Тоді вже ніхто на світі не розіб'є нашого братерства, хоч увесь світ стане за ляхів!.. Прощай же, козаче, — додав Марко, вставаючи і скинувши очима на дорогу, що пішла у праву руку, — прощай, се твоя стежка. Мені здається, що ми з тобою не раз ще стрінемось на тім полі, що орють шаблею, сіють смертю і поливають чоловічою кров'ю, думаючи, чи не виросте на йому щасливіша доля задля людей…
Кобза і Марко обнялись, пильно глянули один одному в вічі і розійшлись кожен по своїй дорозі.
V
Довго стояв Кобза на могилі, проводжаючи очима Марка; вже і гора його покрила, а йому здавалось, що Марко ще дивиться на його своїми вирлоокими очима і ніби чує поважну його мову. Жалем нило серце у Кобзи по Марку; однак як уже він не коверзував, щоб вирятувать його і навести на стежку спасіння, а нічого не здужав вигадать.
Надвечір приїхав Кобза у велику слободу. На майдані збилось багацько народу; якоїсь похмуро озирались вони і об чімсь радились. Глухо розносився по майдану їхній гомін, ніби приток води далеко десь рвав греблі, і хвилі буркотіли, розливаючись по долині.
Побачивши січовика, громадяни оточили Кобзу і стали його розпитувать…
— Чи заступляться ж то за хрещений люд наші запорожчики? Чи вони поможуть нам оборонить святу віру і наші козацькії вольності?..
— Як-таки не заступиться, люди добрі, — одказував Кобза, зупиняючи коня, — на те ж вони й січовики, щоб боронить святу віру і хрещений люд; та вже й Хмельницький у коші щось радиться і порядкує…
— Чули, чули, — загомоніла громада, — прислав він і до нас гінця, привозили і грамоту з Києва од владики, і він благословляє нас на рушення!.. Оддячим диявольським синам, — гукали громадяни, — оддячим!..
Усюди, де проїздив Кобза, народ ворушився: усюди вже запобігли гінці Хмельницького з грамотою од владики і нараїли люд на святе діло. У сі слободи пограничної Московщиною України не заходили ще жовніри й ксьондзи, не шинкувала й жидова, так ніхто не боронив рушенню слобожан.
На четвертий день путі з високої гори Кобза побачив село Липарі. Дуже затокотіло в його грудях серце, глянувши на рідне село. Усе, що тільки було у його милого на світі — сужена, мати, сестра, усе неначе живе стало перед його очима. "Чи живі ж вони, чи здорові?" — подумав Кобза, замислившись. Змінився він на виду, і брови насупились, як спало йому на думку запитання Марка: "А хто тобі поручиться, що сужена твоя і досі тобі вірна, і досі тебе кохає?" — "Ні, ні! — заспокоював сам себе Кобза. — Зінька мене кохає; душі в собі не чує, вона чесного роду і не накине на себе недоброї слави!.." — Було вже за полудень. Слобода геть-геть простяглась понад річкою, і хати, оточені вишневими садочками, привітно виявлялись із-за липових і кленових заростей. Кобза став приглядаться, щоб побачить свою рідну хату, як з вулички по дорозі напроти його вийшло весілля.
Попереду, біля червоної корогви, казились п'яненькі молодиці і стара баба: танцювали, вибивали тропака і крутились з парубками; далі йшли молоді, а за ними музики, бояри, дружки, дівчата і народ і співали весільної: "Не бійся, матінко, не бійся, в червоні чобітки обуйся… ау!.."
Кобза, як не випинав баньки, щоб розгледіть молодих, однак не розгледів: одно далеченько, а друге в юрбі за народом не видко. Тільки побачили молодиці Кобзу, зараз підбігли до його і зупинили коня.
— Січовик, січовик! — заторохтіли вони, хапаючи його за чоботи. — Злізай з коня, злізай, вип'ємо по чарці, потанцюй з нами!
— Тривайте! — гукав Кобза. — Глядіть, щоб кінь не забив котру.
— Не злякаємось ми ні тебе, ні твого коня, — верещали п'яненькі молодиці, — злізай, кажуть тобі; а не злізеш, то ми й самі зволочем тебе!
— Отак налигайся, — озвався Кобза, злізаючи з коня, — що й мене не пізнали?
— Павле! Павле! (так звали Кобзу), — скрикнули деякі молодиці, — чи се ж ти?
— А то ж хто?
— Чи ти ж живий? — питали вони, прозоро на його дивлячись. — Була ж така чутка, що ти вже вмер.
— Брехали їхнього батька сини та й вони з ними, — одказав Кобза, зареготавшись, — а ви мені скажіть, чи живі та здорові моя Зінька, ненька, сестра?
— Зінька! — озвались молодиці, ударивши руками об поли, — отаке спитай!
— Ох, лихо! — загомоніли деякі, одступаючи. — Що ж теперечки буде?
Поки отак перекинулись словом, підійшов старший дружко з пляшкою, щоб почастувать січовика.
— Павле! — скрикнув він, витріщившись на Кобзу, і випустив з рук пляшку з чаркою. — Не в добрий же час тебе сюди принесло!..
Всі журливо дивились на Кобзу, куди поділись жарти й сміхи, а тим часом надійшли й молоді.
Побачивши Кобзу, молода з жахом одступила назад, а Кобза, глянувши на неї, змінився на виду і побілів, як крейда. Перед ним стояла його сужена Зінька, висока, сановита молодиця, в грезетовому очіпку, повитому тонким серпанком. Коралі й дукачі, як жар, горіли на її повних грудях. Музики й співи замовкли, усе неначе вмерло, і народ, обступивши Павла й Зіньку, дививсь на їх, притаївши дух…
— Зінько! — стиха промовив Кобза, укорливо дивлячись на неї. — Так-то ти додержала свого слова?
— Козаче, — од казала Зінька, схиливши на груди свою голову, — мене завірили люди, що тебе нема вже на сім світі… Матуся мене приневолила…
— Матуся приневолила, завірили люди, а ти швидко повірила, згодилась і навіки занапастила мою долю!..
— І свою, козаче! — Зінька затулила хусткою очі і гірко заплакала…
Один із старостів, з сивим вусом, підійшов до Кобзи.
— Слухай, козаче, — сказав він, узявши його за руку, — доля одчахнула од тебе твою сужену, а бог з'єднав її з другим!.. Іди ж собі до твоєї неньки і заспокой стареньку, бо й вона дуже за тобою вбивається!
— Ідіть, ідіть, чого стали? — гукали деякі старости і дружки. — Не поможеться, нічого розмовляти!
— Не піду, — скрикнула Зінька не своїм голосом, озирнувшись на молодого, — нехай з ним ті йдуть, що мене завіряли, нехай живе з тією, котра мене приневолила!..
Зінька зірвала з себе квітки, очіпок, рвонула намисто — і коралі, і дукачі посипались на землю.
— Павле, — заголосила вона, кріпко обхватуючи руками його шию, — прости мене нещасливу, я од тебе одреклась, одрікаюсь і од світу божого!
Ледве розвели руки Зіньчині і одірвали небогу од Кобзи. Весілля стало неначе похорони: ті молодиці, що співали й казились, захлипали, веселе товариство і приданки повісили голови, а молодий стояв, як опарений, понурившись, і не посмів і очей звести на Зіньку.
— Рятуй мене, Павле, — голосила Зінька, пручаючись, як несамовита, — рятуй мене нещасливу! — й зомліла на руках старостів і дружок.
Перезва повернула назад у село. Попереду несли Зіньку, розпатлану і розхристану, неначе мертву; за нею народ, а позад усіх ішов молодий, похнюпивши ніс. Зостався тільки Кобза на тім місці, де побачив Зіньку, і деякі з приданків збирали розкидане намисто й дукачі. Довго стояв бідолаха, замислившись, а там, знявши кабардинку, глянув на небо і, важко зітхнувши, промовив:
— Мій боже милий! Дякую тобі, що звів мене з Марком, не піду я по його дорозі, покоряюся тобі, нехай буде надо мною свята твоя воля!..
З останнім словом Кобза перехрестився і пішов до матері. Стара сиділа з дочкою на призьбі і здалека вгледіла сина. Незчулась вона, як кинулась йому назустріч, повисла на шию і тулила його до свого серця. Вона думала, що навіки втратила сина, аж несподівано неначе сам господь повернув його до матері. Однак не радісно, а смутно гляділа стара на свого сина: таке вже бог дав серце матері, що коли її дитина жива і здорова, то щоб була і щаслива, тоді тільки його й задовольниш.
— Сину мій милий, сину мій любий, — журливо промовила мати, — нерадісною вісткою тебе стрічатиму…
— Знаю, мамо, знаю, — перехопив Кобза, — стрівся з нею… Нехай її господь помилує…
Кобза, привітавши сестру, оддав їй свого коня розсідлать, а сам із матір'ю увійшов у хату і, помолившись перед іконами, стиха промовив:
— Не журися, матінко, ми всі ходимо під богом, нехай же і воля його буде над нами!
— Нехай, сину! — одказала стара перехрестившись. — Не покине він нас, милосердний!
Увійшла в хату й сестра, і з матір'ю посідали поруч Кобзи; і раді б то, побачивши його живого і здорового, і смутні, дивлячись, як він, бідолаха, звісивши на груди голову, понуро глядів на долівку.
Стали вони йому ото розказувать, як Зінька убивалась, почувши, що його десь на війні убили; як мати й родичі улещали її і приневолювали одружитись із Петром, і як вона довго одмовлялась, та вкінці і згодилась: ото у суботу дівич-вечір одбули, а в неділю повінчали.
"У саму ту часинку, — думав собі Кобза, — як я побачився з Марком, її заручили, а як слухав його оповідання, її повінчали!.. Мабуть, і того карає лиха доля, хто з ним і стрінеться!"
Того ж вечора зайшов до їх у хату Остап, син сусіди, молодий ще парубок. Уляна, — так звали сестру Кобзи, — глянувши на його, почервоніла, як калина, і Остап якось понуро озирався на неї. Кобза зараз побачив, що вони один одного покохали. Не помилився він, однак Остап ще не залицявся; не до весілля було, коли, як кажуть люди, село горить, а тут треба рятувать рідний край.
Як повечеряли, щось притьма убігло в сіни і дуже хряпнуло дверима. Уляна тільки що одчинила двері, щоб глянуть, кому б се бути, як ускочила в хату Зінька. Неначе несамовита, страшно було і глянуть на небогу: в одній сорочці, розхристана, розпатлана, щоки горять, з очей іскри сиплються. Така страшна!..
— Де мій Павло? — скрикнула вона, хижо озираючись. — Де його поділи, де!.. Він живий… він живий… я його бачила!
Усі боязко дивились на Зіньку, Кобза первий кинувся до неї і, притуливши до грудей, чуло промовив:
— Зінько! Заспокойся, я од щирого серця тебе прощаю, нехай тебе так і господь помилує!.
— Де мій Павло? — голосила Зінька, хапаючи за груди Кобзу. — Віддайте мені його, він мій…
— Зінько, та я ж перед тобою, хіба не бачиш? — одказував Кобза, чуло дивлячись їй в очі.
— Його голос! — белькотіла Зінька, прислухаючись, — Павле! — питала вона. — Де ти? Не цурайся мене, оборони од злих людей… мене отруїла рідна ненька… рятуй!..
Зінька притулилась до грудей Кобзи і зомліла на його руках…
За Зінькою слідком прибігли її мати, чоловік і ще кілька бабусь; з плачем вони вхопили небогу і, як неживу, понесли додому.