У кафе "Гінденбурґ" на площі Франца-Йосифа, або в кафе Ющика, або в затишній кава-ренцД Штадтпарку, або в наших сливе щоденних вечірніх мандрівках у міському парку, в позаміських гаях ... Або в більших мандрах навіть по на птах полонинах Гуцульщини — Ясіні, Гри-горівки, Говерлі... І яка безодня тем. Література, філософія, політика. Кроненберґ, крім директорства, викладав німецьку літературу, французьку та англійську мови. Мав великий нахил взагалі до мов, вчив завзято російську мову, розумів добре чеську і польську. Кожного року з німецькою систематичністю робив подорожі за кордон, до Парижу, Лондону, Риму, Мадріду. Того року, коли ми з ним познайомилися, він щойно вернувся з Москви, де познайомився з Луначарським і цілим рядом московських професорів-педагогів, навіз цілі купи книг і спостережливо та цікаво оповідав мені про те місто, тих людей, порядки. Вони йому, очевидно, не цілком імпонували, але він оцінював ті явища делікатно і по-філософськи, вважаючи, що росіяни з своїм месіянстзом і неконкретністю саме чогось такого потребують. Тоді ще не було Сталіна з його "переходом до соціялізму", а в Німеччині це були часи Ваймарської республіки в початкові її роки, коли шукалося доріг до Москви наперекір версальським диктаторам.
І тут вперше я почав знайомитися з російською літературою радянського часу. Леонов, Еренбурґ, Огньов, Бабель, Гладков, Серафімович, Маяковський і навіть Демян Бедний з його блюзнірською "євангелією", за яку йому заслужено дісталось від Сергія Єсеніна.
Тут також почав я вперше читати по-німецьки, і першою моєю справжньою лектурою було "На заході без змін" Еріха-Марії Ремарка, яке зірвало тоді цілу бурю захоплення або протесту. Потім я читав Ептона Сінклера, Драйзера, Велса, Келлермана. З філософських речей вперше прочитав в оригіналі "Рефлексії історії" Якова Бурґгардта.
З свого боку я старанно і не зовсім успішно розчарував Кро-ненберґа, що я не руський, яким він мене вважає, а українець. Ця тема вимагала негайно коментарів і викликала дискусію. Ознайомлений з різновидністю слов'янських племен, Кроненберґ одначе не міг з'ясувати собі істотної різниці між "кляйнруссен" і "ґросруссен", він не мав для цього відповідної літератури, і я подбав дістати для цього граматику Ґартнера^-Смаль-Стоцького, що для філолога могла мати найпереконливіше значення.
Я покинув Бойтен уперше влітку 1929 року. Бував тут часто і пізніше. Востаннє це було 1939 року, за кілька місяців до початку війни, після нашої карпатської катастрофи.
І оце знов їду туди. Біля години дев'ятої вечора я у Бойтені . . . І одразу прямую до Кроненберґів на Ґартенштрассе. Як звичайно, бурхливе, радісне, тепле вітання. І сам масивний, тепер уже шуль-рат Кроненберґ, і його дружина Елеонора, і дочка Крістіна, і син Роберт. Кроненберґ сильно постарів, посивів, мав перепрацьований вигляд. Багато його колеґ мобілізовано, і їх треба заступати. Пані Кроненберґ також постаріла і мала ще більше недбалий вигляд, як колись. І дуже виросла, витягнулася, похорошіла, з великими претенсіями на панну дочка Крістіна, яку я колись носив на руках і яка не раз приходила мене будити: "Даня! Штий ауф!". Дуже виріс також наймолодший син Роберт, який уже кінчає народну школу ...
Вечеря, як звичайно, у великій їдальні, знайоме оточення, широкий, білий стіл, кришталь і порцеляна... Лише без Бургундського, як це бувало колись. Тепер скромніше взагалі, бож "на картки". Розмови на тему війни я, як людина зі світу, у фокусі уваги. Що буде далі? Чи підуть на схід? Чи переможуть? Шануючи патріотизм моїх друзів, я намагався бути обережним, але передаючи настрої з Праги, делікатно зазначав, що та політика не дає ґарантій на загальний успіх. Непотрібне викликання ворожнечі, ароґантність і зарозумілість . ..
Кроненберґ, зрештою, більше це розуміє, ніж я. Як знавця мов, його іноді викликали до якихось там штабів, і він перекладав най-секретніші документи, в яких добре ознайомлений з ситуацією світу. Розуміється, він про це нічого не говорить. І має не дуже веселий вигляд. Він знає, що буде нова війна, що це буде на сході, і з усього видно, що його це поважно непокоїть. Пригадуючи наші колишні розмови на тему сходу, він не дуже вдоволений генеральною лінією політики теперішнього уряду, він уявляв собі її інакше, але він мовчить і лише один раз, витираючи втомлені, під окулярами очі так між іншим каже: "Ах, Данель! (він мене так звав). Не все так діється в історії, як хочеться людям або зумовлюється логікою ... Може пам'ятаєте у Якова Бурґ-гардта, якого я вам колись рекомендував читати, говориться, що це не так воля людини, як воля Творця, який хотів бачити людину недосконалою, щоб не все стало трафаретом, — керує нашою долею. Це, здається, знав і Толстой, добре знав Геґель, це вже знав Платон. Лише Ленін хотів ощасливити людей готовими схемами, але що з того вийшло.. . Хотіли ж колись соціялісти скасувати границі, армії, паїшторти, кари смерти, а що вийшло? Я боюся, дуже боюся, що і з наших намірів нічого не вийде" ...
Він особливо переживав, що Німеччина знову вступила у війну з Англією. Він мав великий респект до цієї країни і колись, читаючи "Майн Кампф" Гітлера, уподобав те місце, де Гітлер каже, що немає такої дорогої ціни, якої не варто б заплатити за союз з Англією. І поруч з цим якраз війна і якраз з Англією. Звідсіль і витікає його філософія, його песимізм. Пригадую також його лист, який показувала мені його дружина, ще на початку війни. "Господь знає, що нас може тепер чекати" ... — казав він у тому листі.
Його передчуття і його турботи не були безпідставні. Кілька років пізніше їх було вигнано з їх мешкань, з їх міст, з їх країни дослівно без нічого, у мороз, у безвість, у невідомість ... І саме місто Бойтен стало Битомом. Але покищо це місто жило як звичайно, диміли димарі, працювали машини копалень і гут.
Я ще раз і, мабуть, востаннє оглянув знайомі місця, де я колись переживав часи моєї самоти і безнадії. Побував на задимленій, типово індустріяльній вулиці Камінерштрасее, де жив мій працедавець Павельчик, що його кіньми, Пітером і Бертою, я викликав фурор як екзотичний кучер у фірмі "Фібік-Ґрінфельд", побував ще раз на місці тієї границі, яку я зі страхом і трепетом переходив і яка вже не є більше границею, побував у парку, де стільки ходил огат, мріялося і говорилося, побував у приятелів і навіть у знайомих, лише не знайшов мого прекрасного друга Ґюнтера Герофке, який був мобілізований, служив у Хол-мі і від якого я недавно у Празі мав листа. Розмовляв лише з його дружиною, моєю доброю приятелькою Фрідель, яка переживала відсутність свого Ґюнтера і не дуже була захоплена сучасною ситуацією.
Бачився і провів багато часу з наймаркантнішою і найдорожчою для мене людиною у цьому просторі, яка фактично була головною причиною всіх моїх колишніх пригод, знайомств, успіхів і радощів, — Оленою Кравтвурст. Секретарка чужомовної коре-споденції тієї самої фірми "Фібік-Ґрінфельд", де вона і тепер працювала, лише під зміненою вивіскою ... Велика дружба, симпатія і любов. Моя русява, синьоока протеже, надхненниця і захисниця. Жила вона на польському боці в Королівській Гуті, до Бойтену лише доїжджала. На її адресу спочатку йшли мої домашні листи, за що її турбувала навіть поліція. Вона перша вчила мене німецької мови, перша влаштувала мої знайомства, перша подбала, щоб я дістав більш тіродуктивну працю. Вона ж завжди радісно зустрічала мене і завжди зі смутком проводила в дорогу. Так багато разів і стільки років... І нічого для себе не вимагаючи, до кінця і до краю віддано і безкорисно.
Не знаю, що було в нашій неповторній, дивовижній і незбагненній зустрічі, дружбі і любові і чому ми все таки розійшлися і так порівнюючи просто, щиро без драм і невдоволення. Може, вона мене не тільки розуміла, але й знала, може, це була моя летюча приреченість. Але наші пізніші зустрічі були завжди однаково ясні, прості і радісні. Ми багато ходили, їздили, говорили, оповідали, сміялися. Каваренька на розі Ґартенштрасое, каварня "Гінденбурґ", міський парк, міський ліс, кіно "Аполльо", кіно "Ліхтшпіле" ...
Ця зустріч нагадувала всі минулі. Спочатку телефон, острах — чи обізветься, далі радісний вигук і обіцянка негайно, через усі перешкоди, на розі Райхспляцу зустрітися. У неї тепер більше праці, ніж звичайно, але це не важливе. Ще півгодини і ми захоплено вітаємося ...
— Ну-у, Данель! Стільки часу! І нічого не писав! Стільки змін! А ти схуд, що сталося? Ах, яка радість, яка радість! Так куди йдемо? "Кляйнес кафе"?
Так. "Кляйнес кафе". На все годі нараз відповісти. У "Кляйнес кафе" порожньо, кава воєнна, "кухен" на картки, але це таке другорядне. Ми говоримо, говоримо безконечно. Олена вже не за границею, Королівська Гута знову Кеніґс-Гюте, величезні зміни, безліч роботи, багато чужих робітників, полонені французи. Потім ідемо на прогулянку, доходимо аж до старої границі, філософуємо на цю тему. Усе це наслідки великої ґльобальної тривоги, яку, можливо, я тоді перший викликав, бо не вірив у тривалість того ладу, як і не вірю в його тривалість тепер.
Олена не філософ, вона переводить розмову на іншу тему. На буденне, на щоденне, на свою роботу, на родину. Пропонує їхати до неї, до Королівської Гута> тепер це можна. Відмовляюся за браком часу, завтра їду далі. На Краків. Олена навіть не питає, чому і що там маю робити, вона знає, що я завжди кудись їду, завжди щось там роблю, пишу якісь книжки, яких вона не може читати і читала лише одну з них польською мовою. І вона нею захоплена. Читаючи її, вона не вірила, що писав її той самий обідраний "кучер Павельчика", якого вона одного разу зустріла у вантажній рампі своєї фірми, у якого одразу повірила і в якого вірить до цього часу.
Не питав і я її, чому вона, наприклад, до цього часу не одружена, хоча мала для того нагоду. Вона ще й тепер виглядає свіжо і молодо, а тоді це була справжня Ґрета Гарбо з своїм пишним, ясним волоссям і гарними, мудрими, синіми очима . .
КРАКІВ
І знов лечу понад землею, І знов прощаюся я з нею...
Г. Шевченко (Сон)
Мої чотири бойтенські дні минають, як одна хвилина. І ось я знову на пероні залізничого двірця Бойтен. П'ятниця, 16 травня.