Наступники Александра поділили широку й різноплемінну завойовану ним територію на ряд великих держав — абсолютних монархій із складним і розвиненим бюрократичним апаратом. В античній історії, а разом з тим і в історії грецької літератури почався новий період — епоха так званого еллінізму.
3
В культурі елліністичного періоду, що сягає приблизно від 323 р. (рік смерті Александра Македонського) до 30 р. до н. е. (коли остання з елліністичних монархій, Єгипет, відійшла під владу римлян), насамперед треба відзначити дві риси.
Це, по-перше, зміна республіканського ладу монархією. Після того як влада зосередилась в руках однієї особи, що править державою з допомогою призначених нею чиновників, громадяни, усунені від участі в політичному житті, замкнулися в колі вузькоособистих інтересів. Уже в умовах міста-держави, що розпадається, особистість усяким способом силкувалась звільнитися від зв'язку з колективом. Про це свідчить уже багато трагедій Евріпіда. Для художника полісів понад усе стояло його рідне місто, слава його богів і героїв. На себе самого він дивився як на скромного учасника в спільній патріотичній справі й задовольнявся оливковим вінком як найвищою нагородою. Художник елліністичної епохи перестає почувати цей зв'язок. Він від нього звільнився... для того, щоб попасти на службу царям і царедворцям. Появляються двірські художники й поети. Виробляється вперше в античності тип поета-професіонала, що живе літературною працею.
Друга риса, зв'язана з першою, — це зміна національної відокремленості широкими зв'язками. У нових центрах економічного й культурного життя (царство Птоломеїв у Єгипті, Селевкідів у Сірії та ін.) уродженці Афін стикалися з представниками інших грецьких племен, греки — з негреками, "варварами", і старе розмежування греків і варварів втрачало своє значення, зароджувалась думка про єдність усіх племен і народів. Зате колишня єдність, заснована на зв'язку особи з колективом, розпалась.
Одним з результатів цього розпаду було відокремлення освіченої меншості з невченої "юрби". Аттіцькому поетові V віку сама ідея "юрби" була чужа. Аттіцька поезія V віку була народною; елліністична поезія — поезією для знавців з двірського середовища, з кола побратимів за професією. Мистецтво, що втрачає зв'язок з народом, стає перед небезпекою втрати змісту, перетворення на суто формальну вправу, на "мистецтво для мистецтва". Цієї небезпеки елліністична поезія, в особі більшості своїх представників, і не уникла. {28}
Літературні жанри, що самою своєю природою призначені для масового споживача — як-от, приміром, драма, — в таких умовах неминуче повинні були трансформуватись або зачахнути. Це сталось, хоч і не зразу. В Аттіці, що втратила своє політичне значення, ще досить довго за традицією держались театральні вистави. Але й там вони повинні були змінити свій характер. Політична комедія давно відійшла в минуле. Зате розвинулась і в руках талановитих представників розквітла новоаттіцька комедія, що прославлена іменем Менандра і являє собою, по суті, побутову "міщанську" драму, — уже без хору, без пісень і танців, із звичайними людьми як дійовими особами, із складною фабулою, вигадуваною самим поетом і побудованою на випадковості, — яка відіграє таку велику роль в діяльності купця-підприємця. Увага авторів звернена тут на старанне викінчування діалога й характерів, подаваних у стилі схематизуючого реалізму — з висуванням і пильним аналізом однієї якої-небудь переважної риси — на взір того, що ми маємо, приміром, у Мольєра в його комедії "Скупий". Новоаттіцька комедія важлива своїм тривалим впливом на літератури Європи; її наслідували й переробляли в Римі, а в літературах нової Європи її потомство, починаючи з кінця середніх віків аж до XIX віку, незліченне.
Уже в III віці Аттіка — тільки "периферія" елліністичного світу. В нових культурних центрах, як-от Александрія, столиця Птоломеєвого царства, література не почуває себе зв'язаною традиціями культури полісів. Через ім'я цього центру всю поезію даної епохи називають "александрійською", поєднуючи з цим терміном ряд певних уявлень. Александрія славилась своїм {29} "музеєм"[13], що поєднував у собі славетну бібліотеку, науково-дослідні заклади і вишу школу. Діячі цього музею і були головними представниками александрійської літератури — літератури вченої, книжної, відірваної від дійсності і через те формалістичної. Громадські теми чужі цій поезії; якщо вона бере епіко-міфологічні сюжети, вона трактує їх як абстрактно-поетичні теми, незважаючи на те, що вкладала в них традиція. Приміром, найпрославденіший поет епохи К а л л і м а х (IV-III вв.), що один час був директором Александрійської бібліотеки, удавшись до міфічних переказів про Тесея, вибирає з них один епізод — бій Тесея з марафонським биком — і обробляє його в формі невеликої епічної поеми, де неймовірний герой зійшов на звичайні людські розміри і показаний в обстанові, яка створює нарочитий контраст його чудесній долі і богатирським діянням. Поема "Гекала" Каллімаха розповідає про те, як перед боєм із скаженим биком Тесей зупиняється ночувати в селянки — старої Гекали, що дала притулок і приголубила його, як сина, як він за вечерею розказує їй про себе, як непокоїться стара, коли герой рушає на свою сміливу справу, як, вертаючись з перемоги, Тесей узнає про те, що Гекала вмерла. Героїчна сага перетворилась у рамках епілліона (малої епічної поеми) на повість про непомітну героїню, контрастну славетному витязеві. Цим досягнута трудно досяжна для елліністичного поета ціль — оригінальність твору. По-іншому підходить до завдання епічної поеми літературний антагоніст Каллімаха — поет Аполлоній Родоський (III вік). Він вибирає сюжет про похід аргонавтів у Колхіду. Але, на його думку, поетові слід не вигадувати, а вибирати: вибирати з книг, бо читання — найкраща пожива для поетичного слова. Виходить поема, що являє собою заразом і героїчну епопею, і любовний роман, і міфологічний трактат, і підручник з географії. Вдаліше за інше розроблена драматична тема Медеї; але психологічний аналіз тоне в безлічі описових деталей, затемнюється вишуканістю виразу. Аполлонія сучасники високо ставили, поема його знаходила цінителів і наслідувачів у римській літературі, і проте вона — типовий зразок "штучної", александрійської поезії.
Найхарактерніший жанр цієї поезії являє собою, проте, не епічна поема, а елегія. Ми бачили, який різноманітний зміст могла в себе вбирати форма елегії в найдавнішу епоху грецької літератури. Александрійська елегія насамперед елегія любовна. Проте це не стільки ліричний, скільки ліро-епічний твір. Любовна тема не стільки навіяна особистими переживаннями, скільки задана поетом самому собі. Поет видумує об'єкт свого закохання і, заговоривши про нього, вичерпує всю свою ерудицію в царині міфології, історії й історії літератури. Зберігся уривок з елегії славетного в свій час поета Гермесіанакта (IV вік), що повідомляє в порядку хронологічної послідовності про всіх закоханих поетів, в число яких потрапляє і Гесіод, і Гомер, неначебто закоханий в Пенелопу. Розробка любовної тематики підготовлена для александрійських поетів творами Евріпіда і Менандра. Але й самі александрійці, незважаючи на всю книжність свого натхнення, на вишуканість мови, недостатню реальність осіб, підготовляють своїми любовними елегіями ґрунт, на якому розвинеться згодом новий жанр античної літератури — любовний роман. В цьому напрямі йде й робота в галузі епіграми, що набуває в александрійців різноманітного і, головне, любовного змісту. Любовні епіграми александрійської пори — це ліричні вірші, що вже мають увесь словник мови {30} любовних виразів європейських поетів XVI-XVII віків. Тут і "пломінь жаги", і любовне "сп'яніння", і "стріли", і "рани" і т. п. Міфологічний елемент за-црвнює іноді цілком любовну елегію, але міфологічна елегія існує і як самостійний жанр. Одним з найвідоміших творів Каллімаха була його поема елегійними віршами "Причини" (на 4 книги) — прототип і зразок "Фастів" (а почасти й "Метаморфоз") Овідія й учено-археологічних елегій іншого римського поета — Проперція. У "Причинах" поет у сні зноситься в товариство муз.і запитує їх про імена богів, про виникнення свят, походження громадських ігор тощо і дістає докладні роз'яснення. Твір цей до нас не дійшов, але про його ймовірний характер можна судити з переказаної римським поетом Катуллом іншої елегії Каллімаха про коси Береніки. Аматори астрономії ясної ночі можуть розшукати на небі сузір'я, що й тепер зветься Коси Береніки. В елегії єгипетська цариця Береніка присвячує богам свої розкішні коси, молячись за воєнну удачу своєї дружини (царя Птоломея III), яка рушила походом на Сірію. Але відрізані коси цариці зникають з вівтаря, бо, зачаровані їхньою красою, боги перетворили їх на сузір'я. Так поєднується в Каллімаха "наука", поезія і лестощі "божественному" монархові.
Якщо в мистецтві і літературі Александрійської епохи царі й вельможі нерідко набирають образу богів, то, з другого боку, олімпійські боги знижуються в них до рівня смертних. Каллімах пише гімни богам, але під зовнішністю цих богів ясно прозирають риси володарів Єгипту. У пластичних мистецтвах Афродіта — вже не богиня "чистої краси", а жінка привабливої зовнішності; Аполлон — юнак, що дратує ящірку; Ерот — дурисвіт-дитина з пухленькими щічками. Рамки старої грецької релігії розсунулись: вона ще більше вбирає в себе східні культи: поруч з колишніми богами появились фрігійські божества — "мати богів" Кібела і її коханий Аттіс (ще одна відміна умираючого і воскресаючого бога), єгипетські боги Ізіда і Сарапіс та ін. Число богів розрослось, але разом з цим виріс і скептицизм до релігії. Популярні поміж освіченою верхівкою філософські системи до традиційної релігії ставляться негативно. Світогляд, заснований на міфології, розхитано розвитком позитивних і точних наук, що являє собою велике культурне досягнення епохи. На її початку стояв Арістотель (384-322 рр. до н. е.) — "найвидатніший мислитель давнини", "велетень думки", за не раз повтореними відзивами К. Маркса; а за Арістотелем ішов ряд не таких різносторонніх, як він, але не менш великих у своїх спеціальностях учених, з яких досить назвати, наприклад, Евкліда (геометрія), Архімеда (фізика й механіка), Ератосфена (математична географія), а в царині філології — Зенодота, Арістофана Візантійського, Арістарха Самоського, засновників наукової критики й інтерпретації тексту.
Ще до них Арістотель в "Поетиці" і "Риториці" дав основи теорії літератури.