і батька й матір у тяжкім наруччі
одруження... мов крику з-під коліс
забризканого кров'ю й крапом сліз.
206.
Але, коли поля і дальні гори
обходив з цуценям проз Насачів,
що приблудилося, коли він хворий
лежав над битим шляхом уночі, —
що, виросши, загибло псом суворим,
йому життя рятуючи й плачі, —
коли у поле він виходив перший,
у далечінь рожеву очі вперши, —
207.
то власне горе видавалось так
до щастя людського у грі веселій,
неначе в рух закручений вітряк
вітрами, що женуться із пустелі,
аж доки стовп не зломиться, грімак,
і з ним вирло на кованім уделі...
І вирішив Свирид зійти із мук
у Київ допевнятися наук.
208.
І в українську він прибув столицю
між хлопці та дівчата невгурні,
привізши в серці і осінню птицю
і звернені до вирію вже дні,
і падалішню з кіп та стай пшеницю, .
поключену у запашній стерні,
і на ровах полинь у павутинні,
і крики з-за могил вночі лисині...
І схилені тини, і гарбузи,
позвішувані удиною в трави,
ще кольористіші за пояси
в людей під час недільної відправи,
і курені з соломи й рогози
із баштанів, де сторожі та ґави,
і вітру вогкого з-над лісу свист,
і вже на смерть зів'ялий жовтий лист.
201. І на чуттєвий кетяг ввесь цей з лану
лягли міські недобрі холоди
великою росою із туману,
що вітром пролітає з-над води,
і, похиливши гілку серцю в рану,
вони зривалися й самі туди:
і забуття ішло тому, що дома,
а з ним міська наука невникома:
211. і університет з важких споруд,
узятих у густу червону фарбу,
аби святий централістичний бруд
на подив навертав бездумну мавпу
розведеними поверхами з груд
від першого до п'ятого аж карбу,
на вісім спертих еллінських колумн,
прихований підкреслювати глум ...
212.
І кручені, вузенькі коридори
і стіни в них у метер завтовшки,
і помуровані, цеглові нори,
і вземлища, і кам'яні мішки,
де пахне цвіллю Талеса і Тори
через устав московський навпрошки...
і вікна в стінах, ніби домовини,
западені у камінь без людини...
213.
І авдиторії всі на зразок
колишнього страшного Колізею,
хоч тут і тінь була, а не пісок
з густою цвіллю сивою своєю,
і хоч колумни, ніби крик казок,
лунали голосно про Одіссею,
гучніше, як з гармати гармаші,
214.
Та тихо скрізь було у брилах муру,
коли з дубових і міцних катедр
слова гукав і про літературу
будліякий сивоволосий метр,
радіючи, що світ не має шнуру
всю правду змірити до чорних нетр,
що людській думці скрізь кордони креслять,
неначе крейдою на дошці тесля.
215.
Мовчали і тоді, коли вола
давив професор сумом безперечним,
що хоч кордони правда й одвела
у вічність радіюсом безконечним,
та ним, ще сумом, міриться стріла
і харалужний половецький меч ним,
бо наше серце має і тепер
розгінну клітку з двадцяти ребер.
216. І все це в світі, що він чув і бачив
сприймав не так, як треба для наук,
а так, як символ Божества незрячий,
що кинуло сонця в безодню з рук;
але свідомість не давав тлумачить
Свирид свою спочатку навіть в друк,
бо взнати з бульбашок ніхто не в силі
рибину ту, що дихає з-під хвилі.
217. І кожний факт йому кущем був жал
і в підсвідоме пік із порожнечі,
яке жило мов стоплений метал
і кухля ждало виливати речі,
й Свирида мали всі за ідеал,
та тільки не студентський, а овечий,
бо так науки брав та їх слова,
як і мандрівник в лісі дерева.
218.
Свирид цим не цікавився, і в місті
учився справді серцем, навздогад
і, проминаючи на розі "Вісті",
додому біг проз ботанічний сад.
А дома, піджививши разів двісті
свій примус серед гуркання шухляд,
живився й сам, і квапився із хати
в бібліотеку знов студіювати.
219.
А там на вікнах всіх і на стільці
лежали в крицю вкуті каталоги,
і височіли шахви й полиці,
забиті книгами по перші змоги,
і дві драбини, щеплені в торці,
щоб дівчині доточувати ноги,
як діставати доведеться їй
сповновище студентам дум та мрій.
220.
І сльози, ніби краплі чисті з криги
на сонці, наверталися в очах,
коли він чув з розгорнутої книги
тисячолітній, пожовтілий пах,
і бачив тих, що занесли з ним стриги
з полів під університетський дах,
над фоліянтами похилих нині
у тиші наукової святині.
221. І серце билося мерщій, мерщій
від почуття незнаного ніколи,
хоч ним живе під сонцем по дощі
щороку в червні недостигле поле,
коли, неначе лапками хрущі,
воно в обличчя колосками коле,
невирівняну силу і красу,
обороняючи так до часу. ..
222. А прочитавши після Боделера,
Євангелію й Ґете навздогін,
Свидницького і Байрона й Гомера
і Гавптманів смутний "Підводний дзвін",
почув як обзиваються озера
осіннім клекотом з усіх країн:
що мрія розлучилася з душею
і вже не стрінеться ніколи з нею,
223.
і сам ітиме вже через поля,
та тільки не своїй назустріч хмарі,
заплаканий, як бідне немовля,
відбившися від неньки на базарі, —
і кинеться раптово до бриля,
що відлетить з чола в пилюжній хмарі,
та й спотикнеться так, аж загуде
у небуття крізь глинище руде,
224.
Де не чекає на людей ніколи
ніхто ні ввечорі ні порану
і навіть місяць дихає, о доле,
морозами в небесну сарану
і тільки наше гайдамацьке поле
злягає щиро на нову труну,
аби всмоктати рештки з сіромахи
і кишки, й дошки, і кістки, і цвяхи...
225.
І Вустин образ звівся знов з душі
у темну баню горя світового,
неначе з океанської глуші
маяк забутий і людьми і Богом,
де вимерли давно вже сторожі
і всі позаростали східці мохом,
а він ще тільки світить уночі
у піну хвиль на кам'яні сторчі.
226.
А полюбивши у поетів давніх
гарячим словом вирізьблений сум,
і позамикані на вікнах ставні,
і тиші запівнічної красу,
і грубий том, розкритий на останній
сторінці з візерунками внизу,
і два засвічені над ним огарки,
і дим від них, але не від цигарки, —
227.
він полюбив надхненно теж і сам
у несподівані слова ловити
в своїй душі прекрасні небеса,
підкинуті у рух несамовитий,
де не світили зорі, ні роса,
ні жовтий місяць, на скалки розбитий,
а чиста кров з дівочого виска,
що бризнула колись із-під зубка,
228.
І посеред таких студійних версій
у нього книга на столі росла
найперших, найправдивіших поезій,
неначе тріск трави з-під чересла...
І, назву їй шукаючи, тверезій
від всеросійського добра і зла,
йому на думку спала неминуча
дощем прорита зарудинська Круча.
229.
Коли ж вона з'явилася на світ
і виглянула свіжо із крамниці,
редакції звелися на ґраніт
і загули ще гірше, як вовчиці,
що він таки справдісінький "пiïт,,
і досі не застрелений з рушниці,
бо хоч і не за ворога тепер,
то буде ним докбнче у-,,четвер".
230.
А здобуваючи душі оздобу
у Києві напевно років з два,
Свирид відчув у критиці жадобу
крови з юнацького свого єства...
І, триместрову кинувши хворобу
у деканаті сквапно до Різдва, —
взяв чамайдан і рушив без затриму
до рідних виводів з хвостами диму.
"Лищ любий краю неповинний!
За що тебе Господь кара,
карає тяжко? За Богдана
та за скаженого Петра".
Т. Шевченко.
ЧАСТИНА ДРУГА
ПРОЯСЕНЬ
Наше щастя не дивиться нам у серце .квітами та зорями,
а тільки людськими очима. І чим більше цих квітів та зор, тим
воно сліпіше і холодніше нашому бідному серцю.
МАТИ
231.
Удосвіта, ще майже уночі,
соломою пшеничною повільно
хазяйка витопила у печі
і заслонкою затулила щільно.
І стихла кочерга і рогачі
в кутку з кленовим макогоном спільно,
а ту солому, що було з запіл,
взяла хазяйка й притрусила діл.
232.
А потім, сівши до вікна на днище,
схилила тихо сивину чола
над прядку, та під кужіль ближче,
і прясти нитку швидко почала.
Здавалося, що просто ось засвище
посеред хати золота бджола
і цвіт акації запахне медом,
і білим полотном, і очеретом.
233.
Та з цвяха гас на сволоці ясний,
ні з краю в жердки звішений фуґанок,
ні крига на шибках, неначе сни,
які затримав там холодний ранок,
ні тиха мрія про тепло весни,
безлистим хмелем заткана у ґанок,
сказати силкувалися б дарма:
чи спокій є в хазяйки, чи нема.
234.
Аж ось заторохтів у шини вкутий
маленький віз по мерзлому грудді,
і зупинився при воротах, чути,
і хтось із нього виплигнув тоді:
"О, псе, який же ти іклато-лютий!"
прогомоніли звуки молоді,
та тій, що пряла в мовчазній покорі,
те не дійшло, що сталося надворі.
235.
І двері відчинились, мов лубки,
у зимових окутах рогозових,
і в хату бухнули густі клубки
повітря, ще сивішого за сови
аж ворухнулися два рушники,
які в господі мають тільки вдови,
які тут накривали на столі
і хліб, і сіль, і ложки три малі.
236.
І, зачинивши двері за собою
перед морозом кріпшим від костей,
спинилась дівчина перед старою,
яка не помічала ще "гостей".
Та, що ввійшла, спиралася рукою
на ободове пужално густе,
була в кужусі, в валянках обшитих
і в білій шапці із ягняток ситих.
237.
Це ще була не дівка, а дівчук,
напевно літ шістнадцяти зелених,
бо ніжній простоті в її віччю
позаздрили б і молоденькі клени.
А та краса, про котру кожний чув,
була колись в античної Олени,
єдналася в її устах з теплом
і сяли щирістю з лиця й добром.
238.
Та не даремно кажуть нам про квітки,
які пишалися в раю земнім,
бо вже, коли всім знані однолітки
упали в гріх і довелося їм
покинути біліший від намітки
з вишневого цвітіння дивний дім,
то Бог і їх зірвав у тій долині
та й викинув на небеса синь-сині.
239.
І по небесному вони вінці
розбіглись купками і поодинці,
але одна не встигла корінці
вростити швидко на своїй зупинці,
і на земні упала манівці,
й потрапила в колисочку дитинці,
і кращою окрасою від мрій
для серця стала крихотці малій,
240.
що ось, доросла, промовляє прясі:
"Добридень, тьотю, Боже, помагай!"
Та пряха й далі мала на увазі
і пучку й нитки початковий край.
А цівка й прядка, линучи у пасі,
хурчали ніби: "Геть, не зачіпай",
бо у хазяйки всемогутньо з ока
світилась просто самота глибока.
241.
Та дівчина таки знайшла кінець
непередбаченим, завадним силам,
як стала до лежанки й на стілець
і вилізла, і світло погасила,
бо зараз же хазяйка навпростець
її з-за прядки поглядом вразила,
хоч колесо і далі гнала, як могла,
і мичку, не спиняючись, тягла.
242.
А в вікна заглядав мороз, і ранок,
і в інеї високий журавель,
і терниця, і бильця до двох тканок,
і з-за тинка костриця з конопель,
і житній стіг; і вже аж наостанок
на нього схилений важкий рубель,
що, мабуть, гнувся у робочі тижні
під час гарячих возовиць колишніх.
243.
А зліва в них світився тихий став,
затягнений тонким та свіжим льодом,
і очерет, і осока густа,
і верби попід ораним городом.
А всіх їх притрусивши, висота
ішла над полем під рожевим сходом
у дивно білім інійнім диму
стрічати день, немов святу німу.
244.
"Степан поїхав на Цвіткове возом
по сина, бо година стала зла
і шлях вночі держиться ще морозом,
а вдень він розгасає, як смола..