Головну ролю грала б руська біла армія та армія сусідніх з СРСР держав. Плоди перемоги ділили б між собою ці чинники, українських же "отаманів" з їхніми "козаками" тримали б для декорації доти, доки це було б потрібно. Потім же їх відпихнули б. По всій теріторії захопленій інтервенцією настала б не тільки соціяльно-політична, але й національна реакція. Ті досягнення, які ми маємо тепер на Україні, були б розтоптані й треба було б розпочинати люту боротьбу з початку за дрібні постуляти.
І в імя чого це мало б бути? В імя створення української державности? Вона вже є. Значить, в імя того, щоб ця державність була державностю поміщиків, фабрикантів і європейських банкирів? Так навіть же й цього ніяк не могло б бути, бо коли буржуазна антіінтервенційна руська демократія, коли навіть руські соціялісти ні за що не допустили б створення самостійної української держави, то невже це могла б допустити та чорна реакція, що стояла б ув авангарді інтервенції перед наших отаманів? Значить, на що ж рахують ці цехмейстери над соломою, розводячи час од часу шамотню про інтервенцію?
Але ще цікавіще: як можуть люди, що звуть себе соціялістами й марксістами, підтримувати ці утопично-злочинні мрії? Як вони взагалі можуть у боротьбі за допомогою чужих гармат ("орієнтація" це зветься!) убачати головний засіб створення української держави?
А коли факт, що компартія зрозуміла свої помилки в національнім питанні, коли вона дійсно стає на шлях активно-позітивного відношення до його, то яка рація тим соціялістам, що проти інтервенції, відкидати цей факт, дурити себе та инчих? Чого вони чекають тепер, для чого вони втримують своїх однодумців навіть од спроб вияснити становище на Україні, не то що від якоїсь участи в позітивній праці там? На що вони рахують, сидячи за кордоном? На те, що станеться якась "революція" чи еволюція?
Я вже казав вище і ще раз кажу, що в даній сітуації разрахунок соціалістів якоїбудь течії на "революцію" в СРСР є не що инче як розрахунок на власне самогубство. Переможе "третій" — велика буржуазія руками дрібної буржуазії, переважно заможного селянства. Перемога вильеться в форму військової диктатури одної особи або невеличкої групи, розуміється руської. Можливо, що ця диктатура не буде монархичною, але що вона буде русько— імперіялістичною, то про це сумніву не може бути. І що вся фізична, військова сила буде в її руках, то теж сумніватися нема чого. Коли б українське селянство потім і схаменулось і захотіло взяти свою долю перемоги, воно б цього не могло зробити, бо воно обеззброєне, — тепер не 1917 рік, коли в кожного села були свої гармати.
І результат для української нації той самий, що й від інтервенції. Припустімо ж навіть инчий результат "революції". Припустімо, що здіймається по всьому СРСР хвиля заворушень, робітничих страйків, часткових повстань. Армія переходить на бік народу. Рухом керує соціялістична і буржуазна демократія, армія не висуває ніякого Бонапарта, одне слово та сама картина, що в 1917 році. Добре. Який же результат для української державности? Самостійність? Ота руська демократія, переповнена ентузіазмом свободи, великодушно випустить Україну на волю й піднесе українській демократії самостійність? Чи хоч запропонує на референдум українському народові, що він хоче: самостійність, союз, федерацію єдіную-недєлімую? Серед руських есерів є такі окремі солодкоспівці, що по солов'їному витьохкують про референдум. Але ми цих солов'їв добре знаємо, вони солов'ї не прості, в відповідний момент уміють ставати шуліками. Та, кажу, коли б вони й лишилися солов'ями, то це окремі одиниці. Їхні ж товариші по партії з цих добродушно посміхаються.
Ні на хвилину не може бути сумніву, що ніякої самостійности руська "демократія" Україні доброю волею не дасть. А силою вирвати не буде змоги, бо знов таки сітуація не та, що в 1917 р. Ми мусітимемо приняти те, що нам дадуть. Правда, вони теж, може, дадуть навіть український "уряд", навіть з "Українців" на зразок якогонебудь землячка Сухомлина, україножера, товариша наших соціялістів по Інтернаціоналу. Але що це буде за уряд, то передбачити не важко. Коли тут в еміграції ці "демократи" й землячки гризуть собі руки з люті й одчаю від кожної уступки компартії в українському питанні, коли тепер не можуть чути слова "українізація" без вигуків глуму й обурення, то я не побажаю моєму народові, щоб ці люди колинебудь мали змогу прикласти свої погляди й почуття на практиці.
Але в'явімо собі, що руська демократія, не почуваючи себе після кризи ще такою дужою, остереглася б давати "уряд" із виразних україножерів і землячків. Припустімо, що це були б коректні, розсудливі люди з "тверезим" велико-державницьким розумом. Картина все одно вийшла б невесела. Перемога над компартією головним чином одзначилась би реставрацією приватнокапіталістичної сістеми господарства. Це є основна вимога і буржуазної і соціалістичної руської демократії, так само як і української (за виїмком, може, деяких груп). Реставрація приватно-капіталістичних відносин неминуче потягла б за собою й реставрацію всіх инчих відносин, політичних, соціальних і національних. В тій чи инчій формі влада перейшла б до буржуазії.
Українська нація, силою історичних умов і обставин, не витворила своєї національної буржуазії, ні індустріяльної, ні торговельно-фінансової, ні навіть аграрної (коли не рахувати окремих одиниць). Коли я вперше в 1917 році виставив цю тезу й на ній базував напрям нашої політики й боротьби з Тимчасовим Правительством, то на мене, з ріжних причин, обурились і деякі соціалісти й не-соціялісти українські. Одначе факт був фактом і його зрештою мусіли визнати всі й навіть підкреслювати його. І коли тепер на Україні з дрібязків розбитої буржуазії та новітнього непманства формується нова буржуазія, то немає сумніву, що вона в переважній більшости не є українська ні походженням, ні національною свідомостю.
Запанувавши в економиці, вона, само собою, запанувала б і в культурі та побуті. І без того зденаціоналізоване місто на Україні почало б випихати назад у село початки української культури. Теперішня українізація, яка б вона ні була в своїй суті, була б ліквідована. Почались би протести "населення" проти "насильственной" українізації (вже й тепер буржуазно-демократична руська преса ґвалтує про "неистовства украинизации"). І "демократичний", "свободолюбний уряд" України, звичайно, ні за що не потерпів би ніякого насильства і вволив би волю "населення".
Згадаймо недавній приклад з нашої опереткової гетьманщини. Як тільки до влади прийшов Протофіс (скорочена назва організації промислової, торговельно-фінансової та аграрної буржуазії), як одразу ж почалася швидким темпом ліквідація українізації міста, початої урядом Центральної Ради. Дезукраїнізація зайшла навіть на село і кожний об'єктивний Українець може посвідчити, як почалося закривання українських шкіл по селах, глум з української мови і проголошування "диктатуры общерусской культуры" і оті "протесты населенія против насильственной украинизации".
Яким темпом пішла б знову дезукраїнізація та русіфікація, це залежало б од ріжних обставин, головним чином од сили опорности української стихії. Правда, вона тепер значно більша, але не треба переоцінювати своїх сил: стихія ще не оформлена як слід масовою свідомостю, не просякнена ще традицією, не процементована школою, державно-суспільною практикою (що саме оце тепер починає відбуватися). Чи зможе вона відстояти всі здобуті позіції? Чи не буде відіпхнута далеко на?ад, щоб знову крок за кроком тяжко відвойовувати їх у руської демократії?
Що ж виграла б українська робітниче — селянська, "безбуржуазна" нація від такої "революції" чи "еволюції", від цього "невблаганного" ходу законів? Що виграли б оті люди, що звуть себе українськими марксистами чи якими инчими соціялістами, які "ортодоксально" тепер чекають інтервенції, "революції" чи "еволюції" й навіть допомагають їм?
Взагалі ж, треба сказати, майже вся українська еміграція в національному відношенні подібна до зденервованого, запеклого й жовчно-песимистичного грача в карти. Цьому грачеві, на невелику спадщину від батьків, пощастило раз у житті виграти міліон, — цілковиту державну самостійність і незалежність. Але щастя повернулось боком і певна частина виграшу виприснула з рук. І от грач ніяк не може забути того менту щастя, все пригадує, все длубається, все гризеться: от, коли б він оттоді походив так, а не так, то напевне вернув би старий виграш. І вже ні до чого инчого не лежить його душа, все йому хочеться грати і тільки в грі він бачить єдиний спосіб створення свого добробуту. Інтервенція, "орієнтації" на якісь "міжнародні чинники", все це вияви бажання тої гри. Коли грач щось инче робить, то це тільки з примусу, з голоду, з нудьги чекання. Думка про те, що на решту виграша можна б поставити нормальну працю, збільшувати й розвивати добробут роботою, творінням — грачеві здається гидкою, зрадницькою. Навіть спроби в цьому напрямі він уважає за зраду свого ідеала.
А в дійсности, яка величезна решта від виграша лишилася! Коли зрівняти цей стан України, що є хоч би в сей мент, зо станом у 1916 році, то яке колосальне придбання! Найзапекліші націоналісти в 1916 році не сміли вірити в можливість початкової народньої школи (!) українською мовою. А коли б їм тоді сказати, що Україна буде в такому нехай "декоративному" міждержавному Союзі з Росією, вони б, повіривши, подуріли від радости, а не повіривши, з заздрістю зітхнули б. Тепер же вони стогнуть, скиглять, поїдом їдять і себе і инчих за те, що не втримали міліону.
Отже, коли комусь цікава моя думка, то вона така: вертатись на Україну для органичної, корисної праці, для використовання історичного вигришу, для творення роботою національно-державного міліона. Нехай ті тисячи рук і мозків, що видають свою енергію в приймах і наймах на чужині, що збагачують каси чужих капіталістів, — нехай вони збогачують матерьяльну й духовну касу робітниче — селянського народу нашого. Соціялістам же українським треба, на мою думку, їхати, щоб боронити цю касу від замахів Капіталу, щоб помогати тим, хто провадить цю оборону й боротися проти тих, хто допомогає замахам.
Я певен, що коли б затіялася збройна інтервенція на СРСР, багато з Українців-емігрантів, соціялістів та й не-соціялістів, одкинули б усе і поспішили б на оборону своєї батьківщини.