Дівчина вкладала їй волосся, вона ж тримала в руках посріблене бронзове дзеркало й дивилася на себе. Й що довше дивилась, то дужчий сум огортав її. Ні, вона ще була так само гарна, як і п'ять літ тому, Афродіта ще не відцуралася її та тих багатих жертв, які Елена щороку перед Великими Діонісіями та після Панафіней підносила примхливій доньці Зевса. Проте нижні повіки вже потемніли й окреслились, а під ними, коли глянути на себе вдень, можна було вздріти ледь помітну сіточку дрібних зморшок.
— Дитино моя, — зітхнувши, сказала вона, коли Раїс упоралася з волоссям. — Не треба так. Опусти вниз.
— Тобі так завжди личить, — тихо промовила Раїс. Вона підібрала довгі в'юнкі пасма зі скронь і потилиці високо вгору й скріпила їх трьома гарними гребінчиками та обручем з плетеного золота. — Се молодить тебе.
Останні слова вкололи Елену. Іншим разом вона б і не звернула на них уваги, сьогодні ж неприязно глянула на Раїс у дзеркалі:
— Думаєш, мені вже слід молодитися?
Вона сказала се, якомога дужче пом'якшивши голос, але дівчина замкнулась у собі й лише здвигнула плечем:
— Я думала…
Й удруге ворухнула плечем, а Елена, потамувавши зітхання, відхилила дзеркало, далі й зовсім поклала його на столик. Се все від надмірної помисловости, — вмовляла вона себе. Від того, що надто багато про се міркую.
Дзеркало Елена взяла тільки тоді, як Раїс перемостила їй волосся зовсім по-іншому. Одне пасмо тепер майже затуляло високе чисте чоло, решта важкими лискучими спіралями спадала на щоки, сягаючи підборіддя. Сьогодні ввечері вона знову звертатиметься до своїх дівчат звичними словами "дитино моя", й ся зачіска, яка додавала їй щонайменше три роки, лише підкреслить різницю між нею та її дівчатами. Нехай буде так, знову подумки сказала собі Елена й пішла до жердини добрати відповідний хітон. Раїс одійшла в куток, якого світло двох лампадіончиків майже не сягало, й дивилась на Елену крізь примружені повіки. Елена якийсь час мовчки перекидала одіж, але той нерухомий погляд дратував її, й вона спитала:
— Про що ти зараз думаєш, дитино моя?
То було марницею — заглянути в душу сій вигонистій білявій фріґійці. Вона просто здвигне плечима, подумалось Елені. Дівчина відповіла:
— Дивлюсь та й годі.
Се було майже те саме, Елена сказала їй:
— Перенеси арфи в екус.
— Вони вже давно там.
— Протри їх і налаштуй.
— Се я вже зробила перед заходом сонця, — незворушно відказала Раїс.
Елена відчувала, як роздратування потроху замулює їй настрій, і спробувала понад силу всміхнутися до дівчини. Раїс відповіла тим самим — вони вже навчились розуміти одна одну й крізь хащі слів та приязних усмішок.
— Пришли до мене Клеопатру, — сказала Елена, й се був єдино можливий вихід. Вона її не прогнала, хоч обидві й знали справжню сутність такого доручення.
А колись, мабуть, прожену, подумала Елена, коли ширма стулилася за Раїс. Або навіть наляскаю. Їй раптом стало шкода й дівчини, й себе, вона притулила дзеркало майже до вуст і прошепотіла впівголосу:
— О, пінородна донько Зевса! Я потроху стаю робо-власницею.
Ледь опукла поверхня дзеркала видовжила й спотворила їй обличчя, дрібний трем пойняв Елену, й вона кинула дзеркало на столик, убачивши в тому знак Афродіти.
Кумири часто глузують з людей, се Елені було відомо давно, ще з дитинства. Не чекаючи Клеопатру, яку не знати нащо й гукнула, вона пішла в екус. Обидві дівчини були там. Клеопатра підбігла й поцілувала її в плече:
— Ти сьогодні така гарна! Сей вишневий хітон тобі дуже пасує.
Елена б неодмінно приголубила щиру синичку, та поряд була Раїс, і вона роблено жвавим голосом наказала:
— Йдіть переберіться й самі. Ти, Клео, в жовтий, хоч і не дуже полюбляєш його. А ти, — вона подивилася на Раїс, і їй закортіло заради сього дня бодай відзначити дівчину, щоб у домі не лишилося й тіні хмарної. — Ти вдягни… блакитний хітон і сандалії з позолоченими фібулами.
На обличчі Раїс одкарбувався приємний подив, і хоча вона тут таки його згасила, Елени він не уник. От і добре, майнуло їй. Дівчина нічим переді мною не завинила, я мушу тримати обох на однаковій відстані.
Щойно дівчата вийшли, як з'явився перший гість. Елена чула стукіт у хвіртку пілона, швидкі кроки легконогої Клеопатри та її запобігливий голосець:
— Хайре, кіріє! Елена в екусі, ви можете йти… Чи вас провести?
— Проведи, голубко, проведи, — відповів їй грубий чоловічий голос. Елена слухала й намагалась пригадати, кому він належить. — Але там зі мною ще двоє моїх приятелів…
— Де ж вони?
— Надворі, на вулиці. Я думав, якщо кірія Елена дозволить…
— Ой, кіріє! — Клеопатра перейшла на довірчий півшепіт. — Коли ваші друзі такі самі значні люди, як і ви, то…Кірія Елена… ну, розумієте, наш дім відкритий тільки для значних евпатридів Пантікапея… Так розпорядилася наша господиня, кіріє…
— Авжеж, голубонько, авжеж! О-о!.. Хіба б же я переступив через слово твоєї кірії!
Елена завдяки тому "О-о!" раптом упізнала німфейського купця Евтихія, вийшла на поріг і гукнула:
— Хайре в моєму скромному домі, Евтихію. Рада бачити вас і ваших друзів.
Евтихій грюкнув кованим ціпком по плитах, що мало, певно, за тутешнім поконом означати привітання й шану (Елена вже десь тут бачила таке), й вийшов за хвіртку. Вона повернулася назад, розляглася боком на ложу, старанно випроставши рясні згинки вишневого хітону, й коли гості ввійшли всі втрьох, привітала їх порухом правиці:
— Рада вам, друзі. Лягайте, де хто хоче. Я ще так мало знаю й Пантикапей, і громадян його, не знаю тутешніх звичаїв і смаків. Може, моїм друзям і не сподобається моя скромна оселя, та я молитиму кумирів, аби вдихнули в їхні терплячі серця ще краплину терпіння й до мене.
Елену роздратував власний єлейний голос, хоча такі слова були їй за звичку й лилися завченим струмочком. Попереду стояв уже не молодий чоловік із гострою шпакуватою бородою. З німфейським купцем і власником діери її познайомив колишній господар сього дому метек-трапедзит Маврикій. То було власне перше знайомство, й Елена там таки, в метековому конторасі на аґорі, запросила його до себе в гості.
Попри сподівання, Евтихія зачарували такі круглі й геть незначні слова господині. Він, улесливо всміхаючись, обвів екус поглядом, спинив його на мальовничій постаті красуні й заходився добирати гідні такого випадку слова на відповідь:
— О-о!.. Я своєю старою трухлявою діерою об'їздив півсвіту, відомого еллінам, і римлянам, і колишнім єгиптянам, а хай мене поглинуть Скіла з Харібдою, коли збрешу: в такому домі не встидався б жити й афінський родовитий архонт! — Він ще раз обвів поглядом і кравати на тонких пантерячих ногах, і столики біля кожного з гарним посудом, і червоні череп'яні горщики на підвіконні з виткими квітами, що гірляндами обплели всю світлицю, й святкові чорнолакові амфори в кутках, і навіть широкогорлий кратер для змішування вина, — кратер, що зображував уже призабуту картину боротьби Тесея з Ґорґоною-Медузою. — Хай мене пограбують і втоплять пірати під самим берегом, хай зловонна Кер дочасу нагло забере мене в тартар, коли я чимось нахибив!
Він підійшов до сусіднього з Елениним ложа, вмостився сам, поклав на подушку й ціпок із важким залізним навершям і на здивований погляд господині пояснив:
— Се, не сердься, не простий дрюк. Я поклявся шанувати його до скону днів своїх. Колись іще розповім про сей ціпок, гідний, може, й кращої руки за мою… — Він аж тепер схаменувся, що його приятелі й досі стоять коло порога: "Ґорґона явилася мені вві сні! Елено, се молоді евпатриди, сини царського колісничого Дамона. Бідна жона Дамонова, мати їхня, породила їх в один день. І ймення їм дали однакові, хай я пропаду! Отого, що зліва, звуть Теодосієм, а другого — Досітеєм.
Хлопці разом почервоніли, до того ж, були настільки схожі, що Елена аж підвелася з несподіванки, бо Евтихій своєю кумедною промовою геть спантеличив її:
— Лягайте, друзі. Мого батька теж звали Теодосієм. — Вона тричі плеснула в долоні. — Зараз до нас прийдуть мої чарівні дівчата й ми чогось вип'ємо.
Дівчата зайшли разом. Попереду, власне, була Раїс, та коли ступила злотофібульною ніжкою на поріг, з темряви несподівано виринула Клеопатра й попід рукою в неї впорхнула до екуса:
— Хайре!
Елена підхопила її ласкавим усміхом, Клеопатра відразу вмостилась їй у ногах, а Раїс, повагавшись, осторонь. Господиня перехопила збуджений погляд Евтихія, що крадькома обмацував гнучку поставу чорнявої Клеопатри, на душі стало прикро й незатишно, й вона тоном, що не терпів заперечення, сказала:
— Клео, дитино моя, піди розваж наших гостей. І ти, Раїс.
Раїс, не дивлячись на неї, обминула ложе Евтихія й стала між Теодосієм і Досітеєм. Юнаки разом підвелися, втупившись у юних красунь, але видно було, що більшого від них сподіватися не слід. Елена зумисне дала їм спокій і звернулася до старого торгівця:
— Дуже любі хлопці, ваші друзі, кіріє Евтихію. Мого батька теж звали Теодосієм. — Вона замовкла, пригадавши, що допіру казала про се, та Евтихій уже дивився тільки на неї й не дуже бентежився такими тонкощами софістики.
— Теодосій і Досітей: один "Дар Бога", а другий — "Божий дар"! — навіщось перетлумачив він імена юнаків і засміявся громовитим голосом, наче на палубі своєї "старої трухлявої діери".
Елена відчула навислу мовчанку й скористалася з права господині:
— Дитино моя, Раїс, візьми білого в тій он амфорі коло дверей і змішай нам.
Раїс поволі попростувала до дверей, але Евтихій перепитав її:
— О-о!.. Старі афінські манірності… Ми тут уже давно не розводимо вина. Бачу, Елено, ти справдешня афінянка, та ми люди морські й кажемо так: краще менше, зате справжнє, ха-ха! Не слухай, Елено, що ми говоримо по-грецькому. В наших жилах багато всякої крови, найменше ж еллінської.
Господині було, зрештою, байдуже, як питимуть вино: ціле кухлями чи розведене — відрами. В тому була хіба давня еллінська нещирість. Вона кивнула Раїс, аби піднесла гостям питва, й відповіла купцеві:
— Я чула, що й сам басилевс ваш, світлочолий Перісад… — Елена запнулася, подумавши, чи не буде се надто сміливо, проте докінчила: — … має й негрецьку кров у жилах.
Узявши з рук Раїс позолочений ритон, Евтихій спершу вмочив у нього булавицю свого ціпка, поклав назад і випив до дна, лише тоді відказав:
— То дурне й дрібне, Елено. — В горлі йому ще дерло від шпаркого напою. — Се нас найменш обходить.