А красти — гріх, казала нене Міріам. Хоч ніхто не бачитиме, одначе аллах дізнається.
— Наш бог теж всевидючий,— зітхнув Степанко. Увесь тиждень вони раз у раз, лишившись на подвір'ї
самі, бігали до дірки. Погода покращала — потепліло, сніг розтав. Настали сонячні погожі дні. Наглядач, тулячись до стінки, від рання до вечора солодко дрімав. Іноді він засинав, і голосне хропіння долинало аж до хлопців.
— А що... як підкрастися до нього, відрізати ключі й тихцем одімкнути двері? — міркував Степанко.— А потім... причинити їх і відімкнути ланцюги?
— А як наглядач прокинеться? Що тоді? — лякався Османчик.
— Тоді... тоді... і ми опинимось у хліві,— зітхнув Степанко.
Так вони нічого й не придумали того дня. А вночі Сте-панку наснився наглядач. Він сидів біля дверей, пив з глечика невеличкими ковтками щербет, смачно облизувався, весело прицмокував язиком і знову брався за глечик. Коли щербет скінчився, наглядач засунув руку в глечик і почав вимазувати рештки пальцями. Витягнувши руку, він облизав пальці й знову засунув її до глечика. Невдовзі не лишилося й краплі щербету — і наглядач зозла пошпурив глечика в бур'ян. Уранці Степанко розповів про сон Осман-чику.
— А він і справді любить щербет. Ти ж бачив, як наглядач смакував ним позавчора? — зрадів Османчик.
— Та бачив, тому таке й наснилось. Та що з того...
— Як що? — здивувався Османчик,— Випросим у мами Міріам глечик, вона ж не поскупиться, скажемо, що хочемо почастувати дервіша, який он другий день крутиться біля нашого двору, а самі, як тільки задрімає наглядач, підповземо до нього, я поставлю глечик перед ним, а ти відв'яжеш ключі й станеш відмикати замок. Я відповзу до тину і буду стежити за ним. Як тільки він прокинеться, я свисну. Наглядач гляне в мій бік. Я гукну: "Ефенді, он я вам гостинця приніс. Пийте на здоров'ячко".
— А якщо він побачить, що ключів немає?
— Тоді, тоді,— задумався Османчик.— Я візьму з собою собаку і нацькую на нього.
— З цього теж нічого не вийде,— скрушно зауважив Степанко.— Собака гавкне, він кинеться тікати — і куди ж? Звісно, в хлів.
І як не сушили вони голови — все дарма: щось розумне придумати не могли.
5
...І знову скриплять весла в кочетах, знову хлюпоче вода за бортом, знову свистить осоружна таволга. А воля була так близько... Здається, їхня галера зуміла втекти тільки одна. Решта — або згоріли, або потрапили до козаків. І як весело тим, хто з козаками. Розкуті, помилися, поголилися. А веслують азаби, звільнені ж піднялися на палубу, дихнули повітрям, усміхнулися сонцю, заспівали про червону калину...
Данило познайомився з Марією теж під калиною. Тільки не восени, не тоді, коли вона, покрившись червоними кетягами, горить, волає, кличе до помсти, нагадуючи проли-
ту кров рідного люду, а весною, коли ніжним білим цвітом вона нагадує про далеке-далеке дитинство, про ніжні руки матері.
Марія була в білій вишитій сорочці, строкатій плахті, в зелених чобітках. Надломлені на кінцях й злегка опущені донизу, до кутиків карих очей, чорні брови різко виділялися на худенькому блідому личку з невеликим гостреньким, ледь-ледь задерикувато піднятим вузеньким носиком над міцно стиснутими рожевуватими вустами.
Вона саме садила квіти, коли він, спершись на тин, запитав її:
— Чи не скажеш, голубонько, де проживає кравець Кирило Пасинок?
Дівчина розпросталася, прикрила від сонця долонею очі,співучим голосом проказала:
— Тут, голубе. А звідкіль і чого ти прилетів до нього, коли не таємниця?
— Свиту хочу замовити, голубонько,— відповів Данило кароокій красуні, що допитливо оглядала його з ніг до голови.
— І хто ж то весною про зимовий одяг дбає? — блиснула вона разком рівних зубів.
— Завбачливий господар завжди готує сани влітку, а віз — узимку.
— Що ж... Якщо ти вже й справді такий завбачливий, то заходь. Мій тато завжди радий добрій людині, а молодій — то й поготів.
— Зятя, напевне, вибирає,— бовкнув він тоді.
— Атож,— відрізала дівчина,— і про це треба дбати.
— Маріє,— долинув із сіней голос літньої жінки,— ти щось запитувала?
— Та ні, мамо. Це до тата замовник прийшов.
— То чого ж ти тримаєш його надворі? Клич до хати. Домовившись про свиту, Данило пошвидше вискочив на
подвір'я. Марія саме закінчувала поратись біля квітника й, узявшись руками в боки, милувалася рівними рядками зелених паростків. Данило зупинився біля тину, запитав:
— А чи ж підібрав тато собі зятя, голубонько?
— Атож,— відповіла Марія.
— І який же він із себе?
— Коли ти, голубе, такий уже цікавий, то приходь до Почайни на Івана Купайла. Там і дізнаєшся,— сяйнула вона очима й знову нахилилася над квітами.
Ще ніколи йому нетерпеливилося так, як тоді. До Івана Купайла було понад два місяці, а вони видалися йому за цілих три роки. Так зате, коли настав Купайло, то день летів,' мов на крилах, а найпаче вечір.
Данилові хотілося, аби час зупинився, аби Марія завжди була поруч. А вона так весело щебетала, так знадливо усміхалася, так грайливо водила очима. А який гарний був у неї вінок! Найяскравіший, наймиліший. Тоді, стрибаючи через вогонь, Данило уперше торкнувся її руки...
Де-то вона зараз? Що з нею? Чи не зробив її якийсь бусурман наложницею, чи не потрапила вона до гарему? Боже, захисти її, безталанну. Дай їй сили пережити лихоліття, дочекатися його, Данила. Тільки ж... що він зробить? Як допоможе їй? Чим? У самого ланцюги і на руках, і на ногах. Одначе... в нього більше надій. Вчора не випало щастя, випаде завтра, а ні — так післязавтра. Цього року це, мабуть, останній вихід у море. Уже ж глибока-глибока осінь. У Києві, може, вже й сніг випав. Може, вже й Дніпро став... Проте дарма. Зима не така вже й довга. Мине чотири, ну хай од сили п'ять місяців — і знову появляться козацькі чайки у Чорному морі. Хіба що господар не посунеться більше туди... Здорово-таки провчили козаки його вчора. Жаль тільки, що їхня каторга вирвалася з козачого кільця. Жаль. А все через боягузтво... Коли б кинули були весла, то...
— Агей! — і таволга знову впивається в тіло, мов окропом опікає його. Пора б уже й звикнути. Так ні ж, раз у раз він кидається, наче сам не свій. Раз у раз жахливий біль пронизує його всього наскрізь і підкидає на лаві, мов дитину...
Десь опівдні галера зупиняється. Нарешті. Очевидно, дісталися до якоїсь пристані. Згодом долинає жаске слово "Кафа". Он куди вони дісталися! Завжди, коли Данило чує це слово, він здригається. Зразу ж зринає перед очима той день, коли їх продавали на невільничому ринку. Карі очі Марії були затуманені. Чи ж побачила вона його тоді, чи почула, як він гукнув: "Не опускай голови!"
Рідна моя, доле моя, щастя моє... Де ти, що з тобою? Тримайся, мила, кріпись... що б там не було, нам треба1 все пережити, все витерпіти, як тяжко не було б. І таволгу, і голод, і холод. І розлуку, Маріє... Терпіли дев'ять років, потерпимо ще якусь дещицю...
Холодно. Данило тулиться до сусіда, закриває очі, поринає в сон. І знову, в який уже раз, зринає перед очима кучерява вишня на пригірку й Марія обіч неї. Така ж, як у той далекий день Івана Купайла. Стоїть, усміхається. Уся якась прозора, мерехтлива, блідо-голуба. От-от махне руками, от-от відірветься од землі й полетить у небо. А він так і залишиться внизу, так і не підійметься до неї, не обніме, не поцілує, не скаже: "Нарешті ми зустрілися, моя рідна..."
Вранці їх вивільняють від ланцюгів, якими прикуті до весел, замикають в інші й наказують виходити.
Боже мій! Скільки світла! Яке високе небо! Яке яскраве сонце!
Данило аж заплющує очі, аж точиться від свіжого пах-кого повітря, що заливає його всього.
Холодно. Навколо галери лід! Так от чого вони цілий день спочивали!
Лунає наказ сходити на берег. А це що? На якусь іншу роботу? Слава, господи! Але ж... холодно... Так холодно... Колись малим Данило пробував бігати босим по снігу. Тоді він був гарячий, правда, здається, колючий, а тепер... холод ний-холодний... Пальці аж терпнуть, руки аж трусяться, все тіло тремтить...
їх гонять вузенькою плутаною вуличкою кудись угору. Вона в'ється то в один бік, то в другий. Обіч біжать два хлопчики. Один з них — вчулось це чи ні? — Степанко, а другий так шверготить по-турецькому, наче справжній турок. Та хіба це диво? Він, Данило, теж навчився і по-турецькому, і по-татарському розмовляти: після спроби втекти три роки веслував на військовому судні, де сидів на одній лаві з двома пайзенами — турком Аміратом і татарином Гірейкою. А діти переймають мову один від одного багато швидше, ніж дорослі.
Хлопчики не відставали від них усю дорогу. Ось зупинились біля високої огорожі, перед залізною брамою, пошепотілися трохи — й знову поспішають за ними. У нього, Данила, теж міг би бути такий син...
Пайзени — веслярі на військових суднах, що набиралися з військовополонених або засуджених злочинців. їх приковували за ноги ланцюгами до кілець, вправлених у палубу.
— Агей! — викрикує наглядач, показуючи на відчинену браму, навпроти якої в глибині двору видніється довжелезний хлів.
Знову темрява... Бодай же вас, бусурмани прокляті, лиха година не минула.
— Агей! — верещить обіч наглядач, замахується тавол-гою.
— Геть, мерзото клята! — ціпить Данило кулаки, стискаючи в жмені кільце від ланцюга. "Стукнути б тебе хоч раз! Хоч одним кільцем. Аби знав, як гарикати день у день, знущатися над беззахисними людьми".
Наглядач відскочив, мов ужалений, погрозливо блиснув червонуватими білками вирячкуватих очей.
— У-у-у кяфір,— прогугнявив.
Не встигли вони зайти в хлів й опуститися на якусь почорнілу солому, як двері зачинилися, клацнув замок.
За дощатою перегородкою товклися вівці. Було затишно й тепло. Пахло овечими кізяками.
Всі довго лежали мовчки. Потім озвався поляк Владислав Забродський:
— Лежати, панове, зможемо й на тому світі, а тутай... про волю треба думати.
— То й думай,— зозла кинув поліщук Кирило Осика.-Думати поки що нікому не заказано.
— Який же ти,— розчаровано протягнув Владислав,— я про хліб, а ти про кашу.
— А що з того вийде, як ми думати будемо? — встряв у розмову волох Стефан Кодряну.
— А те, братці,— обізвався зрештою Данило,— що, може, дасть бог, щось і придумаєм.
— А, звісно, щось придумаєм,— підтримав його донський козак Олексій Рябий.— Навіщо ж тоді голови в нас? Щоб шапки носити, чи що?
— Перше-наперше,— знову заговорив Данило,— давайте, братці, уважно обдивимося всю долівку — чи нема тут якої-небудь залізяки або хоча б каменюки.
За хвилину всі нишпорили навколо себе, перетрушуючи солому.
— Ланцюгами не брязкотіть, братці, а то наглядач почує,— застеріг Данило, повзаючи по долівці.
— Тут швидше погибель для себе знайдеш, ніж камінь чи залізяку,— пробурмотів подолянин Петро Сокира.— Кляті бусурмани, певне, знали, що нам доведеться тут зимувати, й усе поховали.
— Шукаймо, братці, шукаймо,— наполягав Данило.— За це в лоб ніхто не вдарить, таволгою не потягне.
Вони перерили солому, перекопирсали пальцями долівку, але так нічого й не знайшли.
— Чорт би його побрав,— зітхнув Забродський.— Колись мій пан казав: втратити волю легко, а вирватись з неволі — ох як важко.