Коли б їм скомандував хто "кроком руш", вони б почали спотикатись.
— Погано воювали, дуже погано,— сказав Щорс.— А чому? Хто скаже? Чому полк робітників і селян під керівництвом прапорщика розбив певну військову одиницю, очолювану сотнями офіцерів і десятками полковників та генералів з вищою військовою освітою?
— Ваш удар був надто несподіваним.
— Ні. Не тому. Не обманюйте.
— Абсолютно вірно,— сказав полонений полковник Федоров.— Армія нікуди не годиться.
— А чому?..
Ніхто не міг відповісти. Створилась тяжка пауза.
— Дайте рядового!— наказав Щорс. Привели рядового, середніх літ селянина.
— Здрастуйте,— звернувся полонений до Щорса таким домашнім тоном, яким говорять звичайно сусід з сусідом або з добрим знайомим.
— Здоров!— відповів Щорс— Скажи своїм полковникам, чому проти нас погано воював.
— Та, бачите, кажуть, ніби більшовики землю будуть давати. А Петлюра, чорт його знає, чи даватиме, чи ні. Мабуть, що ні. Обдурює, сучий син!
— Так,— сказав Щорс і подивився на офіцерів.— Смерті боїтеся, панове, ось чому. А боїтеся смерті тому, що нема за що вмирати. Те, за що ви могли вмирати, вмерло. А коли вмирати нема за що, для чого тоді жити?
Офіцери мовчали.
— Абсолютно вірно,— тихо промовив полковник Федоров і стримано зітхнув.
— А все ж таки чому ви воювали проти нас?
— Дозвольте доповісти...— Один з офіцерів виступив наперед.— Дозвольте доповісти, товаришу командир... .
— Громадянине командир!— суворо поправив Щорс
— Слухаю. Дозвольте доповісти, громадянине командир, що ми, як ви справедливо зауважили, люди військові.
— Бачу.
— Я хочу сказати, що ми військові в професіональному, так би мовити, розумінні цього слова.
— Ну?
— Ми, офіцери... цебто, так би мовити, професіонали війни. Ми служили царю. Потім нас... е-е... найняв гетьман... Служили чесно гетьманові.
— Воно й видно.
— Після гетьмана нас запросив Петлюра... Ну... служили в певній мірі... Дозвольте ж чесно від імені всіх попросити вас послужити на користь, так би мовити, Червоній Армії.
— Он як!— відповів Щорс— Добре. Уявіть собі, пане, не більше, звичайно, як на одну хвилину, що від радості перемоги я втрачаю, так би мовити, рівновагу, прощаю вам і беру до себе в армію. Ви мене продаєте...— Щорс гірко посміхнувся.— Добре! Я не беру вас в армію. Я відправляю вас у тил. Ви тікаєте до Краснова32, до Колчака, служите йому, як ви зволили заявити, чесно і продовжуєте знищувати народ. Що ж ви будете думати про мене — більшовика, командира, борця?
— Абсолютно вірно,— повторив полковник Федоров, відчувши всю мізерність своїх сподівань і пропозицій.
— Те, що можна пробачити деяким вашим козакам, того не можна пробачити вам. Більше вам не доведеться служити нікому... В трибунал!— наказав Щорс, звертаючись до групи своїх командирів. Потім несподівано спитав полковника Федорова:— Ваше прізвище?
— Федоров.
— Чин?
— Колишній полковник.
— Що закінчили?
— Академію генерального штабу.
— Будете вчити молодь військової справи!
— Слухаю!
Після Семиполок Щорс розбив Петлюру в Димерці і Бро-варах. Петлюрівський уряд втік у Вінницю. За ним спішно тікали пошарпані дивізії й курені. В Києві залишились провокатори, шпигуни та спеціальні частини, що займались вивозом народного майна.
Підпільний більшовицький комітет спішно прибув до Броварів, і Щорс, незважаючи на стомленість дивізії, зразу ж рушив на Київ, щоб не дати грабіжникам довершити свою ганебну справу.
На Слобідці, перед мостом, богунців зустріли київські робітники. Дивізія входила в Київ з народом. Матері давали богунцям своїх дітей, і вони несли їх на руках, наче квіти. Все, що було чесного в місті, вийшло назустріч богунцям 5 лютого 1919 року.
Решта сховалася в будинках. Що творилося в багатих квартирах, нікому не відомо. Штори були спущені, і перелякана ненависть зорила на тріумфуючі вулиці тільки через вузесенькі, ледве помітні щілинки.
Дивізія рухалась з гучними піснями по Олександрівській вулиці34. Щорс і Боженко їхали поруч на добрих конях і поглядали з цікавістю на вікна. Боженко добродушно посміхався.
— Щось ми, батьку, давно не платили жалування нашим бійцям,— сказав Щорс і подивився на Боженка.— Збери-но буржуазію та поговори з нею відносно обмундирування, жалування бійцям, фуражу. Тільки, боже борони...
— Ну, що ти, Миколо, боже борони! Ніжно і обходительно, бо тут же буржуазії злізлося, як черви, з усієї України... Но-о, сатана!— раптом розсердився Боженко і, огрівши жеребця нагайкою, помчав по Левашовській вулиці35.
Частина вершників відокремилась від бригади і рушила за ним.
— Простеж за батьком,— звернувся Щорс до політкома Тишлера.— Боюсь, щоб часом не розніжився. Давай, Дани-люк, "Розпрягайте, хлопці, коні" .
Довго гриміли народні пісні на красивих вулицях української столиці. Ось вони лунають на Володимирській вулиці, і окремі звуки її доносяться до партеру оперного театру, переповненого буржуазією різних мастей.
Піднімається пишна завіса, і бачить буржуазія на сцені за маленьким столиком політкома Тишлера і двох робітників київського "Арсеналу".
— Громадяни!— сказав Тишлер дзвінким, веселим голосом.— Цього, так би мовити, числа наше червоне військо визволило столицю України Київ від зрадників народу, петлюрівських білобандитів. Ми зібрали вас, представників, так би мовити, багатих класів, для обговорення деяких потомних моментів... так би мовити, до питання... Слово для пропозиції має командир Таращанського полку товариш Боженко.
Ніхто не аплодував. У всіх немовби віднялися руки. Якийсь холод пройшов по партеру, коли у відповідь на слова Тишлера на сцену вийшов Боженко в кожусі, шапці і з кулеметом "максим"37, який тихо котився за ним, наче дитяча колясочка. Зупинившись там, де звичайно спиняються оперні співаки, Боженко відкашлявся і, надавши своєму голосу й обличчю найніжнішого виразу, почав промову:
— .Граждани буржуазія, суб'єкти! Пробачте великодушно, що змушені були дати бій під містом. Інакше як же вас, негідників, проймеш?! (Прохання до товариша артиста обов'язково зберігати в голосі максимальну делікатність і благодушшя.) Коля Щорс, наш дорогий командир, наказав мені спитати вас,— тут голос Боженка наблизився до крайньої м'якості,— чи не знаєте ви, що це таке?— І Боженко ніжно показав на колясочку, начебто бажаючи спитати, чия це прекрасна дитина.
Жодна буржуазна душа не могла відповісти на це питання. Настала така тиша, якої не створював ні один артист від самого початку заснування театру. Весь партер і ложі бенуара буквально затаїли подих. Навіть хто мав бронхіт чи астму, навіть ті вирішили загинути, не подаючи ні кашлю, ні чихання.
— Не знаєте,— засмутився Боженко.— Ай-ай-ай!.. Ето, граждани буржуазія, кулемет. А хто його видумав? Ви! А хто цим кулеметом знищив десять мільйонів трудящих у братовбивчій війні? Хто, я вас питаю?!
Тут Боженко ненароком загнув таку міцну лайку, яку не міг би пом'якшити ні оперний оркестр, ні навіть найбільший письменник, спробуй він викласти її на папері в нетверезому стані.
— Ніжніше, ніжніше,— прошепотів політком Тишлер.
Почувши шепіт, Боженко відразу пом'якшав, і голос його наблизивсь до фальцету:
— Так ось, в розумінні цього кулемета, я й кажу,— чи не можна позичити у вас мільйонів п'ятдесят-шістдесят грошима, продуктами, фуражем? Не шкодуйте, громадяни буржуазія, бо все одно вам приходить кінець.
— Василю Назаровичу, ніжніше!— відчайдушно прошипів з президії Тишлер.
— Та йди ти к чортовій матері!— не витримав нарешті Боженко і крутонув колясочку.— Що я тобі — артист? Гроші! Білу армію, не бійсь, утримували!— з люттю закричав він в партер, але, спохватившись, відразу ж перейшов на пристойний своєму віку і стану спокійний тон:— Решту вам скаже мій політичний комісар.
Пролунав дружний сміх. Сміялися за великим, добре обставленим столом в їдальні гетьманського палацу Щорс, Іванов, Данилюк, Кащеєв, Гавриченко, Тишлер — увесь цвіт дивізії.
— Я йому шепочу: "Василю Назаровичу, ніжніше, ніжніше!" А батько: "Не жалійте, граждани капіталісти, все одно вам кінець..."
Всі засміялися ще раз. У Щорса від сміху виступили сльози.
— Чого заіржали, мальчишки?!— образився Боженко й одвернувся.
Раптом почувся сильний гуркіт.
Промчавши галопом по мармурових сходах на другий поверх, в їдальню влетів на прекрасному жеребці тараща-нець Савка Троян.
— Батьку!— сказав він хриплим голосом, осадивши жеребця перед столом.— Що робити з буржуазією в театрі? Гроші вже зібрали. Зараз буржуазія води хоче.
Всі покотилися од реготу. Боженко потемнів.
— Так що ж робити, батьку?— прохрипів Савка, стримуючи коня.
— Пустити!— наказав Боженко.
— Слухаюсь,— таращанець вирівнявсь .у сідлі, збираючись летіти з наказом.
— Стій! Куди пустити?— спитав Щорс, витираючи сльози.
— В розход, товаришу начдив!— Савка козирнув для форми і засміявся височенним, ніжним від простуди сміхом.
— Не маєте права,— сказав Щорс.— Треба випустити, з'ясувавши й допитавши кожного індивідуально.
— Миколо, а може, хай їх господь на тім світі індивідуально допитує?— спитав Боженко.
— Ні, батьку,—^ відповів Щорс,— бог богом, а анархії на радянській землі, де ми тепер господарі, допускати не можна.
— Анархії?— Боженко спохмурнів.— Якої анархії? А хто на мітингах говорив: товариші, знищимо буржуазію і офіцерів-зрадників? Ти! А тепер он як. Де я? Куди ж це я попав?
— Попав ти, батьку, в добру компанію,— сказав Черняк,—— тільки думати треба.
— Треба думати, треба й слухати, що хлопці говорять,— Боженко глянув на Черняка з неприхованим презирством.— Буржуя не чіпай, офіцера не смій, наче вони, прости господи, ангели або діти. Ані тобі бомбою, нічим. Полковників в штаби приймають. Пропав робочий клас — ось що говорять!
— Не всі ж офіцери зрадники,— сказав серйозно і спокійно Щорс.— Інша справа, не можна віддавати їм командування, але не слід же доходити й до абсурду. Учитись, батьку, у них треба, вчитися перемагати!
— Так як же я буду у них вчитися перемагати, коли я їх сам перемагаю?— майже заплакав від обурення Боженко.
— Карту!— наказав Щорс. Подали розгорнуту карту.— Ну, батьку, про це в інший раз. А зараз ось рушай з бригадою на Вінницю перемагати Петлюру. До речі, покажи, де Вінниця?
Боженко навіть не глянув на карту і відвернувся, почуваючи, що всі лукаві погляди звернені до нього.