Мені казали, що в особистих справах тов. Тихменєв не приймає, що я можу звернутись до його секретаря й через секретаря передати те, що мені треба. Я настоював, мені відмовляли. Я мусів просити переказати моє прізвище.
Олександер Владиславович прийняв мене між двома засіданнями: одним, що закінчилось, і другим, що вже почалося й на яке йому треба було кудись поспішати. Він не висловив здивування, побачивши мене, і не спитав, чому я опинився так несподівано тут, у Москві. Він був люб'язний і коректний, як завжди; подякував мені за те, що я так чудесно зумів викликати інтерес до наукових дисциплін не тільки в Лесі, а навіть у "вітрогонної", як він сказав, Зини; запросив приїхати на дачу і, попереджаючи запрошення Mapri Семенівни, запропонував погостювати в них на дачі скільки мені забажається. Сам же він прохає пробачення, бо вже дзеленчить телефон. Це йому нагадують, що його чекають на засідання. Він має їхати. Коли я хочу і коли нам по дорозі, він підвезе мене. Автомобіль стоїть внизу напоготові.
Я одмовився, подякував і попрощався.
Того ж таки дня я їздив на дачу, але до Тихменєвих не зайшов. Ця постанова не йти до Тихменєвих прийшла випадково й раптом.
Сидівши ще в вагоні, я був повний райдужних мрій. Я раз-у-раз дивився на годинник, і від нетерплячости мені здавалось, що сорок хвилин їзди не скінчаться ніколи. Я почував себе роздратованим з того, як мляво плентається розхитаний дачний потяг.
Вийшовши з вагона, я уже збирався спитати кого-небудь з тутешніх мешканців, куди мені треба йти, щоб за другим поворотом в третій дільниці праворуч під сосновим бором знайти дачу Пороховни-кових, — дерев'яна дача з вежею й зеленою альтанкою, що, як розповів мені Олександер Владиславович, її наймають Тихменєви. Але я нікого не спитав про другий поворот в третій дільниці, про дерев'яну дачу з вежею та зеленою альтанкою.
Коли я вийшов з вагона, мене зупинила раптом думка: навіщо я сюди приїхав і що я маю сказати? Мені нема чого сказати. Не розмовляти ж про нескінчений навесні курс і не починати ж одкреслюва-ти в підручниках ті параграфи, що їх слід було б за літо моїм ученицям перечитати?
Я бачу, що дачники, які вийшли разом зі мною з потяга, вже розійшлися, що на станційній плятформі нема більше нікого, і я лишився сам Куди мені йти й про що я думав?
Так! Пам'ятаю: я думав, навіщо я приїхав?
Тепер, коли я близький був здійснити своє химерне бажання, що хворобливо мучило мене протягом останніх тижнів з дня в день, щодня, цілі дні, моє бажання згасло. Коли я міг задовольнити бажання, я більше не бажав. Перед реальною дійсністю моя химера відразу вилиняла, вицвіла, витрухла. Треба було аж сюди приїхати, треба було нарешті опинитися перед можливістю ствердити ілюзію свого мрійного "хочу", щоб одразу переконатися в штучній вигаданості бажання, породженого літньою нудьгою та дозвіллям. З остаточною ясністю я освідомив собі усю химерність своїх вигаданих уявлень. Я знов був тверезий і стриманий. Тільки в глибині душі лишилось почуття порожньости та болючий сором від тих безглуз-достей, що так багато я наробив їх за останній час.
Нема нічого хворобливішого від згадки про зроблену безглуздість.
Ні один з моїх знайомих, що добре мене знають, не повірив би, що така спокійна та зрівноважена людина як я, бувши раз-у-раз для них за зразок стриманости та тверезости, могла наробити стільки безглуздостей. Невже ж я зроблю ще й останню безглуздість, з бухти-барахти невідомо чому, невідомо для чого з'явлюсь до Тихменєвих?..
На плятформі дачного полустанку дошки де-не-де погнили й струхлявіли. За дерев'яним будинком станції, подібним до сараю, простяглись сірі виснажені піскуваті лани з рідким ячменем та кволим житом. Вітер здіймає пісок незабрукованої вулички, що йде від станції до дачного посьолка й несе куряву.
За рудим залізничим парканом біліє березовий гай, а за гаєм починається сосновий бір. Червоно-жовті стовбури струнких високих з темно-зеленими верхів'ями сосон відбиваються у ставі з пласкими берегами. Було видно, як у бору гнулись на вітрі верхів'я сосен. Там гули сосни, що їхній гул нагадує гуркіт морського прибою. Я завжди любив, заглиблюючись в сп'янілість дрімотного незворушного спокою, слухати цей глухий гомін соснового бору. Але я не пішов слухати, як гудуть сосни.
Я не пішов до Тихменєвих.
8
У Києві я взявся знов за працю. Благо, почали перепадати дощі й спека зменшилась. Я працював. Нерви заспокоїлись, повернувся сон. Мені вже не треба було шукати порятунку в огидній мішанині самогону з пивом.
Коли ж я знов відчув самоту, я згадав про Мар'ю Іванівну.
V
1
Усе було просто з Мар'єю Іванівною, учителькою тієї ж школи, де я почав викладати з зими року 1921-22-ого. З того ж часу почалось наше знайомство і наше приятелювання.
Звичайно було так, що або ж вона приходила до мене, або ж я йшов до неї. Я улаштовував їй справи з дровами, допомагав донести додому пайок чи якось придбати на виплату крам. Коли я діставав іноді спирт, ми розводили його й пили горілку: я й вона, вдвох у холодній з обідраними шпалерами, перегородженій шафами кімнаті, і тоді ця кімната, де для бляшаної буржуйки ніколи не вистачало дров, здавалась теплою й принадною. Коли щастило продати дещо з речей, смажили яєшню, пекли на салі млинці й пили з сахарином настій яблуневого листу.
Пшоно, картопля, куліш, каша, півфунта глевкого засміченого хліба; подрані величезні солдатські башмаки зі стоптаною підметкою, підв'язані шворкою, щоб підметки не одвалились остаточно; півтелші глухі печерні вечори, вечори мовчазні й порожні, утома зголоднілих ночей: усе це зближало нас і робило все в наших взаєминах простим і ясним.
Мар'я Іванівна не брала не себе жодних передо мною зобов'язань, але не вимагала нічого й для себе. Вона була вчителькою, є тепер вчителькою й, певне, до самої смерти лишатиметься нею.
Отже, тоді зі школи нам було йти однією дорогою. Ми вкупі виходили після лекцій, коли смеркалось; ішли разом і, ішовши, на одну дивились зірку. Ми бачили, як на вечірньому небі сріблястим сяйвом мерехтіла зірка, слухали, як хрумтіла під ногами тонка крига, що легким шклом під вечір затягувала невеличкі на тротуарах калюжі.
Я думав про свою роботу над кальцієвими сполученнями, про замовлений мені від Цукротресту переклад статті з німецького хемічного спеціяльного часопису, про вичитані з того ж часопису новітні способи здобувати анілінові фарби й разом про те, що вдома в мене для каганця немає гасу й що тому сьогодні не прийдеться писати; про незмінний пшоняний кандьор, що його, прийшовши додому, варитиму.
Вона, напевне, думала — про що інше можна було думати, ішовши в ті голодні роки зі школи додому! — про учневі зошити, що їх назавтра треба виправити, про той же пшоняний кандьор і про ненарубані для грубки поліна.
У неї був гас, у мене не було. Без сумніву, що мені зручніше йти до неї, нарубати їй дров, вона зварить куліш і спече перепічку, а потім при каганці я перекладатиму, — гонорар в Цукротресті обіцяли виплатити борошном і цукром, — вона правитиме зошити.
Авжеж, що так!..
У каганці об 11-ій годині вигорає гас, буржуйка застигла, з бляшаної труби падають в підставлену миску краплі, що пахнуть дьогтем, за вікном чути вітер і дощ. Чи варто мені йти додому, коли вдвох тепліше й печерний світ не здається таким пустинним?
Солдатські, великі, підв'язані шворкою башмаки, її й мої, ставляться на буржуйку, щоб за ніч на ранок вони трохи підсохли й не були такі важкі й вогкі.
Так почалось і так скінчилось.
Цього року Марі Іванівні припало викладати на першій зміні, мені на другій. Після лекцій я йшов працювати в лябораторію, вона бігла в учительський гурток з перепідготовки. Я перестав варити дома кандьор і обідав звичайно в робочій столовці.
Ми зустрічались з Мар'єю Іванівною, як і раніше, приязно й ласкаво, але все рідше й рідше. І не тому, що не хтіли чи охолонули один до одного, чи забули солодку ніжність голодних печерних ночей, — ні, просто зовнішні життьові обставини склалися так, що нам тепер тільки дуже рідко траплялося стріватись. Отже, після засідання шкільної ради, де неодмінно були присутні вона й я, ми знов, як і минулого року, виходили вдвох.
2
Цього 23-ого року ми бачились з Мар'єю Іванівною в останній раз у травні місяці на шкільній випускній вечірці. З вечірки я проводжав її додому. По дорозі ми зайшли до кооперативу, купили пива, шинки, сиру, також чогось солодкого, якихось сухариків до чаю і, навантажені пакунками, пішли до неї.
Звільнившись од праці, в принадній перспективі двомісячної канікулярної перерви, Мар'я Іванівна була весела й радісна В той вечір їй не могли зіпсувати доброго й лагідного настрою навіть папірці, принесені з собою зі школи від Наросвіти. Папірці від Наросвіти були звичайні.
Але в той вечір Мар'я Іванівна не хотіла думати за справи. Вона хтіла мріяти про спочинок, тільки про спочинок і більше ні про що. І вона мріяла.
З особливим невластивим їй запалом, Мар'я Іванівна утворювала різні проекти, як найкраще використати літо для спочинку. Вона проектувала, коли пощастить, тобто коли вистарчить грошей, поїхати на село, щоб пити там багато, багато парного молока, спати, спати вночі й удень, відіслати всі недоспані за зиму години, лежати десь у садку, або ж у полі на копицях пахучого тьмяного сіна і, в повній нез-ворушеності лежавши, спочивати. Вона пропонувала їхати на село вдвох, бо так удвох, мовляв, вигідніше можна улаштуватись і дешевше вийде з половини за хату платити.
Вона мріяла, як ми сидітимемо в садку на горбику в тіні, а перед нами розкинеться широкий обрій зелених лук, ярів, блакитного неба й далеких синіх лісів. На луках сірі дебелі корови, з вим'ям, переповненим жирним молоком, мляво жуватимуть жуйку, одмахуючи хвостами обридливих ґедзів і мух. Після косовиці на луках густо квітнуть білі маргаритки, жовті лютики й бліді, ніжно-червоні квіти, подібні на гвоздику, але не гвоздики, — вона не пригадає, забула, як їх звуть. В думках вона вже збирала польові на росяних луках квіти, щоб уранці, коли я, розбуджений криком півня, прокинусь, принести зібрані квіти мені до хати.
Ми слухатимемо співи жайворонків над сріблястим полем молодої пшениці.