягнувся, втікаючи з ними. Зараз прикликав до себе свого підручного й видав йому наказ:
— Старого можеш і вбити, як того буде треба, а обох молодих піймати і привести цілих. Візьмеш п’ять із собою, буде з тебе. Та насамперед підеш віднайти той заїзд, де вони тут гостювали.
Поліцисти порозбігалися на розшуки, ганялися до ранку і нічого не знайшли. Ніхто нічого не видав, не чував. Господар заїзду, де стояв Заруба, присягався, що таких людей у нього ніколи не було.
"Куди ж би вони могли поїхати,— думав собі поліцмайстер, стукаючи собі пальцем по чолі,— як не у Хахландію? А туди — один шлях..."
І він наказав підручному спрямувати погоню на шлях, що вів в Україну.
* * *
Поки втікачі виїхали з міста, їхали поволі, щоб не звертати на себе уваги поліції. Щойно за містом пустилися скоком.
Аж тепер у дорозі Заруба розказав синові, хто та дівчина.
— Вір мені, сину, що без цієї дівчини я був би нічого не видумав і нічого не зробив. Вона своїм розумцем водила мене за собою, як котика за стеблом. У всьому я її слухав, бо від того дурману, що ним мене ті шельми там, у балці, напоїли, я геть чисто утратив глузди. До того подумати, що вона — шляхтянка, а така нам щира.
— Шляхтянка? — здивувався Остап.
— То що, що шляхтянка, але ж я з того самого народу, що й ви, козаки, і тієї самої віри, тим самим духом живемо; всім нам рідна мати — Україна. Мої предки билися за Україну в козацькому війську, мій дід воював із покійним полковником Богуном. Той великий лицар був і мого діда полюбив. Дід не вертався вже додому, осівся хутором під Винницею, і його добро перейшло на мойого батька. Живе ж мій батько в селі Погожому коло Винниці. А як я попала сюди, то ви вже знаєте, і це — правда.
— Чом же ти мені того всього раніше не сказала? — спитав Заруба.
— Бо ви б мене були завели до Винниці, і я б не могла була зробити того, що зробила...— і кинула якимсь напівлукавим оком на Остапа.
Усі засміялися.
Відтепер Остап не відступав уже від Марії.
Перший нічліг випав їм яких дванадцять миль від Петербурга під голим небом. До московських сіл незручно було їм поступати, щоб москалі їх не піймали. Так було і другого вечора. Надворі потискав мороз, треба було розвести вогонь. Вже повечеряли, поклалися спати, та Марія, лежачи на кожусі, почула далекий тупіт коней.
— Так буде, як я казала: за нами — погоня.
— То не один кінь, а більше їх буде! — сказав Остап.
— Буде п’ятеро або шестеро.
Марія як стій придушила полум’я, але залишила під рукою сухого хмизу та трави, щоб, коли треба буде, можна до жару прикласти та засвітити.
— Придивіться, діти, до пістоль. Маємо їх шість і дві шаблі. Не робіть нічого, поки я не почну перший,— сказав Заруба, почуваючи, що в ньому відозвалася запорозька душа.
Тупіт зближався.