Ваші кореспонденції ми будемо негайно вміщувати. Будете нашим не тільки робкором, але одночасно й сількором.
— Та який з мене сількор! — почав був Степан Трохимович з надією перевести розмову в ту площину, яка його саме й цікавила, себто в площину питань такого порядку: що йому, мовляв, робити, щоб… не бути хоч поганеньким шефом. Але тут раптом перебив його чистенький редактор в рогових окулярах.
— Що ви, папашо! — сказав редактор. — Хіба сількори мусять обов'язково святі горщики ліпити?
— Воно, звичайно, так! — гублячи надію дати розмові бажаний напрямок, проти волі й бажання поплив за течією Степан Трохимович. — Воно ви вірно говорите, але я ж простий робітник, хіба я…
Тут редактор усміхнувся, поправив свої рогові окуляри, і переконавшись, що Степан Трохимович це думає кінчати своєї думки, сказав:
— А як же я? Як же я наважився бути редактором? Не сількором, п і д к р е с л ю ю, а редактором, людиною досить-таки відповідальною? Принаймні багато більш відповідальнішою, якою я вам пропоную зробитись?
— Ще б когось зрівняли з собою! — заперечив старий Коваль. — Та я ж такий собі простий робітник, можна сказати, звичайнісінький!
Степан Трохимович уже, що називається, махнув рукою на вищезгадану надію. Тепер у нього була інша турбота: він страшенно перелякався, що його "запряжуть" ще й у сількори, себто накинуть на нього ще один зовсім для нього нібито туманний і дуже подібний до першого (шефства!!) обов'язок.
Проклинаючи себе, що він зайшов до редакції, Степан Трохимович проте вирішив за всяку ціну вискочити відціля принаймні хоч без другого громадського навантаження. І тому, хоч він і був високої думки про себе і хоч вже до певної міри й акліматизувався в новому редакційному оточенні, все ж вирішив знищувати себе до кінця, цебто виставляти свою особу в дуже мізерному вигляді.
Але тут чистенький редактор в рогових окулярах прийомом, проти якого спасували б всякі "тур-де-бра" і "бра-руле" (Степан Трохимович полюбляв циркову боротьбу і в старі часи задля неї залишався іноді в городі), — прийомом, безперечно, не із слабеньких, чистенький редактор обеззброїв Степана Трохимовича.
— Так ви кажете, що ви звичайнісінький робітник? — сказав редактор. — А хто ж такий я?
— От тобі й маєш? — промовив уже переляканий Степан Трохимович: він подумав, що редактор образився. — Хіба ж я не ціную вашої роботи? Звичайно, й ви р о б і т н и к!
— Ви мене не зрозуміли, — заперечила людина в рогових окулярах. — Я хочу сказати, що я такий же звичайнісінький робітник, як і ви, і що я тільки три місяці тому прийшов від станка. Я хочу сказати, папашо, що я працював за станком 12 років і що я такий собі висуванець — і тільки! Йдучи на редакторську посаду, доводжу до вашого відома, я стільки ж розумівся на ній, скільки й ви, йдучи на сількорівську. Ясно, папашо?
— Що ви кажете? — вирвалось Степанові Трохимовичу, і він очима, повними нерозуміння, оглянув присутніх. Але ніхто із присутніх не звертав на них уваги.
— Льонько! — раптом сказав один із робітників, кидаючи в редактора якимсь папірцем і ступаючи з кімнати. — Ти ж гляди: сьогодні мусиш обов'язково відчитатися перед моєю групою.
"Виходить, що й справді робітник: "Льонька!" — подумав здивований Степан Трохимович. Старий коваль остаточно був збентежений. Складалося таке враження, що він прилетів з Марса. Правда, його син теж десь відповідальним робітником. Але його син ніколи не носив таких окулярів і взагалі мав вигляд багато простіший, по-друге, то ж його син, а Степанові Трохимовичу здавалося, що таких синів на світі більш нема.
— Так значить, папашо, по руках! — і редактор схопив ковалеву руку. — 3 сьогоднішнього дня ми вас вважаємо своїм робсількором. Єсть? — і, не чекаючи згоди, редактор відповів за Степана Трохимовича: — Єсть!
Словом,, вийшов Степан Трохимович з редакції не з порадою, що йому робити, щоб… не шефствувати (власне, такої поради він і чекав), а з другим громадським навантаженням, не менш для нього нібито загадковим і, безперечно, проти волі йому нав'язаним. І що особливо бентежило старого коваля, так це те, що ніяк від цих навантажень не можна було відмовитись. По суті, він не був такий вже соромливий, безпорадний і, так би мовити, незлобивий. Не боявся він начальства, не пасував він і перед окулярами. Свого часу урядник, скажім, не раз обіцяв вислати його з Кармазинівки за зухвальство. Не піддався б він і голові сільради чи то майстрові, коли б вони наважились, так чи інакше його зачепити. Що ж до окулярів, то він, з ними за звичайних обставин почував себе досить вільно і не припустив би, щоб вони йому, скажім, нав'язували якісь обов'язки, яких він не хотів. Але як ти відмовишся від навантаження Кліщевого, себто від навантаження свого ж брата та й до того ж такого, що говорить від імені цілої маси? Як ти не схочеш бути сількором, коли тебе примушує редактор, три місяці тому звичайний робітник… і до того ж, як виявляється (хоч і молодший), може, й розумніший за тебе?
— От морока! — почухався з досади Степан Трохимович: вже перерва кінчалася і він поспішав до цеху.
Дуже досадно було Степанові Трохимовичу. Досадно було тому, що він так нічого й не узнав з приводу шефства (щоб… не шефствувати!): досадно було тому, що, замість поінформуватись, вскочив у друге навантаження. І особливо ж досадно було Степанові Трохимовичу, що, як він не ламав голови, як він не напружив всі свої розумові сили, — йому так і не пощастило вирішити, на кого ж він мусить досадувати?
"Ех, — подумав старий коваль, — внесе нечиста, мабуть, не винесе й Пречиста!"
VI
С т е п а н Т р о х и м о в и ч з а с п о к о ю є т ь с я.
Я к в і н в і д н о с и т ь с я д о к о м у н и, щ о
"с т р о ї т ь с я". С т е п а н а Т р о х и м о в и ч а
в и к л и к а є с і л ь р а д а. П р о щ о д у м а в
к о в а л ь, і д у ч и з с і л ь с ь к и м в и к о н а в ц е м,
а т а к о ж і б е з н ь о г о й д у ч и д о с і л ь б у д у.Але всьому єсть межі. День, два, три, скажім, похвилюватись можна. Воно навіть трохи освіжає людину. Але довго хвилюватись — не рекомендується. Особливо ж тоді, коли хвилюється людина літня, хоч би вона й була в досить доброму, бадьорому стані.
Заспокоївся нарешті й Степан Трохимович. Власне, не те щоб заспокоївся (серце весь час тривожив якийсь біль ), але, у всякому разі, збігавши до редакції й несподівано діставши там нове навантаження, він уже нікуди не бігав і тільки став обережніш проходити через заводський двір, запобігаючи зустрічі з редактором (другого дня він там його, наприклад, бачив) і з нетерпінням чекаючи того радісного моменту, коли Кліщ забуде про своє шефство. Словом, трохи поговорили, трохи потурбувались (тим самим виконавши свій громадський обов'язок), а тепер можна й відпочити. А щоб почувати себе цілком спокійним (все ж таки за головну небезпеку править Кліщ), треба, скажім, прийшовши з заводу, не виходити на вулицю, а лягаючи спати, добре зачинити віконниці — воно тебе й не видно. Кліщ може набратись нахабства й прямо зайти до хати? А може, й не зайде — то хто й зна! Може, він уже й забув?
Саме такої струсевої політики Степан Трохимович притримувався чотири дні: з того часу, як він завітав до редакції вияснити дещо з приводу свого шефства над власним селом Кармазинівкою, минуло саме чотири дні. Всі ці чотири дні стояла добра година. На п'ятий, прийшовши з полустанка, Степан Трохимович переконався, що осінь всерйоз задощила: навіть у дворі повно було багна. Степан Трохимович перезувся (за літньою звичкою він надів башмаки, а вечірнє болото, вже вимагало чобіт) і спитав у Явдохи Гарасимівни про новини: тепер, повертаючись з заводу, він кожного разу цікавився новинами, маючи на увазі того ж таки невгамовного Кліща. Довідавшись, що ніяких новин нема, себто ніхто до нього не приходив, Степан Трохимович покрутив свого сивого вуса і сказав:
— Слухай, стара! Оце мене обрали на шефа, так не знаєш, як там з комуною? Строїться?
— Та нібито строїться! — відповіла Явдоха Гарасимівна, пораючись біля посуду. — Вчора забігла Маланка Чепурненкова: присоглашала подивитись, як вони ремонтують бородаївський будинок. А втім, — невідомо до чого зітхнувши, додала вона, — може, й не построять!
— Гм! Виходить, значить, що строїться, — сказав старий коваль і, ще раз покрутивши свого сивого вуса, теж зітхнув.
Одним словом, зітхнули обидва: він і вона, себто коваль і ковалиха.
Але чого зітхнув Степан Трохимович? (Чого зітхнула Явдоха Гарасимівна, цим, може, ніхто й не цікавився). Того, що комуна "строїться", чи того, що вона "може й не построїться"? Як революціонер, він міг зітхнути лише з останньої причини — (з того, що комуна "може й не построїться"), але як ш е ф, він, правду кажучи, і не знав, чого йому зітхати: коли комуна його не буде чіпати — він глибоко зітхнув би, що вона "може не построїться", в противному разі — хай би вже вона почекала: чого поспішати? У всякому разі Степан Трохимович, згадавши, що пан Бородаївський, будинок якого комуна зараз ремонтує, колись досить добре ставився до нього, п о д у м а в ш и д о т о г о ж, що Явдоха Гарасимівна, зустрічавшись на ремонті з Кліщем, своєю присутністю може нагадати Кліщеві про шефство, сказав:
— Ти, Дуню, краще не ходи. Хай собі строїться: не заважай їм!
— Це ти про бородаївський будинок? — спитала ковалиха.
— Та авжеж! Маланчине діло присоглашати, а твоє діло не заважати… Не люблю я, як ото працюєш, а воно тобі на очі лізе!
— Та чого ж я їм буду на очі лізти? — почала була Явдоха Гарасимівна, але у цей момент на дворі дзвінко загавкав Жучок і в ворота хтось енергійно постукав костуром.
Степан Трохимович здригнув. Не тому здригнув, що її перелякався (як лякатись кожної дрібниці, так і переляку не вистачить), — він здригнув тому, що стук був занадто несподіваний.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
…Викликав сільський виконавець — це саме він і бив костуром у ворота. Викликав до сільради. Але в яких справах треба було негайно виходити в темну осінню ніч — сільський виконавець пояснити ніяк не міг.
— Може, чогось там з приводу контрактації? — відганяючи Жучка, все таки розпитував трохи схвильований (шефство!) Степан Трохимович.
— Могло буть, що й з приводу контрактації! — відповів сільський виконавець.
— А може, з приводу підсвинка? — вголос примріявся коваль.
— Могло буть, що й з приводу підсвинка! — погодився сивий дідок… і, раптом махнувши костуром, сказав старшинським голосом: — Ну, ну, збирайся скоріше! Чого чухаєшся?
Виконуючи свої обов'язки, сивий дідок не знав поважних людей (за виключенням тієї людини, яка давала йому накази), й тому не пройшло й хвилини, як Степан Трохимович ішов до сільради.
Стояла і справді темна осіння ніч.