Смерчу! Урагану! Зливи! Продуд-нять, нехай продуднять орди, нехай зітруть все з лиця землі, нехай лишать попіл і іскри, тлінь і твань. Це вмирає світ, що вмів тільки "інтерпретувати". Це вмирає галайстра на її вежах до безглуздя витонченого раціоналізму. Дикий Скит — моя надія. Скит із очима, в яких смарагдово-люта мудрість повторного повстання з мертвих, язичного, Перунового. Хіба можна вірити в сюсюкання християнізуючих себе що фламінго, а на вчительку. "Олельку, де ти ходиш?" Вона підзорливо оглянула його з голови до п'ят. "Де ти був, чи не в наших кімнатах, шо тобі там треба?" "Ні, я був на самій горі, з голубами..." Вона похитала головою. "Тітко Ганнусю, сказав як найневинніше Олелько, як ви гадаете, звідки ця легенда про сина Ґонти?" "Очевидна нісенітниця, — промовила тітка, — син ґонти мусів би мати принаймні, я знаю, сто, двісті літ... Просто це досить химерний засіб агітаторів..."
Олелько збіг у їдальню. "Де ти шалаєшся, Олелько?" — спитав дід, що сидів з заткненою за жілет серветок) й за неприсутності батька, проводив цим людним столом. Мати, що сиділа на другому кінці стола, стурбована стежила за Олельком. А він знизав плечима: "Що я дитина, чи що?" — сів біля дядька Петра. Цей напевно нікому з пильнувальників не потурав. Він навіть підморгнув Олелькові, неначе знав не одну його таємницю.
IV
Рославичі — село на старому, ще катерининсько-му, тракті, висадженому липами, дубами й тополями. Як переїхати Горинь, що в'ється між скельними крутими берегами, тракт пішов униз, у містечко Межиріччя, а тоді знов підгору, де на стрімких горбах ви-сочиться старовинна фортеця. Звідси, як повернути ліворуч, де три шляхи розходяться, де хрест, вмая-ний вишиваним рушником, дорога в Гайдамацький яр, у ліси, а там вже й Рославичі.
Межиріччя розбіглося по левадах, посеред вишневих садочків білими міщанськими хатками. Тільки в Старому місті, де собор, урядові будинки, крамниці, рундуки — шкварно, спекотно, прохолоді нема. Але, що ближче до ріки та до Замчища, вже починають цвисти рожеві садки, там і розстай шляхів і серед яворів, у холодку — коршма. Вона мурована, хазяйська, здавен-давна стоїть, мабуть і Залізняк і Швачка і Гнат Голий тут гуляли. Біля коршми, під яворами, іноді завізно, а іноді порожньо; пара коненят біля возів хрумсають сіно. Люди, їдучи з ярмарку, завертають сюди, понакривають коней ряднами, а самі в коршму, до Рухима. Тут часом і пани спиняються, навіть ночують на горі в світлицях. Торік у горішній кімнаті застрілився якийсь поручник, а взимку просиджувала панна, що втікла з дому на неблаго-словенне вінчання. Навкруги люд міщанський, начебто тихий, але як найде на нього лихе, то гірший чорта, лютує і плаче, пиячить і руйнує. Юридика йде на Замчище з камінюками і ножами, а іудеям хоч не показуйся із похнюплених хатинок та крамничок на вулицю. З різниками торік із міщанськими балагулами зчепилися, чимале побойовисько вчинили. Люд осьде бідний — не такий як по навколішніх селах та хуторах, тільки й землі що біля хати.
Але раду собі дають: кабанів б'ють, волів випасають, коні водять, аж у Галичину, в Австрію женуть і продають, тільки бідніші виходять на заробітки — на залізницю або в цукроварні. Залізниця від самого кордону проскочила сталлю рейок через лани і яри, а із залізницею і місто підійшло ближче; не ті вже надгоринські села, не те Межиріччя.
Становий пристав їхав у Рославичі на тряскому тарантасі; вийшов, кремезний та нахмурений, біля коршми. За ним і панотець із Нізкинич притрясся, у запиленому білому підряснику. Разом з дяком і собі зайшов у коршму. Там вже було гулко від народу. Акцизний чиновник, у картузі з кокардою, пухнень-кий, рожевенький, пив чай при столі, а навкруги нього орендарі. їхавши на ярмарок, та всілякі принагідні гості.
Гомоніли, звичайно, про пожежі. Одна по одній спалахували ці пожежі, згодом потахали. але всеодно весняне голубе повітря заволікає погар та шаленіє чорне попелиння. Становий і сам по дорозі бачив шкоду — обгорілі клуні, спопелілі загайники, обпалені скирди.
Скинувши урядового білого кашкета з червоною биндою становий витирає спітніле чоло, хоч дебелий та випасений, але зморився й він.
Анисової, панотче, вашої улюбленої?
Та я й слив'янкою не погордую, — розмрію-ється нізкиницький панотець, — у Рухима то й тернівка і запіканочка знайдеться. А от що народ збивається з пуття, ваше благороддя, то достеменний факт. Залізниця ота близько та ще й через кордон всіляка голота — шалається...
А на буряках хіба мало бешкетників? — вкидає акцизний.
Рухим із поклонами, унижено, увіхасться біля гостей. Вже й білою партовиною накрито дубовий стіл, вже несуть усе, чим не гребує становий, а коршма не бідненька, вміє догодити і їстивним. Дячок сидить благовидий — із семінаристів, огладжений, панотце-ва —— права рука, а об'їздити парафію треба не один день. Погориння — околиця іменита, заможна, це не поліська велика глуша, народ тут привередливий, проміткий, кебетний.
— Раніше було тільки в Почаїв, а то й у Київ на богомілля йдуть, — мовить дяк, — а тепер дороги їм у широкий світ, мовляв, не застій. Куди хочеш іди — Одеса, Херсон, а то й у Варшаву мандрують, адже ще одну лінію через Берестя прокладають...
Випив панотець анисової чарку, кажучи до станового "будьмо", закусив горинським щупаком, чекає поки з іскрястої карафи знов почастують черговою, і посмутнів.
Раніше з Лаври прийдуть, то кипарисове дерево приносять та святі образки, а нині подуріли, казна що. Антихристові листки, прокламації, аби лише народ підбехтувати на лихе...
Провокатори, — цідить становий, — ця сволота народ мутить...
Панотець аж зітхнув, очиці стали червоні, сльоз-ливі, випили вже вчетверте, бороду взяв у жменю і випускає, повагом, як сивого голуба.
Ось як ескадрон драгунів із Звягеля прийде, то буде їм усім капець, — озвався один із рославицьких посесорів, пан Кузьминський. Він огорілий в сонці, заклопотаний, захеканий, у білому картузику. з сірою борідкою, сам із убогіших волинських панків, своєї землі нема, то поміщицьку орендує, а вдома шестеро дітей, нелегка справа.
Саме лучче різки, — проказує акцизний і хіхо-че аж заходиться, — наш народ тільки різок боїться, як ушпарять одному-другому, то схаменуться...
Козаки, от це справжнє діло, — докидає другий посесор, — сотню прислали б козаків та нагайками-нагайками чортових дітей...
— То й ви у Рославичі, панотче? Панотець зітхає.
— Небожественні люди у тих Рославичах. Тільки на хрестинах чи на весіллях та на інших торжествах бачу їх, ваших рославицьких. Не принадиш їх у церкву. Та шо ж, прости Господи, які пани, такі й мужики. Дивляться на панів і собі приклад беруть...
Становий зукоса, беручись за чарку, поглядає на Кузьминського:
А як там, до речі, ці рославииькі пани?..
Химерні пани, плохі пани, — мовить посесор Сокодович, — щодо вдачі, обходження, то не скажеш що погані, люди приємні, але просто кажучи, легковажні...
Скажіть, добродію, — озивається Кузьмінсь-кий, — без клепки в голові...
— Там у них з'їзд, чи що? Поцікавився становий.
Та у них завжди з'їзд, ваше благороддя. Коней нічим іолувати, як то кажуть, а госгі не переводяться. Повний дім людей. Василь Михайлович — людина добра, але хазяїн нікудишній, це всім відомо. Ось і пан Солодович знає і батюшка знають...
А земля ж яка хороша, а угіддя які! — Ясніє пан Солодович, — там у Рославичах жити не вмирати, ваше преподобіє. Коли б мені такий маєточок, то — го-го-го...
Да, — посміхається акцизний, — Рославці ваші не хазяйновиті, те ми знаємо. Чудасії, химери, бачите, всесвітні у них на думці, а самі по вуха в боргах. Зрештою всі вони,' тутешні ваші вельмишановні в боргах. Господарювати їм так потрібно, як мені танцювати. На таке господарювання мене не намовите...
Ніхто його й не намовляв. Думали про одне: погорів пан Тарковський і Олізарові спалили цукроварню і графині Браницької посесори погоріли.
У графа Плятера, в Янінах кінський завод підпалили, чортові діти, все сіно до чиста згоріло... Коні почманіли...
Та й нам не буде легше, — підводиться панотець, — коли й драгунів пришлють, то й нам все потопчуть, спасуть...
Ох-ох, гріхи наші тяжкії, пора-пора батюшці і він перехреститься, дякуючи за трапезу, натягає свого солом'яного брилика, встає із-за столу і йде з дяком на подвір'я, до візка, запряженого мишастими лінивими кониками. Вони відмахуються хвостами від докучливих ґедзів. Погонич лясне батогом і покотиться візок, щоб на вечір поспіти.
Пора й становому і він потрясеться на свойому запиленому тарантасі по скаменілій груді, а за ним вершники-стражники з шаблями-шпичками. 1 думи либонь у всіх однакові: що ж це за планида найшла на той народ, шо стільки турбот із за нього?
І хто теє все робить? — Дивляться начальству вслід і посесори і коршмар Рухим і посоловілі подорожні, хто це таке безчасся вчиняє?...
Син Ґонти, — єхидно посміхається акцизний чиновник і натягає й собі кашкета. — не чули хіба?
Старий тракт аж гуде, такий кований, лунний. Тарантас станового вже торохтить біля каплички, як братись вгору, а панотців візок поспішає за ним, та не здожене. І селянські вози скриплять, оминаючи бі-чівником візок станового і скидають прихапцем шапки, з пересердям стьобають коней.
Біля коршми вже почули, вже вибігають на шлях прихорошені міщаночки-дівчата, вже за горинським мостом дрібно-дрібнесенько вибивають підкови. Вже в білій куряві, за деревами, показались жовті око-лиші на драгунських безкозирках, а драгуни, побачивши зальотних молодиць і дівоньок із Замчища, підтягнулись, вирівнялись у сідлах і вдарили, аж затремтіло листя на придорожних яворах і липах:
...Та яка у нас велика случилась біда, молодая Марусина сина вродила...
Гей-гей-гей сина вродила, не скормила, не вспоїла, в море кинула;
А у нашому селі та в усі дзвони б'ють Молодую Марусину до тюрми ведуть...
Луна йде в долину від підсвистів, від підтьохкувань і коні баско виграють і видзвонюють шабельки і мерехтять на списах прапорці, а луна розходиться далі, ген на тихі пасіки, одбивається об старезні клуні.
І аж до станового долине тая луна і він обернеться в тарантасі, скинеться гірчаних дум і посміхнеться
згадує і свої військові часи. А обабіч шляху, відбившись від придорожньої муравиці, підуть у далечінь ярі лани і сонячні проміння тихо пестять ще хистке колосся.