Треба було привезти Андрія Калініна з Царевосанчурська, а писар помиливсь і написав телеграму до губернатора не в Казань, а в Кабарду, приказуючи "доставить з Петербург Калініна"... За таку помилку Калині зробили "полегкість" і заслали в тепліше трохи місце — Бугуруслан. Повезли Калину одні жандарми в Бугуруслан, а другі тим часом привезли Калініна, котрий справді-таки і вмер незабавом у кріпості.
Незгірша помилка вийшла і тоді, як писар робив справку Кабанову. Звичайно писар перш усього глянув у список "наличных арештантов". Калина там не стояв; тоді писар кинувся до списку померших і, знайшовши Калініна, задовольнився і дав посвідчення, що вмер Калина... А на ім'я звернути увагу — йому й думки не прийшло.
Прибувши до Бугуруслака, Калина занепав, переніс тиф і тільки через три чи чотири місяці став на ноги. Перша думка його була про Марину; послав він до неї лист — відповіді нема; послав другий — нема; нема й за третім. Тоді Калина написав до ісправника в Царевомосковськ, просячи хоча двома словами відповісти йому: де Марина? Довго, дуже довго не було й від ісправника листа, аж ось приходить до нього офіціальна відповідь: ісправник пише до бугуруслан-ського ісправника, просячи об'явить Калині, що стара Кабаниха і син її вмерли з холери, а Марина з'їхала, нікому не сказавши куди, і ніхто не знає в Царевомосковську, де вона є тепер.
Калина, прочитавши сю відповідь, ні скрикнув, ні зітхнув, навіть з місця не піднявся — він одеревенів наче... Очуняв він вже вночі. "Що ж це таке! Невже ж вона мені зрадила? Ні, ні! Сього не може бути! Але де ж вона, де ж її шукати і як шукати, коли я прикутий до Бугуруслана... Писати — куди? Ох, ох!.. Гм, а чом же вона не відповідала на мої листи? Хіба не застали вже її, а може, й не доходили?.."
Чого, чого не передумав, не перегадав тоді Калина! Він ходив кілька днів наче божевільний, а далі махнув рукою. "Ех! Зрадила вона! Не любила вона мене... їй здавалося, що любить; коли б любила, знайшла б мене..."
Безталанний! Він грішив против Марини, не знаючи, як вона його шукала, як їздила і чого добула...
В 187* року Калину визволили з заслання, і він прибув до батька в своє рідне село Дідове.
Отакі-то пригоди, отаке-то лихо зістарили Антона Калину і з тридцятип'ятилітнього чоловіка зробили діда!.. Літо сталося йому зимою...
І— Глянь, Антоне, яке куряво! — сказав старий, вказуючи на шлях.
— Хтось поштовими біжить... От скоро не буде сього курява... Чули, може, будують залізницю у Крим...
— Коли то ще вона поспіє!..
А куряво ставало ближче і ближче — от вже воно порівнялось з хатою Калини.
— Татусю, татусю! — несамовито скрикнув Антон.— Вона, вона! Ті самі очі!..
— Господь з тобою, Антоне! Чи ти при собі! Схаменись та розкажи толком: що таке — хто вона?
— Вона, вона, татусю! Марина!
— Яка Марина? — дивувався старий.
— Моя Марина! Дайте швидше мені коняку — побіжу, дожену її, поки перепрягатимуть коні на станції — я дожену... Швидше!..
А старий, хрестячись, дивився на нього і не знав, що й думати. Миттю Антін побіг в загороду, піймав першого коня, накинув на нього оброть і охляб погнав шляхом, —тільки курява замітала слід його. СтарийчКалина не вспів допитати свого сина, дивився услід_його і тільки хрестився та старими устами шепотів: "Заступнице усердная, заступи його і помилуй! Луці і Клеопі спутешествовав в Емаус..." А через годину Антін вертався тихою ходою. Він був такий хмурий, що старий, дивлячись на нього, боявся й спитати і мовчки підійшов узять від нього коня.
— ї тут невдача, тату! Так вже мені на роду написано... Завтра, тату^ скоро світ — прощайте,, поїду в Крим!
Старий слухав і нічого не розумів.
— Вона, тату, була. Серце моє вгадало, та не поспів; я... Може, воно й краще так... Поки я дотюпав до станції, вона вже далеко опинилась, але довідався з поштової книжки, що проїхала іменно Марина.
— Та скажи ти мені, будь ласкав, що за Марина така? Верзеш: вона, вона, Марина — а я нічогісінько не розумію, що воно й до чого..
— Коли таку тату, слухайте,— і Калина усе розказав батькові.
Усі ще спали і в домі, і в селі,, як старий Калина виряджав до Криму свого сина, благословляючи його "на путь довгий, на путь добрий" і шепочучи знов: "Луці і Клеопі..."
— Прощайте^ татусю! Жив буду — вернуся незабавом.
— Прощай синку! Пришли звістку.
— Як тільки приїду до Ялти, зараз пришлю.,
XI
Невеличке повітове місто в Таврії — Ялта, справді куточок земного раю. Од півночі її заслоняють кримські гори, з південного боку безкрає Чорне море. А по взгір'ю лежать хутори і дворці багачів, інде розкидані татарські убогі хатинки, обвиті г заслонені зеленими садами й виноградниками. Як на кого, а на мене оті царські і князівські замчища наводили, таку тугу, що за нею не видно було й краси їх. Інша річ — море! Сядеш на березі — то спокійне воно, як скло, і синє,, як небесна блакить, то сердите, бурливе, страшне; заходиться воно бороться з вітром, не подужає його, гуде, реве, надимається, і на сивих своїх ребрах-хиилях вергає на берег сиву піну. Сюди, в оцей райський куточок з'їздиться з початку осені доволі недужих їсти виноград. Доволі часто буває, що лікарі, вигоївши у своїх недужих всі кишені до дна, радять їхати "на виноград у Крим" вже тоді, коли ніякий виноград не поможе, але радять, аби, мов, не в мене на руках вмерло, а там; чи поможе виноград, чи ні — лікареві байдуже. Бува і так, що "на виноград" посилають таких недужих, котрим у їх недузі винограду і коштувати не слідує.
Отак було і з Мариною. Гоїли її лікарі і в Москві, і в Петербурзі, і в Києві, посилали її "на кумис" у Самару 12, і "на води" в П'ятигорськ, і "на купелі" в Спаа 13, а в кінець — у Крим "на виноград". Багато вона бачила світа, а ще більше переплатила грошей і'за кумис, і за води, і за купелі, і за поради, а здоров'я не поправлялося і скрипіло, і скрипіло.
Під вечір у Ялті, о годині півсьомої, як тільки сонце сховається за гори, зараз зникне спека, і мертва Ялта оживає: з домів виходять люди гуляти на приморському бульварі. Прийшов сюди й Калина. їде він бульваром, придивляється на обидва боки, виглядуючи, де тут Марина. "Як ми зустрінемось? Що ми скажемо оден другому? Чи пізнає вона мене?" А поміж сих гадок хижим шулікою літає головна: "А чи любить же вона мене? Певно, ні! Так чого ж я гнався за нею, нащо сюди їхав? Нащо хочу бачити її, говорити з нею? Хіба на те, щоб почути свій приговор на смерть?.." їде Калина, мислить — аж ось із-за куща вийшли чотири дами і — з ними Марина! Антон став наче вкопаний. Пройшла вона мимо нього і не глянула навіть. Він озирнувся, і вона озирнулась, глянула і пішла далі...
Бульвар у Ялті невеличкий, гуляючи, треба снувати по ньому або сидіти. Марина, дійшовши до першої лавки, сіла з своїми дамами. Калина пройшов мимо неї — йому показалось, що вона глянула на нього тим поглядом, яким дивилась у Царевомосковську, як він гоїв її... Знов він завернувся і присів собі на другу лавку, кілька ступнів од Марини. Господи, як вона перемінилась! Худа, щоки запалі, лице бліде, наче воскове, тільки на щоках два широкі та яркі, яркі рум'янці! Тільки очі не змінилися: такі ж самі ясні, палкі, здається, ще ясній, ніж були колись. Хвилин через п'ятнадцять Марина встала, простягла руку до дам, попрощалась і повернула з бульвару до готелю, котрий стояв супротив, на другому боці вулиці. Не вспів швейцар зачинити за Мариною двері, як увійшов Калина, дістав з кишені картку, подав її швейцару і просив зараз же однести до тієї пані, що зараз тільки прийшла.
— Более, так я не помилилась, вгадала, се він! — скрикнула Марина, глянувши на картку, і швидше сіла на дзиґлик; вся вона тремтіла.— Попросіть до мене сього пана,— сказала вона швейцару.
— Чи справді се ви? Ти? Антоне? Чи не мара оце? Як же се так? — говорила Марина, задихаючись і дивлячись на Калину.
— Чого мара? Ні, се не мара, а я сам... Калина... Антін... Твій...— Він зупинився. Марина обвила його шию і повисла у нього на грудях. Слів не було, слова заніміли — та й на що вони? Хіба Антін і Марина не розумілись? Серце говорить серцю без помочі язика.
— Як лее се так? Як се так? — заговорила через кілька хвилин Марина.—: Антоне, та чи справді се ти? А ти ж... Господи, мене завіряли, що ти давно вмер...
— Я? Коли, де?
Марина розказала, як вона шукала його в Петербурзі; зняла з шиї великий медальйон, одчинила його, дістала якийсь папірець і подала Калині. Калина зареготавсь, прочитавши, але з-під того реготу текли гіркі сльози. Став він розказувати їй і про себе.
— Так тепер ти для мене воскрес! — промовила Марина, знов обгортаючи його.
— І ти воскресла для мене, хоч і не вмирала,— відповів Калина і впився своїми устами в її очі.
Ніколи ще, ніколи ні для Марини, ні Для Антона не летів так швидко час! Вони й не запримітили, що вже друга година ночі.
— Добраніч, серденько! Треба тобі спочити,— сказав Антон.
— Справді треба. Я втомилась — щастя втомило мене... Добраніч! Де ти живеш?
— Завтра я переїду до сього ж отелю.
— Добре, добре! Та не гайся, раніше! Господи, ніколи не гадала, щоб від радощів так втомитись можна!
Калина глянув на неї і швидше вийшов, щоб не заплакати, щоб не запримітила Марина на очах його тих сліз, котрі так і тремтіли, от-от вирвуться і поллються... Калині яко лікареві очевидно було, що не щастя, не радість "втомили" Марину! Оті два широкі рум'янці у неї на щоках та невсипущий кашлюк, та запалі груди сказали Калині, чого "втомилася" Марина...
З отелю він не пішов додому, а повернув на берёг моря. Море стиха шуміло об берег і ніби збільшувало тугу і журбу Калини...
— Одна помилка, помилка писаря, може, ще й з п'яних очей,— і через неї стільки горя, стільки нещастя! Вбито ціле життя двох людей!.. Де ж та правда і справедливість! — процідив скрізь зуби Калина. Біля ніг його лежала каменюка, він з усієї сили шпурнув її у воду.— Бодай ви отак погибли, усі кати!
Світом вернувся він до свого отелю.
А Марина, як спокійно, як тихо спала! Тільки кашлюк будив її, а на душі, на серці — було тихо, ясно, гарно. Пережите лихо разом кудись кануло, зникло, пропало, ніби й не було його!.. Перед нею те, чого вона бажала, чого шукала стільки літ; з нею той, хто став її богом, хто її кохає, кого вона кохає...