Зрозуміли?
Д м и т р о. Зрозуміли, зрозуміли.
1-й і 2-й х а з я ї н и. Та й ми... воно ніби так, а писар усе одно товче: тут про водопої сказано, а про вигони ні, а вам, каже, до водопою шлях не заказаний.
П а в л о. Ах, вони лиходії, мошенники! Та це ж все одно, чи до водопою, чи до вигонів. Та гляньте сюди, ще й ширина прогону оприділяється. Пишіть посредникові, то пан у вас, як карась на сковороді, закрутиться.
Д м и т р о. А так. Збирати сход.
1-й х а з я ї н. Щоб, бува, гірше не вийшло... Всі не підуть, побояться... і
П а в л о. Чого?
1-й х а з я ї н. Та щоб пан, як розгнівається, ще більше не прикрутив...
П а в л о. Не прикрутить. Годі! Урвалася панам нитка.
Д м и т р о т а і н ш і. Урвалася.
П а в л о. Урветься вона ще й більше. Стійте тільки горою за свої права, та гуртом, всією громадою, то ваше й буде зверху.
1-й х а з я ї н. Хто каже, Павло Платонович, громада — великий чоловік, та коли ж пан... Ось у цьому ж таки наказі, отутечки спочатку писар читав, що всяка, мов, душа должна повинуватися властям і воздавати поміщикові урок і дань... Як відберуть знову землю й волю...
П а в л о. Ех, ви, люде, люде темні! Як будете вівцями — одберуть, а не будете — самі відберете. Та хіба все те, що пишеться в царському указі, — то вже й правда? Хіба у вас власного розуму нема? А слухайте-но сюди, чуєте, що тут пишеться з самого початку? (Читає). "Было бы противно всякой справедливости пользоваться от помещиков, — чуєте, от помещиков, — землею й не нести за сие соответственной повинности". А я вас питаю: чия земля споконвіку була — поміщицька чи людська? Що вони, ті поміщики, з іншого тіста зліплені, чи що? Якщо їхні діди, даймо, на війні билися і за те землі одержали, то ваші хіба на печі лежали, а не вмирали на тому ж кривавому полі? За що ж тепер йому, нетрудженому, тисяча десятин, а вам по чотири?
Х а з я ї н и. Правда, правда...
Д м и т р о. Ех, Павло Платонович, слухати б вас!
П а в л о. І слухайте, й самі міркуйте. Отже, не пішли за десятий сніп, мусив пристати на ваше.
В с і. Та спасибі ж вам, спасибі, ви й напутили!
П а в л о. Слухайте ж далі... Скликайте сход... Та пам'ятайте, — для того щоб жалоба мала законність, треба мати дві третини голосів.
В с і. Так, так...
П а в л о. Тож дивіться! Щоб не підмогоричили в корчмі з панської намови...
В с і. Атож, атож!..
П а в л о. Ач що задумав, богобоязливий! Та не вскурає!* (*Вскурати — зважитись.) Відділить прогони. Глядіть ще й того, щоб шляхів не врізував, не заорював. Десять сажнів завширшки битий шлях...
В с і. Знаємо, знаємо.
Д м и т р о. Тільки ось що, Павло Платонович, напишіть ви вже нам самі жалобу. Ходімо до моєї хати.
В с і. Та вичитаєте нам усі закони.
П а в л о. Гаразд, ходім, поміркуємо. Пам'ятайте тільки добре мої слова: може, не ми, а діти наші чи внуки, а таки землю всю по правді поділять.
В с і. Дай боже, дай боже!
П а в л о. Ох, люде, люде! Все сподіваєтесь, — як бог дасть, то й у вікно подасть. Шкода! Самі дбайте та добрий розум майте...
Г о л о с и. Та хіба ми що... аби хто почав...
П а в л о. Не такий страшний чорт, як його малюють. Є воля, буде й доля! Гуртом, кажуть люде, і батька бити добре...
Д м и т р о. Авжеж, віддячити батькові треба і за хліб, і за сіль, і за добру ласку...
В с і. Правда, правда...
1-й х а з я ї н. Тихо; щось наче йде... чи не панський підглядач?
Д м и т р о. Ходім, Павло Платонович, ходім, люде добрі, до моєї хати.
В с і. Ходім! (Пішли).
В И Х І Д IX
Михайло сам.
М и х а й л о (виходить по стежці з гущавини, засмучений). Страшна нудьга: ні спати, ні читати не можу; серце щемить. Хочу робити що — руки опадають, хочу думати — думки розбігаються; тільки одна про Катрю й панує: куди я не піду, її образ слідкує за мною, лагідно сяє тихими очима, манить дитячою ухмілкою, тягне, порива мою душу, і я, як безнадійно слабий, борюся, а чую, що й змагатися годі! Чи давно пак я почував себе велетнем, готовим і гори на плечі підняти? Давно здавалось мені, що нема такої сили на світі, котра б залякала мене, зупинила на моєму шляху? Що я хоч на які муки піду, а того світла народного не випущу з рук і ціле життя своє зложу на боротьбу за його? І що ж? Досить було дівочого погляду, шовкових брівок — і я вже розкис... Чи у нас, справді, за гріхи батьків наших, якісь ледачі, непотрібні нерви — чулі, м'які, а до загарту нездатні? (Сіда на колоду й замислюється). А проте чому кохання вадить? Павло каже: "Кохання, власне, тільки щастя; але сила його така, що поглине інчі поривання". Чи не справдовується це й на мені? Не може бути: кохання мусить ще окрилити чоловіка. Мене не кохання гризе, а непевність, розрада. Коли я звірюсь, то чому з тим коханням не піти мені поруч? Тільки нерівня... по розуму, по розвитку; чи порозуміємось душею? А рід мій... прийшлося б навіки порвати... Та ще, чи й любить вона мене? Часом, правда, назустріч вона спалахне вогнем, потупить очі, і голосок тремтить... Та це, може, й од незвички з паничем розмовляти? Хто її зна. Чому не вияснити всього — раз, та гаразд? Чого не зважусь я перерубати вузла сокирою? Або допитайсь, або тікай!
Чути з-за млина пісню; Михайло схоплюється.
К а т р я (за коном).
Тяжко, важко, а хто кого любить,
А ще тяжче, хто з ким розстається!
М и х а й л о. Боже мій! Пісня ця рве серце! Це її голос, — вона тут! Куди вже мені тікати? Та я ж люблю її, кохаю цілим життям моїм; вона мені наймиліща, найлюбіща!.. Та я оддав би всі розкоші, всі утіхи на світі, аби з нею бачитись, аби дивитись на її зіроньки-оченята!
В И Х І Д Х
Михайло й Катря.
К а т р я (йде з того боку по мосту і зупиняється коло млина).
А ще тяжче, хто з ким розстається,
Ох, і муки-горя набереться!
М и х а й л о (хутко йде через міст до млина). Ні, треба це покінчити: пан або пропав! (До Катрі). Катрусю, здорова була! (Подає руку).
К а т р я (аж затремтіла). Здрастуйте!
М и х а й л о. Яку смутну пісню співала ти, аж за серце бере!
К а т р я. Так собі... Чого ви довго не були?
М и х а й л о. Нездужалось. А що? Матері хіба гірше?
К а т р я. Ні, хвалити бога, матері краще... а так...
М и х а й л о. Так ти і без матері згадала мене? Спасибі! (Бере її за руку).
К а т р я. Кого ж і згадувати? Я, може, і вдень і вночі молюсь за вашу ласку, за добрість.
М и х а й л о. Спасибі; ти щира душа. Тільки не величай мене: всякий те зробить, а ще надто тому, хто дорогий йому, любий.
К а т р я. Ні, не всякий.
М и х а й л о. Далебі, всякий; більше для себе і робиш! (Придивляється). А чого ти так зблідла? Може, слаба?
К а т р я. Ні, нічого.
Сідають під млином.
А ви швидко звідсіль поїдете?
М и х а й л о. Через місяць.
К а т р я. Так швидко уже!.. А там довго будете?
М и х а й л о. Цілу зиму, аж до весни.
К а т р я. Господи, як довго! (Зітха).
М и х а й л о. Певно, як вернуся уже, то застану тебе молодицею. Я чув, що ти, либонь, заміж виходиш?
К а т р я. Хто вам казав?
М и х а й л о. Мати казала про Ковбаня, і Аннушка.
К а т р я (палко). Не вірте їм! Я заміж нжоли не піду.
М и х а й л о. Чом?
К а т р я. За нелюба — зроду!
М и х а й л о (радо). Хіба ти не любиш Дмитра?
Катря мовчить.
Ти мені вибач, Катрусю, що я про такі речі питаюсь; це з приязні тільки — вір мені!
К а т р я. Або що? Чого мені перед вами таїтись? Якби правда була, сказала б.
М и х а й л о. Так ти ще нікого не кохала і не кохаєш?
К а т р я. Хто його зна...
М и х а й л о (гладить обидві руки у Катрі). Слухай, Катре! Ти віриш усьому тому, що я говорю тобі? Не вважаєш мене за брехуна?
К а т р я. Що ви? Борони боже!
М и х а й л о. Так і вір же, що я, поки на світі живу, не обманю тебе, що що б я не казав тобі — то від щирого серця, з душі! Знаєш... я люблю тебе... з кожним днем ти мені дорожча становишся...
К а т р я (спалахнула). Ви смієтесь...
М и х а й л о. Нехай наді мною посміється так лихо! Серце моє, рибонько, зіронько ясна вечірня, чи любий я тобі хоч капелиночку?
Катря потупилась з сорому.
Скажи мені щиру правду: чи кохаєш ти мене, як парубка? Чи журишся так за мною, як я за тобою?
Катря схиляється на груди до Михайла і почина ридати.
М и х а й л о. Катрусю, голуб'ятко моє, чого ти плачеш? Невже моє кохання тебе образило?
К а т р я (схлипуючи). Ви такі... мені... я б не знаю що...
М и х а й л о (цілує їй руки). Так ти любиш мене? Господи, яке щастя! Раю мій!
К а т р я (вирива руки). Що ви? Що ви? У мужички руки цілувати?!
М й х а й л о. Ти — цариця моя, от що! За тебе, мою ясочку, все на світі віддам! Не плач же, усміхнися? Он бринять на оченьках сльози. (Голубить її і цілує то в одно око, то в друге).
Катря обійма його, хутко цілує, а далі, засоромившись, закрива вид рукавом.
М и х а й л о (гладить по голівці і цілує Катрю). Коли б ти знала, моя доле, яка обійма мене радість, яке огорта мене щастя! Такого раювання і на тім світі немає, вір мені! Глянь, он місяць задивився на нас, зорі миготять радісно нашому щастю; а ніч аж притихла, притаїлася; прислухається заздрісно, як наші серденька б'ються укупі... б'ються і будуть битись, і ніхто, ніяка сила не розлучить їх!
Катря крадькома цілує руку у Михайла; Михайло вириває і обніма її палко.
К а т р я (боязко). А ви ж казали, що поїдете швидко?
М и х а й л о. Так що ж? Тепер я сам не поїду без тебе: ти молода моя, заручена. Підеш за мене?
К а т р я (з жахом). Що ви? Цього зроду не буде!
М и х а й л о. Як так?
К а т р я. Не буде, не буде! Що ви тільки кажете? Я й подумати не посмію: хто я? І мізинця вашого не стою!
М и х а й л о (цілує її). Стоїш, перлино моя дорога! Більше мене варт!
К а т р я. Ні, ні! Не мені судилося таке щастя! Куди мені, бідній мужичці, бути дружиною вашою? Ні ступити, ні заговорити не вмію; ви взяли б собі камінь за плечі. І люде осміють, і бог скарає: паруються тільки рівні. Не за нас це сталося, не за нас і перестане!
М и х а й л о. Не плещи, моя лебідочко, абичого; не плутай сюди бога! Перед ним усі рівні; він кожному дав серце, і у кожного воно одинаково б'ється. Ми з тобою підемо поруч чесно по новому шляху, і ти мені станеш не каменем, а товаришем-дружиною; я тебе всьому, всьому вчитиму; переложу в тебе знаття своє, свою душу, свої мрії — і засвітиться твій розум новим променем, і осяє мою душу тихим, радісним світом!
К а т р я.