Але Вітальчине обличчя знову наблизилось:
— Га-в-в! Гав-в-в-в!
У круглих Джульбарсових очах замерехтів переляк. Столи стояли тісно, і песик кинувся навтікача по зведеннях, чернетках, гранках. Дзядзько, не відриваючи рук від колін, стрибав слідом і заливався молодим, пристрасним гавкотом:
— Гав! Гав! Гав!
Песик, підсмикнувши куцого п'ятачкового хвоста, наполохано скавучав та щодуху метлявся по столах. Нарешті, загнаний безжальним переслідуванням у куток, він опустився на задні лапи, задер голову і, щойно наблизилось ротасте Дзядзькове обличчя, жалібно пискнув.
— Га-а-а-в-в-в...
— Товариші, історична хвилина, — Гуляйвітер метнувся до Дзядзька, тиснув руку, обіймав за плечі.— Будьте свідками. Деякі терехівські організми знахабніли і твердять, що мій Джульбарс — не гончий пес. Сьогодні всі чули його прекрасний дзвінкий голос! А тобі, Віталько, од усього пролетаріату... Могорич з мене. Ну й талантище, скажу я, в тебе.
Іван усміхнувся — самими устами. Дзядзько й справді гавкав майстерно — здібності анімаліста. Цього примітива Гуляйвітра з його ситим псом так і кортить подражнити. Він стис руку, аби відчути холодний біль, і строго ступив до столу. В кімнаті повіяло тверезістю.
— Товариші, друкарня чекає на передову, — відкрив теку з гранками.— Платитимемо наднормові.
Кімната спорожніла. Коректори поспішили до друкарні, мабуть, новиною діляться: редакторів пес, якого той купив у голови терехівського сільпо за сотню карбованців, нарешті загавкав. Молохва з Дзядзьком вийшли в бухгалтерію. Дружина редактора понесла песика додому: у нього режим, спати час. Похмурий Гуляйвітер грався канцелярським пресом і говорив, обминаючи зневажливий Іванів погляд:
— Незручно турбувати Дмитра Семеновича об цій порі, добрі люди зараз сплять. У мене там є пара фактів кукурудзяних, з активу. Але ж так відразу передову не створиш. І голова поболює, стомився...
"Стільки енергії було на людях, а за хвилину зів'яв. Що ж, можливо, так і треба: оптимізм для мас. Але секретареві боїться дзвонити не тому, що пізно. За своїми песиками та кроликами він забув його вказівку і тепер думає, як легше викрутитись. Знову все лягає на плечі сякого-такого Загатного, цей вивезе, не вперше. Я можу його кривим шилом штрикнути, хай пише передову, але ж ялозитиме до години ночі, а я збирався зайти до Люди, обов'язково, слушнішого випадку не трапиться, він хоче, щоб я сам набився, яка ницість..."
— Я продиктую передову. Хай Уля сяде за машинку. Це було сказано таким голосом, що Гуляйвітер збеленів, але стримався, бо що йому лишалося робити. "Шкода, я б йому все виказав, однаково за мою передову двадцять карбованців випише, а за свою — тридцять". Загатний стукнув кулаком по стіні, за якою друкарня. Помовчали, глибоко незадоволені одне одним. Дівері прочинила коректор.
— Сідайте за машинку, — сказав Іван.— Я диктуватиму передову.
(Оце буде вистава, побачите!..)
— Сигарету! — скомандував Іван. До нього потяглися руки Гуляйвітра та Дзядзька. Пригостився в Дзядзька. Улині пальці лежали на клавішах друкарської машинки. Руки Молохви ніжили тріснуте настільне скло — папери склав до сейфа, але не прощався, можливо, й собі чекав вистави, що передбачалась. Іван прийняв з проходу стільця: зайві речі заважають думати. Гуляйвітер з Дзядзьком стовбичили в дверях секретарської. Середина кімнати — сцена. Затягся і несподівано сильним, виразним голосом почав: "На полях достигло золото. Крапка. Тисячі гектарів прославленої королеви чекають невтомних хліборобських рук. Серце господаря не може битися спокійно, доки кукурудза знаходиться поза колгоспними засіками..."
Друкарська машинка улесливо задихалася в погоні за Івановою думкою. З темних шибок звисали електролампи. На обличчях глядачів чекання й подив. Він штовхнув вікно — електролампочки стрибнули в безвість, гілля шовковиць попливло до кімнати. Дихнув глибоко, тричі, за системою йогів, аби посвіжішало в голові. Різко обернувся: "Руки господаря не дадуть загинути жодній стеблині, жодному зерняткові. Абзац. Ми стоїмо на порозі великої битви за врожай. Ще день-два — і на золотисті поля вирушать сотні машин, тисячі й тисячі трударів. Перемога залежить від того, як ми підготувалися до вирішальної хвилини..."
Руки в кишені, пішов між столів, з кутка в куток. Очі замислено відсутні, весь у собі, в думках, у словах, що легко шелестіли, випереджаючи перестук друкарської машинки. І водночас ніби на кіноплівку себе знімав. Загальний план: кімната, глядачі, ставний мужчина, високе чоло, нервово ходить; середній план: друкарська машинка, залитий чорнилом стіл, інтелігентна людина іде на камеру; крупний план: замислене, розумне обличчя людини, чіткі рухи губ; крупний план: на білому папері літери похапцем в'яжуться у слова; крупний план: глибокі, стомлені очі людини...
Справжні нездари, хоч ліквідовуй газету, коли він поїде з Терехівки. "Товариші колгоспники! Докладемо всіх зусиль — ні, закреслити, сухувато, — хай спокій нікому й не сниться у ці гарячі дні! Хай кожен живе думкою: чи все я зробив і роблю, аби якнайшвидше зібрати багатий урожай кукурудзи? Вище прапор соціалістичного змагання на других жнивах". З останніми словами Іван закрив обличчя долонями, ніби стомився до краю, потім поволі опустив руки і видихнув: "Знак оклику, все... Редактору на підпис..."
Пріся стояла на порозі, аплодувала. Василь Молохва хитав головою:
— Талантище...
Метнувся з кімнати, ніби розчулений актор зі сцени.
Гуляйвітер мовчки розписався на першім аркуші передової.
Передову віддали в друкарню. За каси стали складачі. Гуляйвітер з Дзядзьком теревенили про Джульбарса. Гуляйвітер, як завжди, пристрасно, Дзядзько — бавлячись, але не без потаємної думки. Іван Кирилович нашорошився за столом, ніби горобець на морозі; він уже нікуди не спішив, ні в що не грався. Недавня вистава посеред кімнати для трьох посередностей, його свідоме лицедійство, принизлива погоня за власним образом в очах ближнього, штучний пафос передової — усе зробилось палючою раною десь глибоко в грудях. А може, він просто перекурився — смалив сигарету за сигаретою. Для глядачів. Трагічна ситуація. Актор зневажає залу, натовп і весь віддається грі. Аби довести їм, що він кращий, талановитіший, ніж вони гадають. Він завжди ненавидів похмілля. Боже, послухати себе — то я такий чистий, святий, збудуйте для мене храм. Збожеволіти можна. Просто бісить цей примітивний ентузіазм Гуляйвітра. Що б ми робили на Робінзоновім острові? Жували самих себе? Щасливий дарунок цивілізації: їж ближнього, хоч не терпиться ковтнути власну персону.
— Навіщо стільки пристрастей? Песик ваш все одно не породистий. Я не спеціаліст, але й простому смертному видно. Від вуличної сучечки байстрюган. Аж мені ваших грошей шкода...
— Не осліть, Загатний, — металево прозвучав по хвилі голос Гуляйвітра.— Зовсім не смішно.
— То я ж не для сміху.— Іванові згадалася його клятва не говорити жодного зайвого слова, але згадка тільки майнула і безслідно розтанула.— Я задля істини. Мусить же хтось сказати вам правду. Сто карбованців з вас виманили, а песик щербатої копійки не вартий...
Він знічев'я штирхав редактора отруйними голками, і чим дошкульніше було Гуляйвітру, тим глибшу насолоду відчував. І від кожного влучного дотепу в душі танула крига. Натомість знову полонила якась хвороблива, безконтрольна бадьорість, аж курити закортіло, але не просити ж саме тепер у Гуляйвітра — розлючений Івановими дотепами, редактор сховався до кабінетика, ще й дверима грюкнув щосили. Але за хвилину вибіг, промчав повз Загатного та повз розгубленого від сутички двох начальників Дзядзька. Уже з порога повернув до Івана сіре обличчя (мовляв, я зовсім не бажаю з вами розмовляти, я поспішаю, але, між іншим...):
— Між іншим, товаришу Загатний, найавторитетніші люди району не раз свідчили, що мій Джульбарс від чистокровного гончака...
— Не мав щастя чути такого запевнення.
— Борисе Павловичу, — засолодив Дзядзько, — Борисе Павловичу, хай товариш Хаблак авторитетно вирішить вашу суперечку. Він у війську три роки сторожових псів доглядав і теоретично підковувався. Чесне піонерське, сам хвалився...
— Товариш Хаблак не такий наївний, щоб проти редакторового пса свідчити, — невинно зауважив Іван.— йому квартира потрібна.
Гуляйвітер ступив до Івана:
— Що ви хочете цим сказати?
Двері прочинилися. З порога вибачливо-радісно всміхався Хаблак.
У щомісячнику "На допомогу редакторові" часто критикують районні газети за газетні штампи. Я досі його передплачую, уважно читаю поради, нотую слова, за які лають, і намагаюсь уже не вживати їх. Але, визнаю, не завжди це вдається. Деякі слова так приговтались у мені за роки газетярської діяльності, що їх і за вуха не відтягнеш, образно кажучи. Тому зараз вибачаюсь, коли зустрінете тої полови забагато. В генії я не пнусь, як дехто, часу теж маю обмаль, а пишу вільної хвилини, бо пишеться, та й, повторюю, нема куди вечорами дітися — периферія, а футбольні баталії відгриміли.
Це такий собі вступ до розділу. А тепер про серйозні справи. Хочу ще раз відмежуватись од Івана, аби й мене не звинуватили в його нетолерантності (слово яке!) до людей, особливо до тих, що й зараз посідають значні посади. Скажімо, товариш Гуляйвітер пішов по адміністративній лінії (тільки між нами — давно було б так, журналіст з нього нікудишненький, але т-с-с-с...) і тепер в області. Дзядзько теж в області, в секретаріаті "Колгоспної правди". Брати Молохви бухгалтерують в обласних організаціях. Отож більшість моїх героїв — люди помітні, і я підкреслюю, що в своїх замальовках дивлюся на всіх очима Івана Кириловича, а не власними.
Загатний з першої зустрічі вловлював одну, найпомітнішу рису в людському характері й відтоді вже не змінював своєї думки. Це й спричиняло деяку його необ'єктивність... Іванів світ майже не мав півтіні, все чітко розмежовувалось на чорне та біле. І хай він мені вибачить, але якось так виходило, що більшість людей в його очах були одягнуті далеко не в білі шати, скоріше навпаки. Загатний мав справжній талант відкривати в ближніх їхні дошкульні місця. Ще й грати на них, ніби на струнах. Згадайте, хоча б того ж Дзядзька.
Винен, що досі не розповів про Дзядзька детальніше.