Робили б, та й усе! А то не розуміє, що йому краще, а що йому гірше — й балакає… І сплюнув…
"ТЕМНА НІЧКА-ПЕТРІВОЧКА"
Ех же ж і тюкають темної нічки та й петрівочки. Отак:
— Тюууу.
Так те "тюуу" рве, як пострілом, чорну запаску ночі полтавської, стрічкою мчить поміж кущами, помЬк деревами гаю кучерявого, гонить луками, через Псьол перестрибує, б'є об кручу і, знесилено об кручу вдарившись, знов до гаю повертається і лягає в спориші таким кволим, таким стомленим:
— Тюуууу…
То так темної нічки-петрівочки.
То тоді, коли хата-читальня ставнями зачинена, коли в хаті-читальні миші книжки "читають", а на лаві за столом сидить домовик і політосвітню справу провадить…
Тоді страшно в хаті-читальні…
Тоді, боже борони, навернутися до неї, бо там сидить "сікалялявовахо" — таке страшне, таке волохате, таке чорне, таке таємниче, що "гонить і хлопців, і дівчат от хати-читальні, вигонить їх і з хат, і з комор на колодки, що за церквою"…
А там, на колодках, гармонія грає, там беруться за руки і товчуть спориш молодими ногами, бо не можна не товкти, бо не можна встояти, коли з дворядної летить таке зазнобисте:
Полькипольки Та й кадрелі…
Тоді в хатічитальні й у сельбуді домовик повний хазяїн. Він сидить, розвалившись, на лаві, єхидно хихикає й благословляє темну нічку ще й петрівочку за те, що вона зробила його володарем цієї політосвітньої установи.
Він, домовик, нікого тоді не боїться, ні до чого не прислухається, бо він знає, що ніхто ні в хатучитальню, ні в сельбуд не зазирне ні вдень, ні вночі, бо й удень, і ніччю — щільно ставні там позачиняні…
А темна нічка та й петрівочка цупко село обіймає, до гармонії прислухається, зорями підморгує і реєструє по народних судах "справи про аліменти"…
І коли ляжеш ночі такої на вогку траву під кущем волохатим і вслухаєшся, то чується тобі регіт щасливий, і гармонія чується, і "тюууу", і пісня, і зітхання, і обіцяння, і заприсягання…
— А далі що? — у нічки питаєшся.
— А далі комора, — нічка говорить.
— А далі що?
— А далі дитина…
— А далі що?
— А далі суд…
— А далі що?
— А далі піди й послухай…
— Ну, й піду. Ну й послухаю.
* * *
Коли темна нічка ще й петрівочка за Пслом уже, за кручами, коли вона втекла за моря, за ліси, за гори, за доли, сонцем підцьвохувана, тоді біжить селом народний суддя 10го поділу Кременчуцької округи… Він такий маленький, низенький, чорненький, лагідний і всміхається.
А за ним з отакенною папкою біжить секретар народного суду 10го поділу Кременчуцької округи…
Тоді біля будинку, де суд одбувається, підводи стоять, і люди сидять, і діти кричать…
Отак кричать:
— Уауауауауа.
Тоді молоді матері гойдають діти малі й приспівують. Приспівують не отакої:
Летів жук
Через Маринину хату. Пууук.
А в Марини живіт
Пууух.
Тюууу.
Такої на колодках майбутні матері виспівують. А біля суду, на ґанку, вони отакої приспівують:
Ой ну, котку, котку, Не лізь на колодку. Розіб'єш головку, Головка буде боліть, Нічим буде загоїть. Аааа. Ааааа.
* * *
І виходить суддя й народні засідателі й сідають за червоний стіл…
Тоді вітер слухає оповідання й батькове, й материне й вискакує у вікно, летить за ліси, за гори, за моря, за доли й розказує темній нічці ще й петрівочці, а вона регочеться, і витанцьовують на Чумацькій Дорозі зорі й, витанцьовуючи, приказують:
— А не зачиняйте ставень у хаті-читальні. Не зачиняйте. Не зачиняйте.
А вітер темній нічці ще й петрівочці переказує: "І сказав суддя:
— Марино Половенкова й Грицько Гніденко, ідіть сюди до столу… Ідіть і свідки… Розкажіть, Марино, як діло було…
Коли спізналися, як, що й до чого. Судові говорити треба тільки правду. За брехню відповідатимете по закону. Так і всі знайте — і свідки, й позовники. Говорити треба тільки правду… На це у вас і розписку одбирається… Ну, Марино, розказуйте…
А Марина хусточку аж на очі, у руках фартуха мне…
— Що ж розказувати? Гуляли. На колодках, на вулиці гуляли… Він залицявся… Ходив у комору спати… Спали спочатку "похорошому"… А потім почав умовляти. Казав: "Братиму…" А як "зайшла в положеніє", кинув ходити… Не дивиться… А потім дитина народилася… Батько й мати з дому гонять… Робити з дитиною нема як… Прошу присудити з його на дитину…
— Правду кажете?
— Правду…
— А тепер ви, Грицьку, розкажіть.
— Брехня все. Ходить ходив — це правда. А щоб щось таке було — так ні… То вона на мене наговорює. До неї багацько хлопців ходило… Вона з багатьма спала, а потім усе на мене звернула… Не винуватий я… Гуляв, як узагалі всі хлопці гуляють з дівчатами… Вона десь набігала1, а тепер мене по судах тягає…"
Вітер темній нічці ще й петрівочці розказує, а нічка регочеться, а зорі стрибають:
— Не зачиняйте на глухі ставні хатичитальні. Не зачиняйте.
А вітер розказує:
"Потім свідки свідчать… І одні ллють помиї на Маринину голову, а другі на Грицькову голову… Одні надриваються, що Марина "цяця", а Грицько "кака", а другі, що Грицько "ангел", а Марина "диявол"… І дивиться Марина в землю* віями моргаючи, і дивиться Грицько вбік, носом підсьорбуючи. Марині — вісімнадцять, Грицькові — двадцять… А батьки на лавах сидять, прислухаються…
І дивиться пильно на всіх суддя, і вдивляються народні засідателі:
— Хто із вас бреше, а хто правду каже?..
— Ходив?.
— Ходив.
— Спав у коморі?
— Спав. Тільки ж нічого не було. Та хіба тільки я ходив? Багацько ходили.
— Хто ходив?
— Хіба я пам'ятаю, хто ходив? Багацько…
— Коли дитина народилася?..
— Перед Великоднем.
— Коли ти ходив?
— Ну, літом ходив…
— Доки він до тебе ходив?..
— Та ще й після Покрови ходив… А потім, як дізнався, так і кинув…
"…Сім карбованців на місяць до вісімнадцяти літ.
— Ви вільні".
І сміється темна нічка ще й петрівочка… І підстрибують золоті зорі…
А в хатічитальні миші книжки читають і домовик сам лекцію гонить на тему:
"ПОЛОВЕ життя"… "Полове" не на масть, а по суті.
"ШЛЯХ ДО СОЦІАЛІЗМУ"
Можете собі сміятись, скільки вашій душеньці завгодно, то нічого, а воно таки шлях… І таки до соціалізму… І таки ми, мануйлівці, ним ідемо…
Потихеньку, може, йдемо, поволеньки, спотикаємося іноді, а таки йдемо… І дійдемо…
На "шляху" на тім, на "соціалістичнім", будинок, соломою вшитий, стоїть. Старенький уже будинок… А на будинку на тім літерами червоними написано:
ЧЕРЕЗ КООПЕРАЦІЮ І ОСВІТУ ДО СОЦІАЛІЗМУ
Крамниця Мського споживчого тва Кременчуцької райспілки
От у тім будинку, де за стойкою Марина стоїть, де на полицях лежать ґудзики, шкіра, переди, коси, горшки, ситець, цукерки, крашанки, цеберки, голки, гвіздки, крем "Македон", пряники, пшоно, крупа, а під полицями — оселедці, дьоготь, гас, ухналі, а на стінах — черезсідельники, наритники, ушивальники, супоні,— у тім, кажу, ми будинку соціалізм будуємо…
Кооперуємося ми там.
На тім "шляху" ми збираємося, закурюємо, говоримо, обговорюємо:
— Чого воно дорогувато?
— А якби отак зробити, чи не краще б воно було? А іноді так і жартуємо…
— Ось я покладу оцей бублик на підлогу, а ти його з'їж так, щоб руками до його не торкатись. Із'їси?
— З'їм!
— Ану! Твій бублик буде! А не з'їси — мені бублика купиш…
— Давай!
І кладеться на долівку бублик, і простягається над ним людина, і хапає того бублика губами, і намагається з'їсти, щоб руками не доторкнутися…
З'їсть — його бублик!
Не з'їсть — купуй бублика!
А кругом ми стоїмо й дивимося — розважаємося… А то так іще цукерки збиваємо…
Ось спробуйте: покладіть цукерок на лаву, а на його ще один цукерок і вдарте по першому так, щоб другий не впав — чвертку заробите…
А як не зробите цього — мені чвертку…
То так ми робимо, коли навесні обсіємося, а косити ще рано, або коли восени обмолотимося, і хоч день і короткий, а нудний…
Тоді ми на "шляху" розважаємося…
"Шлях" наш не легенький, не звикли ми ще до нього, тільки невеличка частина нас уже пересвідчилася, що без нього жити тяжко, що без нього злидні обсядуть — от і взялися… І йде, а за тою невеличкою частиною і всі підемо…
Почекайте ще трохи — підемо! Обов'язково підемо!
Та й тепер маємо вже чим похвастатися…
Приватного крамаря на селі не маємо й отакісінького, купуємо всі тільки на "шляху"… Та й самі до приватного ні до кого не звертаємося, а тільки до райспілки до своєї…
Бо ми знаємо: в єднанні — сила.
Із "шляху" не збочуємо і збочувати не думаємо…
Щоправда, автами не їздимо, кабінетів не маємо, заходять до нас усі, кому треба, "без докладу", і ніяких "докладів" ми не приймаємо.
У нас просто:
— Ти там, Демиде, як посилатимеш до Кременчука, так щоб отулків не забув.
— Записано!
— Та й "кичку" хай подивляться, бо коли б моя не луснула?!
— І кичку запишемо!
Демид Михайлович — за голову правління. Не в кабінеті він сидить, а на лаву схилився і цигарку курить… І бриль на ньому ширококрисий, і білі штани, і босий він… Але то нічого:
— На дві з гаком тисячі цього місяця оборот у нас… Ростемо помаленьку!..
А Денис Антонович — за скарбника. У його в зубах люльказіньківка, а гроші в капшуці… Залізної скарбниці в його нема, та тільки гаманець у його такий, що ніякими свердлами гартованими його не просвердлиш… Міцно зав'язується…
— Ордер!
І тільки отой "ордер" капшука й може розв'язати. Інакше:
— Чортового батька!
Андрій Васильович — "зав. транспортовооперативним відділом".
Він не на грузовиках, а на гнідому… І телефону біля його нема, і ніяких агентів, а сидить він біля ящика — крашанки вкладає.
— Завтра на город!
Оці і справляють нас на "шлях". А Марина заохочує…
Вона за стойкою стоїть, низенька така, біленька і в хусточці.
— Ви б цього на спідницю набрали — дуже ж таки ловке! А що вже міцне!
— А почім?
— Сорок п'ять! Наберіть — не жалкуватимете!
Отакий у нас "шлях"… Кострубатий, кажете?
Нічого. Він тихий, плохенький!.. Він із вибоями, а іноді через густий ліс…
Але ми ним ідемо й ітимемо… Куди?
"Знаємо ми куди!"
"БОЖЕСЬКЕ"
"Божеське "на горі на крутій… Ближче до "всемогущого"…
Як їхати з Полтави до Кременчука, то ліворуч біля станції Козельщини високий бугор церквами й келіями захряс, і далекодалеко на всі чотири боки видно те місце "божественне" серед широких кременчуцьких степів…
То Козельщанський жіночий монастир указує православним, як доскочити царства небесного, "де по раю походжатимеш, ангельських пісень співатимеш, яблука райські ірватимеш і спокій душеньці своїй матимеш"…
То славнозвісний дуже монастир, найчудотворніший, може, на всю Полтавщину, бо там є Козельщанська божа матір, що зціляла, просвітляла, калік виправляла і т.